— Чуть инфаркт не получил, когда после аварии посмотрел в зеркало, — каже грузинський художник 39-річний Тамаз Аваліані. Народився у Тбілісі. Майже п'ять років жив у Львові. У жовтні переїхав до Києва. Сидить за столиком у столичній кав'ярні. Перед ним — горнятко з еспресо. Постійно пригладжує довгого чорного чуба, що спадає на праве око — прикриває шрам через усю скроню до нього.
– 11 років тому ловив у Тбілісі на узбіччі таксі. Мене вдарила машина і протягнула з півкілометра. Останнє, що запам'ятав — звук гальм. Нічого не зламав, а голова постраждала. Не вірили, що виживу. Три дні не приходив до тями. Водій утік, — розповідає.
Біля стіни поставив чорний чохол із картинами. Їх малює чорними ручками. Одну з останніх робіт продав київській письменниці Ларисі Денисенко за $500. На ній — жінка в капелюсі. Також власний портрет придбала Наталя Ворона, колишня модель і дружина регіонала Нестора Шуфрича.
— Я за освітою — моряк. Йти на флот не захотів. Моя сім'я завжди мала гроші, тому працювати не було великої потреби. Маю двох сестер-художниць, які навчили малювати. Після закінчення морехідного училища у 16 років одружився. Народилася донька. Через чотири роки ми розійшлися. Аби не йти у запій, мусив себе чимось зайняти. Знайшов мамину простиню, бо паперу не було, розрізав її, узяв чорну ручку й почав малювати квіти. Згодом ця картина потрапила до Батумського музею.
Батько Тамаза був хіміком, помер 20 років тому. Мати 72-річна Нана живе на дачі в селі. Має старших сестер Ніну й Тамару. Родина мала бізнес із пошиву елітарного взуття. У середині 2000-х його втратили. Продали майно, квартири.
— Тоді познайомився з головним художником Львова Юрієм Горалевичем. Він запросив мене до України. Тут зустрів свою другу дружину Зоряну. Її батько — один із керівників Львівської залізниці.
Разом пара була три роки.
— Їй було 35. Думав, доросла вже, розсудлива, хоче повноцінну родину. Виявилося, хотіла тільки дитину. 10–12 великих складних робіт порвав. Показую дружині: "Подобається?" Крутить носом: "Ну, так". "А, як тобі не подобається, так і мені це не потрібно" — і шматую. Якби сказала порвати все, порвав би. Над однією сидів сім-десять днів. Три шари ручки накладав. Якщо я з кимось, то повністю віддаю себе. А тут віддачі жодної.
У грузинів не можна торкатися матері й Батьківщини. Коли доньку став навчати грузинської, почув: "Фу, що за мова!" Не хотіла, щоб до нас гості приходили. Для грузина це — не нормально. Я не вірю у любов. Люди в неї лише граються.
Мені єдине в Україні не подобається — матріархат. Принижують чоловіче достоїнство. Жінка не повинна наказувати мужчині. Бував у товаристві поважних українських хлопців, бізнесменів. Коли телефонує дружина, людина одразу міняється: "Зараз, зайчику, я прийду".
Каже, що у Львові більш як два місяці бути не можна.
— Люди там холодні. Усі намагаються надурити, заробити на іншому. Після одруження потрібні були гроші, мусив активно продавати картини. Одна подруга запропонувала по 100 доларів за роботу. Потім перепродала їх по 500. І таких випадків було багато.
На виході з кав'ярні підкурює цигарку. Робить кілька затяжок і викидає у смітник.
— Маю звичку викурювати по півцигарки. Зате йде дві-три пачки в день, — надіває на очі темні окуляри, зсутулюється. — У Грузію поки що не хочу. Там важко художникам. Хіба малювати тбіліські балкончики для туристів. Багаті знайомі не дадуть грошей за картину. Поведуть у ресторан, щось подарують. Обведуть так, що потім ту картину подаруєш. Цим себе принижуєш. Я не голодний — для чого мене по ресторанах тягати?
1 
1
Коментарі