Вівторок, 22 травня 2018 11:25

У райвиконкомі сказали: "На вулиці Леніна померла стара полька. Йди і займай її квартиру"

Ярема ГОЯН 24 роки очолював видавництво дитячої літератури "Веселка"

Мені було 10 місяців, коли в україну прийшла Друга світова війна. 22 червня 1941-го тато поніс молоко бабці в село за 9 кілометрів від нашого. Мама гойдала мене в колисці та співала. Сусідка зайшла: "Не знаєте, що война почалася? Німці бомбили Снятин, ідуть вже по Україні". Батько так і не повернувся – пропав. Ми з мамою залишилися самі. Вона навчила мене молитися. Вірила, що тато живий. Коли хтось приходив до нас у хату, я вилазив на стілець і показував на батьків портрет. Хотів, щоб люди знали: ми зі старшим братом Петром не сироти.

Перший лист від батька отримали 1944 року. Написав: коли ніс те молоко, почалася катавасія – і він опинився в Сибіру. Працював там на заводі. Звідти його забрали в армію на фронт. Поблизу Берліна отримав поранення й лежав у лікарні. Пообіцяв, що прийде. Мама часто пекла хліб, і ми ходили на залізничну станцію у Снятині виглядати його. Повернувся за рік. У той момент я мив миски, а мати віяла зерно на току. Брат Петрусь крикнув: "Тато йдуть!" Батько приніс шоколад і дві скрипки. На обличчі мав велику рану.

Я народився 15 серпня, але день народження святкую 11 липня. До восьмого класу жив без метрики. А коли треба було вступати до середньої школи у Снятині, пішли з батьком робити свідоцтво. Нотаріусу він сказав, що мій день народження 11 липня, бо сам з'явився на світ у цей день. Так і записали.

  Ярема ГОЯН, 77 років, письменник, журналіст, видавець. Народився 11 липня 1940‑го в селі Долішнє Залуччя Снятинського району Івано-Франківської області в селянській родині. Батько був одним із організаторів місцевої ”Просвіти”. Брав участь у Другій світовій війні. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у львівських газетах ”Вільна Україна”, ”Ленінська молодь”. Був кореспондентом ”Радянської України”. 1975 року переїхав до Києва. 1987-го став головним редактором видавництва дитячої літератури ”Веселка”. За півроку – директором. На пенсію пішов у січні 2011-го. Автор збірок нарисів ”Славичі”, ”Рушники”, книжки оповідань ”Перстень верховинця”, публіцистичних видань ”Воскреснемо!” і ”Присвята”. 1993 року за повість ”Таємниця Лесикової скрипки” отримав Шевченківську премію. Любить слухати народні пісні й читати українську літературу. ”Як поет і публіцист мені найближчий Дмитро Павличко, а Михайло Стельмах – за багатством мови”. Дружину Олену поховав у вересні 2013 року. Має двох синів та онука
Ярема ГОЯН, 77 років, письменник, журналіст, видавець. Народився 11 липня 1940‑го в селі Долішнє Залуччя Снятинського району Івано-Франківської області в селянській родині. Батько був одним із організаторів місцевої ”Просвіти”. Брав участь у Другій світовій війні. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у львівських газетах ”Вільна Україна”, ”Ленінська молодь”. Був кореспондентом ”Радянської України”. 1975 року переїхав до Києва. 1987-го став головним редактором видавництва дитячої літератури ”Веселка”. За півроку – директором. На пенсію пішов у січні 2011-го. Автор збірок нарисів ”Славичі”, ”Рушники”, книжки оповідань ”Перстень верховинця”, публіцистичних видань ”Воскреснемо!” і ”Присвята”. 1993 року за повість ”Таємниця Лесикової скрипки” отримав Шевченківську премію. Любить слухати народні пісні й читати українську літературу. ”Як поет і публіцист мені найближчий Дмитро Павличко, а Михайло Стельмах – за багатством мови”. Дружину Олену поховав у вересні 2013 року. Має двох синів та онука

В університет вступив із третього разу. До того двічі пробував у педагогічні інститути – не прийняли. Два роки працював у колгоспі обліковцем. О шостій ранку – чи мороз, чи дощ – мав приймати молоко на фермі за 5 кілометрів від дому. Зарплати не отримував. Лише трудодні записували.

Студентом складав вірші для своєї майбутньої дружини Олени. Записував у блокнот, що зберігав у внутрішній кишені піджака. Якось повісив його на крісло у студентському профілакторії. У кишені лишив усю літню стипендію і 50 карбованців гонорару. Згадав про жакет, коли хотів купити Оленці морозива. Повернувся у профілакторій, але піджака вже не було. За півроку в деканат прийшов лист на моє ім'я. У конверті лежав той блокнот. Після цього багато років віршів не писав.

Навесні 1963-го з Оленкою вирішили одружитися. Мій однокурсник Володя Прокопенко був комсоргом (комсомольський організатор. – Країна.) курсу. Домовився за приміщення у профілакторії для студентів. Художник редакції Іван Крислач надрукував запрошення. Оленка купила півкілограма масла для канапок, а ми з братом принесли радіолу. На весілля прийшла вся редакція газети "Ленінська молодь", у якій тоді працював.

На моєму весіллі товариш Саша Гуревич піднявся, щоб сказати тост, і заспівав пісню "Ой ти, дівчино, з горіха зерня". Спитав, чи знаю, хто її автор. Хотів здивувати, бо пісня тільки була написана. Я відповів: "Слова Івана Франка, музика – Анатолія Кос-Анатольського". Одного разу, коли писав есе про Кос-Анатольського, запитав його: "Чого ви ще такої пісні не напишете?" Він сказав: "А ви мені слова такі дайте, як у Івана Франка".

Коли народився син Олесь, ми ще не мали власного житла у Львові. Редактор газети "Вільна Україна", в якій я тоді працював, повів у райвиконком. Там сказали: "На вулиці Леніна померла стара полька. Мала непогану квартиру. Йди і займай". Коли прийшов, у помешканні вже порядкували інші люди. Нам залишилася кухня з окремим входом. Поставили два ліжка й колиску.

За порадою секретаря Спілки журналістів Панаса Юри подав свою публіцистику на премію імені Ярослава Галана (радянський письменник і журналіст. 1949 року його вбили у робочому кабінеті. – Країна). Отримав. У день нагородження взяв пляшку коньяку і разом із Панасом Юрою пішли на луг зі щойно скошеною травою. Там він розповів мені, що Галана вбили радянські провокатори.

Журналісти московської газети "Правда" отримували утричі більшу зарплату за кореспондентів "Радянської України". Якось у нас виступав представник з академії вищої партійної школи і пояснив: "Хіба ви досі не зрозуміли, що працюєте в газеті місцевого значення, а то – центральна?"

1987 року товариш Василь Василашко, який працював у Держкомвидаві, запропонував мені стати головним редактором дитячого видавництва "Веселка". З ним познайомилися у студентські роки у львівському парку імені Івана Франка. Василь сидів на лавці й щось писав. Я зацікавився, підійшов. Він звернувся до мене словами Діогена: "Відійдіть, ви заступаєте мені сонце". До пропозиції працювати у видавництві я спочатку поставився зверхньо – не хотів іти з серйозної газети й займатися дитячою літературою. Василь мене переконав.

У новому колективі з увагою і повагою ставився до працівників.

Автор: фото з сімейного архіва Яреми Гояна
  Батьки Яреми Гояна – Петро й Олена Гояни. У своїх творах ”Мамина вишня” і ”Молитва з дитинства” син називає їх земними святими. Тата Ярема Петрович не знав перші п’ять років життя. Із початком війни чоловік потрапив до Сибіру, а потім – на фронт. Додому повернувся наприкінці 1945-го
Батьки Яреми Гояна – Петро й Олена Гояни. У своїх творах ”Мамина вишня” і ”Молитва з дитинства” син називає їх земними святими. Тата Ярема Петрович не знав перші п’ять років життя. Із початком війни чоловік потрапив до Сибіру, а потім – на фронт. Додому повернувся наприкінці 1945-го

За півтора року проводили вибори директора видавництва. Мій опонент колись працював у ЦК комсомолу і був упевнений, що вже виграв. Та колектив обрав мене.

Перше, що зробив на посаді директора "Веселки", – ліквідував книгу запису приходу на роботу. То була нікому не потрібна фальш. Жінки втішилися, бо часом могли запізнитися. Свою роботу вони й без того виконували.

Якось зайшов до мене в кабінет поважний чоловік. На столі помітив рукопис Василя Стуса. Спитав: "І ви це збираєтеся видавати?" Я промовчав, бо не хотів конфліктувати. Збірку Василя Стуса "Вікно в позапростір" "Веселка" таки видала.

"Коли виникне потреба видавати мої книжки, необхідно взяти тексти, надруковані "Веселкою", – записав 3 квітня 1995 року Олесь Гончар у своєму щоденнику. У нас його видання вийшли в останній авторській редакції, що письменник правив сам. Ті книжки вільні від втручання цензури. Гончар заповів дружині, щоб ми надрукували його щоденники. Видали двома тиражами. Частина другого накладу ще лежить у "Веселці".

За кордоном був один раз. 7 листопада віз Дмитрові Павличку сигнальний примірник його збірки віршів "Правда кличе" у Словаччину. Там він щойно був призначений послом. Їхали через карпатський перевал. Дорогу замело снігом. Шофер сказав: "А ви не дивіться за вікно, дивіться на свою дружину". Так і зробив. Написав тоді кілька віршів. Якось переглядав папери й наткнувся на листок із тією поезією. Думав, його давно немає. А дружина зберегла.

"Буквар" Шевченка не видавали 130 років. У нас він вийшов уперше й одразу 100-тисячним тиражем. Підписував до друку в переддень серпневого путчу ГКЧП (у серпні 1991-го самопроголошений Державний комітет із надзвичайного стану намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова. – Країна). Розійшовся увесь наклад.

"Веселка" видавала у рік 250 назв книжок сукупним тиражем у 40 мільйонів. Їх, окрім книгарень, закуповувала держава для бібліотек і шкіл. 60 відсотків накладу брала Укркнига, а 40 відсотків Укоопспілка – для сільських шкіл і бібліотек. Коли ліквідували Держкомвидав, почалися проблеми. Книжки друкували, але їх ніхто не викуповував. Зробили в підвалі полиці, щоб складати там тиражі. Розвантажували всім видавництвом – ставали в ряд і передавали книжки ланцюгом із рук у руки. Потроху видавали на продаж.

Коли йшов із видавництва, від сільської вчительки з Полтавщини отримав листа. Писала про мою книжку "Світло з неба": "Це видання стало моїм оберегом". Жінка запрошувала в сільський музей, але тоді було не до того. Знайшов її листа в архіві за п'ять років. Подзвонив і почув у слухавці: "Я знала, що відповісте". Ми стали друзями.

Покинув видавництво у січні 2011-го. Тоді захворіла дружина – і мені не потрібно було нічого. 25 років життя поклав на "Веселку". Тепер не можу спокійно дивитися, як вона разом з іншими державними видавництвами бореться за виживання.

Зараз ви читаєте новину «У райвиконкомі сказали: "На вулиці Леніна померла стара полька. Йди і займай її квартиру"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода