В Україні — 1,6 млн переселенців, або 1,3 млн сімей із Донбасу й Криму. 666 тис. родин звернулися по грошову допомогу. 623,7 — отримали її, звітують соціальні служби 21 грудня. Загалом перерахували 3 млрд грн. Більшість виїхали недалеко: на підконтрольні Україні території Луганщини й Донеччини, а також на Харківщину й Дніпропетровщину.
— Жила в Луганске, пока не пришла война, — каже 48-річна Ірина Корнієнко. Поправляє окуляри з темними лінзами. — Я людина з обмеженими можливостями, була в організації інвалідів. Ми всі знайомі.
Зустрічаємося в санаторії "Куяльник" в Одесі. Там мешкають 379 переселенців.
— Коли все почалося, я була обурена, — згадує. — Не розуміла, чому люди сидять і нічого не роблять. Мамі говорила, що поїду в центр. Хотілося, щоб вийшли та припинили це все. В Одесі ж це зробили. А в нас чекали, доки влада відреагує. У Донецьку і то вийшли. Але і їх не підтримала влада. А тепер звинувачує народ.
У травні 2014-го почалися бої. Волонтери з Одеси вивозили людей на візках. Збирали вагон, доки ходили потяги. Мене й дитину забрали в кінці червня. Потім — маму, у санаторій під Київ. Цього літа перевезла її сюди.
Має 8-річного сина. Зараз він живе у таборі одеських волонтерів "Лісова застава".
— Батько залишився. У 70 важко виїхати. У нього там усе було, — жінка опускає очі. — І голодував, і в підвалі сидів, і людей витягав із палаючих будинків. Все дорого. Він був шахтарем, отримує ЛНРівську пенсію — 4 тисячі рублів (1340 грн. — "ГПУ"). Але виїжджати не хоче. Каже, дім охороняє. Ось кличе назад. Жартує, "республіка" життя налагодила.
Ірина живе на 13-му поверсі з сином та матір'ю в одній кімнаті. Опалення йде згори, тому тепло. Тут три ліжка, холодильник, телевізор, стіл і стілець. Скрізь — речі у коробках і пакетах.
— Удома була веб-дизайнером, за освітою — психолог. Тут узяли на роботу в санаторій. Спостерігатиму за камерами. Волонтери повісили полиці, щоб син книжки поставив, — показує над столом. — Зробили у ванні виступ, щоб заїжджати на візку. Зняли двері. Все виносимо, ставимо тазик і приймаємо душ.
Директор санаторію не дозволяє вмикати електроприлади — боїться пожеж. Мовляв, інваліди не встигнуть урятуватися.
— Щовечора приходять троє інспекторів, — Ірина нервово торкається волосся. — Проглядають усе, скрізь. Син запитує, чому якісь люди обшукують нас. Що відповісти? Не можу підігріти суп, коли він повертається зі школи. Живемо за чужими правилами.
Прописані в санаторії як переселенці. Отримуємо допомогу і пенсії. Але у їдальні з людини на добу просять 75 гривень. На місяць за трьох — 6 тисяч. Я їх не маю. Ще будують кухню. Іноді фільми показують. І раді б виїхати в Одесу погуляти. Але немає транспорту під візки. Один чи два занесуть в автобус, але не 200.
Жінка планує заробити на оренду квартири. Хоче переїхати із сім'єю до міста Южне під Одесою.
— Молоде містечко, є шляхи розвитку. Сина влаштую у школу. До Луганська не повернемося. Не уявляю, як жити поруч із тими людьми. Готова віддати там 3-кімнатну квартиру за нову будь-де в Україні. Сусідка, з якою жили поруч 20 років, кричала, що я хунта. Однокласниця начепила чорно-помаранчеву стрічку й ходила на мітинг за Росію. Ще одна досі чекає Путіна. Ніби збожеволіли. Я хочу відкрито висловлювати свою думку. Там за це зникають.
2 
1
Коментарі
1