вівторок, 16 лютого 2016 13:59

У мене більша ненависть не до сепарів, а до тих, хто зрадив присягу на вірність народу України

ТАРАС КОВАЛЬ 10 ДНІВ ПРОВІВ У ДОНЕЦЬКОМУ АЕРОПОРТУ

У БЕРЕЗНІ 2014 РОКУ ПОТРАПИВ ДО РІДНОЇ ЧАСТИНИ В 95-Й БРИГАДІ. Служив там раніше. У спортзалі зробили пункт розподілу. Кажуть: "Місця командирів зайняті, їдь додому". Просився хоч рядовим, кулеметником. "Підеш у взвод матеріального забезпечення, там немає командира. Ремонтуватимеш бронетехніку". Кажу: "Я не знаю, з якого боку гайковий ключ брати." – "Це неважливо". Та взвод виявився великою польовою кухнею. Я командував – коли топити піч, чистити картоплю. Вдячний бойовому командиру Вові Тимощуку, що забрав у травні до розвідвзводу.

ПОЧАТОК ЧЕРВНЯ 2014-ГО, ЗЕЛЕНІ СВЯТА. Ми прибули на Карачун у телецентр. Він уже наш, усе ніби спокійно. Знайшли двері, пару цеглин, зробили стіл. Сіли, обідаємо. Раптом дивимося – людей немає. Нам кричать: "В укриття! Міни!" Ніхто не думав, що можемо так швидко бігати. Як повернулися, довго лаялися на сепарів, що перевернули стола й залишили нас без обіду. Боєць "Купол" горював, бо пошкодили тактичні окуляри, які сам купував. Дуже дорогі.

  Тарас КОВАЛЬ, 27 років, військовослужбовець.  Народився 17 серпня 1988 року в Києві. Батько – електрик. Мати – швачка, зараз домогосподарка. Навчався в школі №?294 на Троєщині. ”Щоб зайти в буфет, треба було віддати половину булочки старшим”, – згадує. Закінчив училище деревообробки з червоним дипломом за фахом ”столяр”. ”Став дипломованим сучкогризом. У приватній меблевій компанії робив двері та столи”. В Академії керівних кадрів культури та мистецтва здобув фах менеджера. ”Навчання було веселе: гулянки, п’янки”.  Працював різноробом на будові, офісним клерком, промисловим альпіністом, слюсарем в автомайстерні. У 2011–2012 роках проходив строкову службу. Був менеджером меблевої компанії ”ВіЯр”.  У березні 2014-го мобілізували до 95-ї окремої аеромобільної бригади. Має позивний ”Вальтер”. Був снайпером у Донецькому аеропорту з 24 жовтня по 3 листопада позаторік. Після демобілізації в березні 2015-го повернувся на роботу до ”ВіЯру”.  ”За місяць звільнився. Допоміг другу звести будинок. Із листопада 2015-го служу на контракті”.  Хобі – стрільба, страйкбол. Останню книжку прочитав у Пісках – Ксав’єра Холландер ”Щаслива повія. Історія мого життя”. ”Ну не було там інших книжок! Непогано написано”. Улюблені фільми – радянські ”В зоне особого внимания” та ”Ответный ход”. ”Завдяки їм служитиму у ВДВ”.  Неодружений, дітей немає. В АТО зрозумів, що кохає подругу Юлію. ”Вона чудова, але дуже гонорова”.  Є старший брат. ”Зустрів мене з армії словами: ”Оце ти харю наїв”
Тарас КОВАЛЬ, 27 років, військовослужбовець. Народився 17 серпня 1988 року в Києві. Батько – електрик. Мати – швачка, зараз домогосподарка. Навчався в школі №?294 на Троєщині. ”Щоб зайти в буфет, треба було віддати половину булочки старшим”, – згадує. Закінчив училище деревообробки з червоним дипломом за фахом ”столяр”. ”Став дипломованим сучкогризом. У приватній меблевій компанії робив двері та столи”. В Академії керівних кадрів культури та мистецтва здобув фах менеджера. ”Навчання було веселе: гулянки, п’янки”. Працював різноробом на будові, офісним клерком, промисловим альпіністом, слюсарем в автомайстерні. У 2011–2012 роках проходив строкову службу. Був менеджером меблевої компанії ”ВіЯр”. У березні 2014-го мобілізували до 95-ї окремої аеромобільної бригади. Має позивний ”Вальтер”. Був снайпером у Донецькому аеропорту з 24 жовтня по 3 листопада позаторік. Після демобілізації в березні 2015-го повернувся на роботу до ”ВіЯру”. ”За місяць звільнився. Допоміг другу звести будинок. Із листопада 2015-го служу на контракті”. Хобі – стрільба, страйкбол. Останню книжку прочитав у Пісках – Ксав’єра Холландер ”Щаслива повія. Історія мого життя”. ”Ну не було там інших книжок! Непогано написано”. Улюблені фільми – радянські ”В зоне особого внимания” та ”Ответный ход”. ”Завдяки їм служитиму у ВДВ”. Неодружений, дітей немає. В АТО зрозумів, що кохає подругу Юлію. ”Вона чудова, але дуже гонорова”. Є старший брат. ”Зустрів мене з армії словами: ”Оце ти харю наїв”

ВІДЧУВ, ЩО ЦЕ – СПРАВЖНЯ ВІЙНА УЛІТКУ 2014-ГО ПІД ЛИСИЧАНСЬКОМ. Ми мали доставити на передову транспорт із майном медроти. Приїхали на точку. Кажуть: "Рухайтеся вздовж поля і вийдете на позицію". Праворуч – поле кукурудзи, ліворуч – соняшників. Ніхто не сказав, що маємо їхати вздовж них. Добралися до якогось блокпосту, а там наш комбриг: "Ви що тут робите? Там блокпост сепарів, який наші штурмують". Мали виїхати з іншої сторони. Показав, куди рухатися – трасою з Лисичанська на Донецьк. Але ми таки потрапили на той блокпост. На височині сепари зробили укріпрайон. Лінії окопів облаштували. То заїхали з їхнього тилу. Наші подумали, що ми – сепарське підкріплення, і почали гатити. Боєць Ванька мало не на башту БТРа виліз із прапором України – свої, мовляв. Зате сепари не стріляли. Думали, що підкріплення. Ми зметикували: якщо наші сюди б'ють – отже, тут ворог. Трохи на окопи наїхали. Когось давили, напевне. Розгромили сепаратистів. Здобули трофейні шеврони батальйону "Призрак" (збройне формування ЛНР. – Країна). Довго там лежали і сильно смерділи роздуті тіла сепарів. Поряд блокпост наших із 25-ї бригади. Їм було важко. За спиною та ліворуч – тіла людей і корів, що гнили.

ЩО ВОЮЄМО З РОСІЯНАМИ, зрозуміли в Лисичанську, коли розглядали трофеї після бою. Лежить снайперська гвинтівка Драгунова, але зі складним прикладом, яких в Україні – одиниці. Далі автомати Калашникова 103 та 105. Таких у нас немає. Трофейний віджатий БТР-80?2010 року випуску. А в нас найсвіжіші – ще радянські, 1990-го.

ТОДІ В НАС БУЛА "ФОРМА ОДЕЖДЫ НОМЕР ВОСЕМЬ – что украли, то и носим". Товариш із полку "Миротворець" розповідав, як влаштували засідку на сепарів. А ті вийшли на них зі словами: "Ну вы и сепары. Идите в город хоть форму получите. Будете похожи на армию ДНР". Прийняли за своїх, бо були у спортивних костюмах і з автоматами. Там так робиться: нема нічого – ідеш, тобі дають автомат: "Воюй". Отак взяли форму на свій підрозділ.

ЛЮТИЙ 2015-ГО, ДЕБАЛЬЦЕВЕ. Стоїмо на околиці. Ліворуч – торець 5-поверхівки, за якою Луганщина. Праворуч нас прикривали гаражі. Хлопці зайняли позиції в будинку, а я з водієм – у БТРі. Як почався бій, трохи вперед його подали – все поле стало видно. На дистанції 1200 метрів бачу, як вороги рухаються. Наводжу на них. Відпрацьовую півтора короба патронів. Раптом ніби хтось кувалдою гатить по машині. Нас віддало назад. У вухах дзвеніло. Зрозуміли, що висунулися забагато. Між гаражами противник побачив нас і вистрілив із гранатомета. Кришку на акумуляторці погнуло, а там товщина броні – 7 міліметрів. Голова була чавунна. ­Потім додумалися, що біля БТРу має бути ще одна людина. У мене кут огляду 10 градусів, інші 350 – мертва зона. Коли відкривав вогонь, бачив трасери (снаряди, що світяться в польоті. – Країна). Після цього сепари більше не рухалися. Отже, влучив.

ЩО ВІДЧУВАЮ, КОЛИ ВБИВАЮ ЛЮДИНУ? Віддачу зброї. Не стикався з бойовиками на дистанції рукопашного бою. Хто вбивав ножем чи пострілом в упор, бачив, як у тілі згасає життя. Це трагічніше. Я ж розумів, що від моїх пострілів залежать життя близьких і товаришів. Якщо не вб'ю противника, він зайде в тил і як мінімум знищить оснащення, як максимум – хлопців. Тому що більше знищимо їх, то більше збережемо життів наших. Вони діють так само.

ВІЙНА – ЦЕ КУРАЖ. Уявіть: зима, на вас ватяні штани, бушлат. Сидите в БТРі, передні й задні люки відкриті. Він їде, а вітром задуває з усіх сторін. Рукавиці знімаєте, а руки – сині. Ніби температура тіла не 36,6, а нуль градусів. І тут хлопці кричать: там противник. Наводиш приціл, натискаєш електроспуск. Починається стрілянина. Одразу зміна картинки: ніби сидиш у шортах у кріслі, під ногами пісок, спека плюс 50. Валиш, міняєш короби, перезаряджаєш, наводиш, дивишся, куди трасери пішли. Ага, далі – піднімаєш приціл. Думаєш: "Кулі, летіть швидше". Тоді більше шансів, що хтось не вистрелить у тебе. Мені все одно, бо я всередині броньованої коробки, а хлопці – зверху. До них прилетіти може.

ПЕРЕД ВИЇЗДОМ ЩОРАЗУ ПЕРЕВІРЯЮ, ЧИ ВСЕ ГАРАЗД ІЗ КУЛЕМЕТОМ. Подивився, почистив. Але серце колотиться: не дай Боже, десь контакт відійде. Тоді все, відстрілявся. Башта повна порохового диму. Сидиш, втягуєш його носом, температура тіла градусів під 40. По спині тече цівка холодного поту. Розумієш, що треба замінити короби, викинути гільзи. Замість цього думаєш: "Фух, пару хвилин відпочину". Розслабон повний. Але це в кожного по-своєму.

БУВАЮТЬ ВЕСЕЛІ МОМЕНТИ. Лежимо в Пісках під БТРом, по нас ведуть мінометний обстріл. І тут найбільший серед нас, Сашка Курбас, вилазить. Ми в крик: "Саня, ти куди?" Він: "Хлопці, мені треба". І – до туалету. Після обстрілу знайшли його біля сараю. Питаємо: "Що таке?" Він: "Туалету нема". Вийшов – одразу міна поцілила.

6 ЖОВТНЯ ПОТРАПИВ У ПІСКИ НА МІСЯЦЬ. Постійно просився в аеропорт. Був кулеметником і штурманом. В аеропорт ми доставляли продукти, воду, завозили й вивозили хлопців. Їздили вночі. Злітною смугою повз вишки – до терміналу. Приїжджає БТР, дивишся у приціл, а навкруги – темрява, будівлі якісь. Одні хлопці вистрибують, інші застрибують. І сепари починають стріляти. Це ніби навколо машини пустили багато салютів. Відкриваєш вогонь у відповідь. Треба змусити противника залягти, в ідеалі – знищити. З'являється адреналін.

ЗА 10 ДНІВ В АЕРОПОРТУ ХЛІБ БАЧИВ РАЗ. Їв галети із сухпайка. Два шматки зуба відламав. Вони тверді: борошно, вода, сіль. Плюс морози. Рукавиці знімав лише, щоб поїсти. Коли виїхали з аеропорту, у готелі в Слов'янську руки відмивав пральним порошком і автопастою.

В АЕРОПОРТУ біда була навіть не в тому, що бойовики спати не давали й кошмарили ночами. І не в тому хлібі. А в холоді та бруді. Залазиш у спальник, закидаєш грілку. Біля ніг тепло, а зверху – холодно. Перекинув її – навпаки. Прокидаєшся, бо ніг не відчуваєш. Вилазиш, кладеш грілку в черевик, чекаєш хвилин 10. Сунеш ногу – ніби тепло. Розумні скажуть: у черевиках треба лягати в спальник. Але вони такі брудні, що не хочеться.

КОЛИ НА РОТАЦІЮ ЇХАВ З АЕРОПОРТУ, на вежі нового терміналу було шість українських прапорів. Ми його тоді контролювали. Почули, ніби Кисельов (російський телеведучий, пропагандист. – Країна) розповідає, що термінал узяли. На вежі до двох наших прапорів хлопці ще чотири додали. Один, із написом "Рокитне", я допомагав ставити. Учотирьох піднялися – тихо. Розподілили позиції, щоб контролювати всі сторони. Дах засипаний щебенем. Є конструкції, за якими можна сховатися. Але на повен зріст ставати стрьомно. Хлопці почали встановлювати прапор, тут – дзинь! Ага, снайпер. Видивляюся в оптику, де буде спалах. Швидко замотали скотч і звалили. Снайпер був фіговий, бо ніхто не постраждав.

ОДНОГО ВЕЧОРА ПІДБИЛИ СНАЙПЕРА, і його гвинтівка випала з вікна. Це була російська ОСВ-98. Крупнокаліберна антиснайперська гвинтівка. Сепари в інтернеті такої купити не могли. 29–30 жовтня нам передали, що прибули професійні снайпери з Росії. Сепари тоді почали працювати за новою схемою – парами. Вилазили, як сутеніло. Вже видно спалах, але ще не темрява. Один на показуху виставляв ствол і хаотично стріляв. Наші зривалися туди. А другий сидів у глибині будівлі й вистежував.

НА 10-Й ДЕНЬ в аеропорту сепари так лупити почали, що перекриття бетонні обвалювалися. До них саме прибув черговий гумконвой. Доти бетон не пробивали, а тут шматки по 2 метри падали. Я на першому поверсі намагався спати. За 4–5 годин мала приїхати лєнточка (зміна. – Країна). Лежу на підлозі, думаю: як прикро. Це як загинути 8 травня біля Рейхстагу. Лєнточку ждали о сьомій вечора. Через обстріли затримувалася. Наша артилерія хотіла її прикрити, але не вдавалося. О десятій вечора, опівночі, о третій ночі: "Команда, на виїзд – команда, відбій". Зранку ніби затихло. О восьмій-дев'ятій ранку приїхали по нас. Водій отримав рикошет у руку. До машини запхали 12–13 чоловік. Лежали один на одному. Доки доїхали, в мене рука та нога заклякли.

У МЕНЕ БУВ ТОВАРИШ ПО СЛУЖБІ З ЛУГАНЩИНИ. Як почалася війна, пішов у військкомат. Йому сказали: "Дурнику, куди ти за укропів? Давай до нас". Поїхав на Харківщину, там його взяли. Деякі знайомі телефонують: "Ти продався американцям. Ви хохли, бандери". Сумно, адже присягу однакову приймали. У мене більша ненависть не до сепарів, а до тих, хто зрадив присягу на вірність народу України.

СПОКІЙНІШЕ, КОЛИ ПО ТОБІ СТРІЛЯЮТЬ, А ТИ ВІД­ПОВІДАЄШ. Це ніби до тебе чіпляються двоє на вулиці, розумієш – зараз буде бійка. Виникає напруження: хто перший ударить. Злякався, коли їхали і по нас ніхто не стріляв. Тоді в темряві бачиш спалах, наводиш і даєш отвєтку. Знаєш, де розташовані вогневі позиції противника. А коли не стріляє, розумієш: він тебе бачить, а ти його – ні. І тут уже, кому раніше терпець увірветься.

ІНОДІ СУМУЮ ЗА ЛІТОМ 2014-ГО. За людьми, обстановкою, навіть американськими сухпайками. Вони смачні! Особливо фруктовий салат. А ще журавлина сушена, як ізюм. Розкриєш пакет, сидиш, жуєш. Дивишся в оптику – ага, дав чергу і далі жуєш.

"ХЛОПЦІ, ПЕРЕДАЄМО ЗА ПРОЇЗД", – жартував, коли сідали в БТР. Така собі армійська маршрутка. Якось скинулися грошима й поставили там музичний центр. Жили ж у цій машині. Називали ласточкою, любили. Напис зробив на ній, як старшина вчив – фільтр від цигарки вмочаєш у фарбу й виводиш. Жодного разу не підвела. Зараз – у 95-й бригаді. Це кращий БТР батальйону.

ПЕРЕД ДЕМБЕЛЕМ НАСНИВСЯ ГІВІ (бойовик Михайло Толстих. – Країна). Кудись зникла моя зброя. Але мав великого червоного ножа. Раптом Гіві підходить. Починає лаятися, що я – поганий сепар. Прийняв за свого. Доки балакав, я узяв його в полон. І тут з'являються наші хлопці. Потім кадр: ми їдемо до штабу й веземо зв'язаного Гіві.

Зараз ви читаєте новину «У мене більша ненависть не до сепарів, а до тих, хто зрадив присягу на вірність народу України». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути