В Україні я зрозумів, що людина набагато сильніша, ніж можна очікувати

У складних життєвих ситуаціях найважливіше – прийняти це

– Кохана Едґара – українка, і я допомагав евакуювати її матір з Одеси в безпечне місце. Едґар і його команда нині збирають величезні суми грошей для допомоги Україні.

В Україну я приїхав 5 березня торік разом із другом Джеєм. Він є одним із режисерів документального фільму. Коли в Україні розпочалася війна, то в англійських соціальних мережах було багато розмов, наскільки це жахливо. Я відчув: якщо є така реакція, то можна зробити щось значно більше. Приїхав як волонтер. Це було моє бажання. Мене ніхто не кликав. Одразу не мав чіткого плану, що робитиму. Просто приїхав, щоб допомогти. Друг тоді керував невеличким центром для біженців на польсько-українському кордоні, у пункті пропуску "Рава-Руська". Я поїхав до нього й допомагав людям перетинати кордон, пакував для них їжу, допомагав із розселенням.

 

Новини в Лондоні фокусуються здебільшого на шокувальних фактах. По той бік екрана бракувало історій, думок людей, які щойно вирвалися зі справжнього пекла. Оцей досвід життя у війні ми разом із Джеєм захотіли передати. Так і виник задум документального фільму. Я взяв його камеру, щоб брати інтерв'ю по всій Україні, показати, що це не лише статистика, а ці жахи трапляються з реальними людьми. Водночас ми постачали медикаменти, їжу, евакуйовували цивільних у безпечні зони.

У Львові працював на залізничному вокзалі. Там розгорнули табір для біженців, які прибували зі східного напрямку. Фасував і роздавав їжу. Хтось якимсь дивом привозив тисячі булочок від McDonalds і тисячі банок засолених огірків. Ми робили величезну кількість бургерів.

Найважче було, коли вперше почув сирену у Львові. Я зупинився в друзів, і вони зазвичай ховались у ванні. Мусили всі спуститися до підвалу, де не було електрики. Темно. У коробках – тварини. Телефон не працював. Я не знав, що відбувається і що може статися. Не почувався в безпеці взагалі. Помітив, що люди у Львові набагато серйозніше й відповідальніше ставляться до сирени, ніж у Києві.

Почав знімати короткі інтерв'ю для сайтів новин. Намагався вловити моменти, коли новину можна показати крізь призму особистої історії. Як війна вплинула на людей, якою є їхня дорога в пошуках безпеки. Із часом дедалі менше я займався волонтерством, а частіше фільмував. Ми намагаємося показати, що спонукає одних виїхати, а що інших змушує залишитися вдома, попри війну.

Коли Львів потрапив під ракетний обстріл, отримав повідомлення від німецького колеги, з яким спілкувалися лише мовою жестів, бо він не знає англійської, а я – німецької. І от через гугл-перекладач читаю: "Я їду машиною з Німеччини до тебе й заберу зі Львова, щоб ти був у безпеці".

Це найнеймовірніший досвід у моєму житті. Пощастило працювати з класними людьми в секторі медицини. Ми доставляли медикаменти. Одного разу в Миколаєві потрапили під артилерійський обстріл. На щастя, ті, хто зі мною їхали, колишні офіцери. Вони були спокійні. Я теж почувався з ними спокійним. Так, у мене був страх. Але не той, який очікував. Страх неправильного рішення був більший, ніж страх смерті.

Моє ставлення до життя змінилося. Досвід перебування в Україні зробив мене впевненішим у собі. Переглянув своє сприйняття труднощів в Англії. Проблеми у Великій Британії вже не такі складні й великі. Вразило, як в Україні люди реагують на набагато складніші, гірші ситуації. Наприклад, вибір роботи раніше був стресом. В Лондоні я хвилювався, чи братися за якусь роботу. Переживав, коли були простої. Переймався дрібними непорозуміннями з друзями. Тепер я не критикую себе, якщо чогось не вистачає. Якщо так ідуть справи, то маю змиритися. Ставлення до грошей змінилося. Я не великий фанат грошей, кладу їх у банк потрошку й не хвилююся. Але раніше, коли починав щось рахувати, то це змушувало мене стресувати. А тепер, коли отримую гроші, то дивлюся, з якими проблемами люди стикаються в Україні.

Спілкуючись з українцями, відчуваю велику повагу. Тоді, коли наше суспільство звикло переживати з приводу завтрашнього дня, зарплати цього місяця, втрату роботи й таке інше, я побачив українців, які втратили все й починають життя з нуля. Це змінює.

В один із перших днів в Україні я зустрів пару літніх людей із-під Харкова. Їхній будинок було зруйновано. Усе, що вони мали, – маленький собачка. Ні телефонів, ні грошей. Вони були повні страждань. Водночас вони були досить сильні, щоб із цим упоратися. Змогли евакуюватися. Коли я спілкувався з ними, то думав: чи зміг би я подужати таку ситуацію?

Зустрів жінку з 2-річною онкохворою донькою. У Харкові зруйновано лікарню. Тому вони вимушені були поїхати до Львова. Тоді її чоловік із трьома іншими дітьми залишився в Харкові, тому що він там працює. Їм потрібно було зробити хіміотерапію. Пройти лікування і знову повернутися до Харкова. У місто, де триває війна. Мене здивувало, що вони поїхали тільки через те, що дитина потребує лікування. Тобто ніщо не може змусити їх покинути домівку й вони залишаються там з усіма дітьми. На них російська агресія не впливає. Це мене вразило. Саме те, яка сильна в них прив'язаність до свого місця.

Якось ми привезли допомогу з Польщі в центр "Місто добра" Марти Левченко в Чернівцях. І того ж дня сюди прибули 30 дітей. А напередодні ще 70 сиріт із Миколаєва. Серед них було багато хворих дітей із розбомбленої лікарні. Їм бракувало місця, не вистачало лікарів і працівників. Там було важко психологічно, але водночас там було стільки позитивної енергії, що неможливо описати. Ці люди збудували новий будинок буквально за сім днів.

Коли перебуваю в Україні, то почуваюся більш-менш комфортно. Адекватно сприймаю все побачене. Але після повернення в Англію цей досвід стає важким. В Україні я знаю, що маю робити, знаю своє місце. Вдома я згадую і осмислюю все побачене жахіття, досвід. Сподіваюся, що в майбутньому зможу із цим впоратися краще.

Іноді сниться Україна, жахливі сни про артилерійський обстріл. А також про те, коли я вперше опинився в Києві й там була повітряна тривога. Найбільше хвилювався, коли я тільки-но приїхав і ще нікого не знав. Уже пізніше познайомився з волонтерами, з якими потім працював. Перші часи були найважчі. Переживав, якщо ракета чи снаряд влучить у готель, то ніхто навіть не ді­знається, де я був і як мене знайти. Тому що не було людей, які за мене переживали б. Це повторюється у снах.

Мені часто сниться Макс Левін, бо ми разом працювали, були друзями. Я плакав кілька разів. Уперше, коли у Варшаві, біля меморіалу загиблим українцям, поряд із квітами, лампадками та поміж десятків фотографій я упізнав Макса.

Удруге плакав у Бучі. Я привіз медикаменти жінці, яку зґвалтували російські солдати.

У Бучі не знав, як реагувати на руйнування, коли розумієш, що будинку немає. Як спілкуюся з однією сім'єю, то вже починаю проживати ці почуття, які вони пережили. Коли дивлюся на зруйновані багатоповерхівки, уявляю, як тут жили 500–1000 людей, а тепер порожнє місце, діра. Думав: де тепер ці люди? Якесь відчуття зникнення. Важко все усвідомити та зрозуміти, як до цього ставитися.

В Україні я зрозумів, що людина набагато сильніша, ніж можна очікувати. Бачу, що я в житті робив набагато менше, ніж тут один українець за день. Тут роблю набагато більше, ніж будь-коли. Це захоплює і надихає.

Я був у Донецькій області, Запоріжжі, прифронтовій зоні. Кілька разів потрапляв під обстріли. Ходив у бронежилеті, касці. Раніше не був на війні. Ніколи не думав, що так далеко зайду.

Мені комфортніше в Україні, ніж в Англії. Не в побутовому плані. Вдома важче думати, важче сфокусуватися. Лондон – динамічне місто. В Україні все зрозуміліше й усе на поверхні.

У Лондоні не вистачає української погоди. У нас висока вологість. І з цим я не можу змиритися, бо в Києві краще переношу 10-градусний мороз, ніж у Лондоні – 3-градусний. В Україні також набагато смачніші помідори.

Моя родина не розповіла про смерть моєї матері. Вони не хотіли мене вразити та спантеличити, доки я перебував в Україні.

Мене здивувало в Україні, коли побачив, як вітаються, потискають руки один одному в рукавицях.

Мав труднощі з українською кухнею, тому що я вегетаріанець. У Львові й Києві ще можу дати собі раду, але вже поза цими містами мені з їжею надзвичайно складно. Важко пояснити в ресторані, що я не їм м'яса. Мені розповідають, що це смачно. Їв деякі українські страви. Друг у Львові приготував для мене борщ. Мрію потрапити в Україні в заклад, де можна купити вегетаріанський хотдог.

Маю почуття гумору. До того як я почав знімати фільми, був медичним братом. Працював на станції швидкої допомоги, в закладах із догляду за важкохворими та людьми похилого віку. Коли я працював у лікарні в Брістолі, щодня бачив багато сумних історій. Тоді багато жартував – і це допомогло впоратися. З почуттям гумору можна дивитися на життя по-іншому.

Я погано вчився у школі. До 26 років у мене не було паспорта. Не вважаю, що став хорошим дорослим. Був бездомним з 14 до 20 років. Це важкий досвід для підлітка. Через це я не вмів базових речей, як-от сплачувати вчасно рахунки, реєструватись у лікаря, не знав, як система працює. Я змушений був цього вчитися вже в дорослому віці.

Народився в Бірмінгемі. Це друге за величиною місто в Англії. Найнудніше місто. У багатьох містах, наприклад, у Лондоні, Манчестері, Ліверпулі, Києві, Львові є якась своя культура, сенс, щось унікальне. У Бірмінгемі цього не простежував. Це просто місто, й люди там не затримуються.

Мені пощастило в тому, що я добре бачу людей. Не помиляюсь і довіряю тим, кому треба довіряти.

У складних життєвих ситуаціях найважливіше – прийняти це. Якщо приймаєш щось складне, важке, що сталося, далі стає легше. Я в таких випадках намагаюся щось робити.

Найщасливіший період у моєму житті, коли торік знімав документальний фільм про країну Гана в Африці. Ще в дитинстві мріяв творити фільми, але не було нікого поряд, хто підтримував би, хто міг би спонукати, дати можливість вчитися, йти до цього крок за кроком. А потім у житті з'явився друг, який підтримав, повірив у мою ідею.

В Україні маю друзів. Більшість – у Львові. Спілкуюся з багатьма європейцями, які нині в Україні роблять документальні фільми про війну. У Львові є кілька друзів, пов'язаних із театром. Є деякі з Херсона, Харкова. Це творчі люди, з якими підтримую зв'язок. Багатьох кліпмейкерів зустрів у Львові. Відкрив для себе, як вони працюють.

У будь-яких стосунках найважливіше – відкритість і довіра. Коли у стосунках ти ростеш, тебе підтримують, ти не закриваєшся і близькі бачать тебе таким, яким ти є.

Хотів би мати дітей. Але, можливо, якби я взяв до себе дітей моїх друзів, побув із ними, то я віддав би їх назад.

Хочу зосередитися на кар'єрі, докладати більше зусиль. Але навіть якщо поглянути на те, що я маю, то вважаю, що я щасливий. Щасливий тим, що вже зробив і тим, що тепер роблю. Це природно для людини – завжди хотіти чогось більшого. Але добре ще бачити, що в тебе є.

Даю можливість побачити глядачам за межами України життя людини, історії, як люди проживають війну. Це не лише документальний фільм. Якоюсь мірою це залишається кінематографом. Це не просто статистична картинка на телебаченні. За картинкою ціла історія. Щасливий, що маю можливість знімати так, як я це бачу. Був момент, що закінчилися гроші, після того як приїхав в Україну. І з'явилися люди, які повірили в цей проєкт і підтримали мене. Я продовжив роботу.

відеороботи Крістофа https://www.chrisrogersdop.com/

×