"Мені сьогодні 100 років, а жінка моя, Настя, ще в травні другу сотню розміняла", — сміється полковник міліції Володимир Бродський на ґанку свого будинку в селищі Северинівка Тростянецького району на Вінниччині 16 вересня.
Подружжя Бродських 80 років разом. Мешкають під одним дахом із донькою, зятем, двома онуками і трьома правнуками.
В оселі чисто, в кутку плазмовий телевізор. На стінці висить мундир з орденами та медалями. Ювіляра приїдуть вітати гості з Києва та райдержадміністрації. Вручатимуть орден "За заслуги" третього ступеня.
Володимир Костянтинович обережно перебирає нагороди. Показує червоні плями на них.
— Це моя кров. Внуки хотіли зачистити, але я не дав.
Поруч сідає дружина 100-річна Анастасія Степанівна. Обом важко говорити. Про батьків розказує донька 61-річна Валентина Дзюба:
— Батько працював до війни в кулака місцевого пастухом, потім на Донеччині на шахті. Вони з мамою одне одного з дитинства знали. А 1930-го поженилися. Тато до війни служив в Тростянецькому райвідділі НКВС. Пережили розруху, Голодомор, родили дитинку — сестру мою Люду. Її вже немає в живих — померла молодою.
1941-го Володимир Костянтинович пішов на фронт.
— Мамі пояснили, що німці найперше розстрілюватимуть сім"ї міліціонерів. Видали їй у райвідділі підводу й двох коней. Вона клунки нагрузила, дитину поклала й поїхала. Добралася аж до Волги.
В Анастасії Степанівни на очі навертаються сльози. Чоловік обіймає її за плечі.
— Переправлялися через Волгу лише жінки та дітки маленькі. Тут откуда не возьмися літаки, почали бомбити. Жінки не видержували — кидали дітей у воду, самі стрибали, топилися. А Людочка моя, їй 3 рочки було, вхопилася в мене, каже: "Мамо, я слухатися буду та їсти просити не буду, тільки не кидай мене".
Вмовляю з"їсти кілька ложок супу в обмін на цигарку. Як поїсть — даю покурити
— Як добралася мама до Росії, здала в місцевий колгосп коней із підводою. Взяла зразу розписку, що коней здала. Після війни, як вернулася в Северинівку, ту розписку показала в міліції, і коней видали. Батько тоді так здивувався: звідкіля ти, Настю, знала, що розписку треба взяти? А вона: у мене ж чоловік — міліціонер, я подумала, що в тебе проблеми можуть бути через тих коней.
По війні Володимир Костянтинович пішов працювати дільничним.
— Після війни батько отримував приказ того й того арештувати. Декому давав знати: мол, на тебе вже наказ є. Так давав людям шанс утекти. Дехто тікав. Батько освічений був. А мама один клас тільки закінчила. Але наскільки розумна жінка, що ми й досі дивуємося. Їде батько по селах, а вона наказує йому: "Ти, Володю, не ночуй у холодній сільраді — йди до молодиці, аби спав на чистому і був нагодований". Для мами головним було: де Володя? Чи він їв? Чи йому не холодно?
Розказує про своє заміжжя:
— Із чоловіком гарно живемо, але могли й посваритися. То на мене мама шикала: ану цить, ти — жінка, маєш знати своє місце й слово "зась". Будь меншою, поступися йому, він — мужчина. Мабуть, і склалася гарна сім"я через мамину науку.
На пенсії Володимир Бродський підробляв на спиртзаводі, потім в охороні.
— Мама до 95 років на городі поралася. Та й дєдушка наш крепкенький — іще торік помагав картошку на городі вибирати. А зараз не пускаємо обох до роботи.
Анастасія Степанівна багато хворіє. Володимир Костянтинович — рідше.
— Курить багато. Їсти не хоче. Вмовляю з"їсти кілька ложок супу в обмін на цигарку. Як поїсть — даю покурити. І солодке дуже любить.
На дивані бере за руку чоловіка.
— Коли їхали з Росії, на вокзалі циганка до мене підійшла. Дала їй якусь мєлочь. Вона мені нагадала, що чоловік живий-здоровий вернеться з фронту і проживемо по 100 років.
8 
35413
Коментарі