На півночі Рівненщини, в Зарічненському районі, є старовинне село Серники. Його населення — 3700 душ. З них щонайменше три тисячі звуться Полюховичами.
У сільраді тихо — голова і заступник зранку поїхали в райцентр у справах. У приймальні сидить чорнява жінка у літній сукні.
— А погляньте-но сюди, — секретар сільради Надія Полюхович, 48 років, виймає довгий, на кількох аркушах, документ — виборчий список. Трапляються у списку і Костюковичі, й Шоломіцькі, але більшість селян — Полюховичі.
Навпроти кожного — вуличне прізвисько: Льотчик, Вакулич, Ризикант, Кіндер, Ябетка, Лєвшай, Салдат, Більшовик, Сельожок, Двойка, Дзвоняр, Сибірячка...
— Так ми відрізняємо одних Полюховичів від інших, — пояснює секретар. — Бо імена та по батькові теж повторюються. Мій батько колись нарікав, що паше у колгоспі, як монгольський кінь. Його і прозвали Монголом! — сміється жінка. — Тепер і мене так називають. А у школі дітей тільки по номерах і розрізняють. Приміром, є в класі десять Полюховичів Іванів Івановичів. Учитель кличе до дошки: "Полюхович третій!" або "Полюхович десятий!".
Найстаршим у селі називають 95-річного Петра Полюховича, на прізвисько Ковпачок. У старого Ковпачка 12 онуків і вісім правнуків, але досі живе у старенькій хаті. Поблизу мешкає з родиною його старший син Сергій, який доглядає батька і часто залишається в нього ночувати.
— Петро Ковпачок був колись ковалем, — розповідає дорогою 46-річний Іван Полюхович-Миколяй. — Хоча в нас майже кожен — майстер. От я столярую, сини теж. А сусіди — бондарі. Дід Петро пропрацював більше 40 років у кузні. Кузня тепер стоїть порожня, напіврозвалена. Молодь їде з села на заробітки в Росію, Польщу чи Білорусь.
Купив на базарі в москаля шапку, смішну таку
Полюховичі-Ковпачки живуть далеко. Від старої, початку ХVІ ст. церкви у центрі села до будинку найстаршого — два кілометри.
У дворі дві хати: одна стара, дерев"яна, друга — цегляна. Пухка жіночка зустрічає на порозі й кличе за стіл.
— Хіба я знала, за кого заміж іду, там, у Кухотській Волі? — господиня Надія Василівна, 49 років, насипає у миски борщ і крає скибками домашній хліб. — Навіть гадки не мала, що в мене стільки "родичів", — сміється. — Але прийняли як рідну, гріх нарікати. З"явилося і в мене прізвисько по чоловіку — Ковпаківна. Ковпачком прозвали батька нашого дідуся Дмитра. Він якось купив на базарі в москаля шапку, смішну таку, надів на голову — от і прозвали його Ковпачком. Дід наш старий уже, в 1911-му народився, пережив і першу, і другу світові війни. Служив на Першому білоруському фронт. Дійшов до Кенігсберга.
— Петро Дмитрович у нас герой, — до розмови приєднується Сергій Полюхович, 57 років. — Нас у нього було п"ятеро: три старші сестри, я і молодший брат Микола. Тепер усі роз"їхалися: хто в Зарічне, хто — в сусідні Вичівки, ближче до білоруського кордону. А я лишився коло батька. Просив перейти до нас жити — не хоче. Зараз трохи прихворів, але тримається молодцем.
На стіні старої хати висить велика табличка "Здесь живет инвалид Великой Отечественной войны". Пані Надія каже, що її причепили ще за Радянського Союзу.
— Нахиліть голову, бо низькі двері, — застерігає.
На старій, військового зразка кушетці відпочиває дід Петро. Біля спинки ліжка ціпок — два роки тому господар зліг і тепер рідко стає на ноги. Він щойно прокинувся і побачив над собою високу невістку.
— То моя нова внучка? — тицяє пальцем. Звик, певно, що його час од часу провідують численні онуки й правнуки.
Для нього і корову тримаємо
— Та ні, тату! То з газети приїхали! — голосно пояснює Надія: дідусь недочуває.
— Е, старість — то хвороба, і нічого з цим не вдієш, — каже він. — Молодий я був ох і сильний же! Дівчат любив, але жінку вибрав найкращу. Коли забрали в армію, у пєхоту, на день по 80 кілометрів долали, а мені хоч би що. А тепер двох кроків пройти не можу. Дякую Богові, що діточок мені послав і онуків. Усіх люблю.
— А мене найбільше, правда, тату? — Надія ворушить рукою волосся свекра. Обличчя дідуся розпливається в усмішці. — А ще мого сина, якого назвали на честь діда, він і хату на нього відписав. Але Петро давно одружився і звідси поїхав. А я дідуся і пострижу, і помию, і їсти принесу. Наш дідусь поїсти любить. Правда, все м"яке і варене. Більше всього любить налисники з домашнім сиром. Для нього і корову тримаємо. А молоко в нашому селі найдешевше в країні.
Літр молока у Серниках коштує 55 копійок. А раніше за нього давали 45.
— Після смерті дружини, — продовжує Надія, — Петро Дмитрович зажурився. Але життя любити не перестав. З ранку до вечора дивиться телевізор. Ми йому кольоровий купили. Хоча показують всього три канали — Перший національний, ОРТ і білоруське телебачення. Дивиться усе.
— Усе добре, от тільки голосувати мені не випадає, — зненацька озивається дід. — Лише по телевізору вибори і дивлюся. Скільки разів просили сільраду, щоби привезли мені скриньку. Але кому то треба?
1449-го польська королева Бона нагородила боярина Лук"яна Полюховича, який ніс прикордонну службу, дворянським титулом і подарувала землі в нинішньому Зарічненському районі. Лук"ян і ще четверо його братів побудували маєток і заклали село Серники. Полюховичами почали називати й кріпаків, за принципом: "Кому належиш — Полюховичам". Парубки з інших сіл, одружуючись із серниківськими дівчатами, брали їхнє прізвище. У селі переконані, що Полюховичі з інших регіонів України і світу походять звідси. Один із вихідців Серників, Іван Полюхович, був депутатом Верховної Ради. У Рівному діє Асоціація Полюховичів. Ця організація матеріально підтримує усіх людей з таким прізвищем.
1911, 4 липня — Петро Ковпачок-Полюхович народився в селі Серники Зарічненського р-ну на Рівненщині
1937 — одружився з Ганною
1938 — забрали в армію; народилася донька Віра
1941 — воював на Першому білоруському фронті
1944 — повернувся в Серники з медаллю "За взяття Кенігсберга"; народилася донька Люба
1947, 1949, 1957— народилися донька Марія, сини Сергій та Микола
1973 — вийшов з кузні на пенсію
1976 — померла дружина
2006, серпень — онучатого зятя Петра, чоловіка Наталі, збила машина, коли їхав на мотоциклі; родина збирає гроші на лікування. Наталя працює санітаркою в сільській амбулаторії
Коментарі