Колишня ветеринарка Галина Сомська, 82 роки, із села Майдан Ковельського району Волині лікує худобу по телефону. Їй дзвонять на стаціонарний, мобільний і радіотелефон.
— Несила вже ходити по людях, — зітхає Галина Назарівна. Вона сидить на ґанку в квітчастій хустині та сірій фуфайці. Поряд два ціпки: торік жінці прооперували ноги. — Недавно лічила сусідську кобилу. Вона лежить, а я не можу на коліна стати — ноги не гнуться. То хазяїн мені соломи підстелив, щоби лежачи вколола антибіотик.
Хата Сомських стоїть край села. Чоловік ветеринарки 82-річний Володимир — інвалід першої групи, повернувся із фронту з простреленими ногами. За батьками доглядає молодша донька Раїса, 47 років. Старша 54-річна Алла та син Юрій, 52 роки, живуть у Ковелі.
На столику дзвонить мобільний.
— Хто то є? Ти, Марюся? Що сі стало? — важко дихає в трубку Галина Сомська. — Поросє? Напевно, хворе на рожу. Ото слухай, що робити. Три рази на день давай пеніцилін і раз біцилін.
Іноді проводить по телефону нескладні операції. Підказує, де і який розріз зробити, що масажувати тваринам.
— Як не допоможу, то буду винувата в загибелі худобини, — пояснює.
Жителі Майдана жартома називають жінку "доктором Айболітом", а її обійстя — безплатною ветеринарною клінікою. У селі є молодий фахівець, але за звичкою всі йдуть до баби Галі. Вона працює тут із 1946 року.
— Має особливий підхід до худоби. Тварина її не боїться, підпускає і на очах здоровшає, — зауважує сільський голова Валентина Доменюк, 40 років.
Під час Другої світової війни Сомську вивезли на примусові роботи до Німеччини. Працювала на металургійному заводі в Баден Мельбурзі. Коли повернулася до України, в Таращі вивчилася на ветеринара. Поїхала працювати до двоюрідного брата на Волинь. У Майдані обслуговувала сім довколишніх сіл. На виклики їздила возом або велосипедом, іноді йшла пішки. Часто мерзла в полі під час хуртовин. Утікала від вовків, ночувала на закинутих лісових хуторах.
Поросє? Напевно, хворе на рожу. Ото слухай, що робити
— Худоба масово хворіла на сказ і ящур, — згадує Галина Назарівна. — Бувало, усі корови та коні по селах вимирали. Нині щось подібне з лейкозом корів. Нема на нього управи.
Із майбутнім чоловіком познайомилася 1949-го. У колгоспі ім. Мічуріна Сомський працював комірником.
— Галя почот у селі мала, — каже він про дружину.
Жінка має медаль "Ветеран праці", відзнаку "Ударник 10-ї п"ятирічки". Отримує понад 600 грн пенсії. За лікування худоби грошей не бере.
— Як вийшла на пенсію, думала покинути ветеринарію, — ділиться. — Хотіла внуків глядіти. Але де там! Стало зле без роботи, рішила далі помагати людям.
Біля хвіртки тупцює дівчина, щось сховала під курткою. Ветеринарка гукає гостю.
— Нє, баба Галя, я пізніше зайду, — соромиться та чужих людей. Потім виймає з-під куртки сіру кішку.
— Машка їсти не хоче, тільки лежить на веранді, — розказує.
Галина Назарівна оглядає тварину. Мацає живіт. Зазирає на піднебіння.
— Лишай, — господиня бере ціпки в руки, підводиться зі стільця і йде до хати по ліки.
— Усі сюди ходять, до баби Галі, — пояснює 12-річна Оленка Павлюк. — Вона мені пса вилічила за один день.
Дзвонить телефон. Син Юрій розпитує матір про здоров"я. Він пенсіонер, ліквідовував аварію на Чорнобильській атомній станції. Обіцяє привезти трьох онуків на вихідні.
— Хай-но вони ще котів-собак понавозять, буде бабі чим зайнятися, — каже з порогу Володимир.
У Сомських п"ятеро онуків. Ніхто не став ветеринаром.
— Молоді не хочуть у гноївці вимазуватися, — говорить жінка, спроваджуючи "ГПУ" до брами. На вході розминаємося з бородатим літнім чоловіком. Він тягне на мотузці чорну козу. Каже, що не має телефону.
1925, 27 серпня — Галина Єжель народилася в с. Кислівка Таращанського р-ну на Київщині
1942 — потрапила на примусові роботи до німецького Баден Мельбурга
1946 — вивчилася на ветеринара в Таращанському технікумі
1950 — одружилася з Володимиром Сомським
1953 — народила доньку Аллу; 1956-го — сина Юрія, 1960-го — Раїсу
1985 — вийшла на пенсію, почала безплатно лікувати худобу
2003 — прооперували хворі ноги; дала першу телефонну консультацію
5 
35413
Коментарі