"На карті має залишитися хтось один. Увесь світ проти, щоб це була Росія"

Про що говорять у черзі по марку "Русскій воєнний корабль… всьо"

У черзі до столичного Головпоштамту стоять зо 2 тисячі людей. Сюди привезли нові марки "Русскій воєнний корабль… всьо". В одні руки продають два блоки по три марки. Люди займають чергу з п'ятої ранку.

– Мужчина, не дихайте мені у спину. Все рівно не пропущу, – кричить білявка із сумочкою Gucсі через плече. – За першими марками сестра простояла дві доби. Купила за 240 гривень, а продала за 2 тисячі євро колекціонеру з Німеччини. Я її вмовляла притримати. Під час війни це найкраща інвестиція. Можна потім за марку купити квартиру.

Дістає з кишені айфон останньої моделі. Збиває дзвінок, але за кілька секунд зі смартфона знову лунає гімн Січових стрільців "Ой у лузі червона калина".

– Випити хочеш? – запитує по смартфону. – Наташа, ми ж тільки вчора відмічали. А сьогодні що за свято? 40 днів, як крейсер "Москва" пішов на дно? Вроді раніше було. Я, звісно, люблю українську армію, але якщо кожен збитий російський літак почнемо відзначати, зіп'ємося.

Повз проходить жінка з ціп­ком, озирається. Запитує, чи це пункт вакцинації від коронавірусу, чи черга по морозиво.

– Подуріли, – хитає головою, коли чує, що черга на пошту. – Я прийду хіба по марку "Росія… всьо". Треба ще три місяці потерпіти. На карті має залишитися хтось один. Увесь світ проти, щоб це була Росія.

Вартість аркуша з трьома марками і трьома купонами – 69 грн. Філателіст із Польщі, 32-річний Якуб, біжить до обмінника здавати злоті. Він оператор дронів. Возить в Україну обладнання й учить військових керувати ними.

– У мене вдома мати і три сестри, – пояснює чоловіку, який помітив на його футболці польський прапор і підбіг потиснути руку. – Не хочу, щоб путінська орда Хелм перетворила на Бучу. Вчора на похорон їздив. Хлопець на 10 років за мене молодший. Осколкове поранення в голову. Прийшли з кладовища, мати просить зарядити його телефон, а там 50 повідомлень від "Коханої": "Ти де? Чого не пишеш? Я вагітна".

 

– Його товариш у 20 років лишився без ніг. У липні мало бути весілля. Наречена приїхала, довго плакала, а потім лишила записку й утекла. Просила пробачити і зрозуміти. Думали, він цього не переживе. Але минуло два тижні, а біля нього сидить інша дівчина. Соромився спитати: сестра чи подружка. Але чую, що каже: "Кохана". Любов перемагає війну, біль і смерть.

– Братику, мене відпустили на три дні. Треба з усіма побачитися, мамі обіцяв сполоти буряки, – чоловік у формі стоїть у черзі останнім. Розповідає знайомому, як везли на Київщину вантаж 200. – Там троє дітей, вдові ще немає 30. Мати на коліна падає, не плаче, не стогне, від болю оніміла. Я її обіймаю, кажу: "Вибачте, що не вберіг". А в неї чоловік, двоє синів, племінник і зять на фронті. Ніхто за кордон не втік, вдома лишилися тільки жінки й діти.

Жінка з першої сотні в черзі пропонує йому зайти з першою десяткою:

– Так положено, – пояснює. – Хіба ми не люди? Вам ніколи чекати.

Вояк ніяковіє, але йде до входу.

– І Вовці, і Женьці, і Макару купив, – каже побратиму у слухавку. – Усім привезу. Продамо і тепловізор купимо.

Лате через трубочку потягує висока брюнетка з татуюванням тризуба на зап'ясті.

– Між лопатками в мене каное, на поясниці – лілія, на плечі – ієрогліф. Де було ще герба наколоти? – пояснює знайомій у черзі. – У Польщі в тату-салонах черга на пів місяця. Українці набивають тризуб, прапор, вишиванку, карту і рускій воєнний корабль.

– Додому не збираєтеся? – цікавиться знайома.

– Я приїхала на два дні. Заберу документи Соні зі школи. У Польщі вступила в ліцей. Учить три мови – англійську, французьку та польську. Боюся, щоб української не забула.

– А ти чим займаєшся?

– Вранці Софію – до школи, Влада – в садок, і з подругами по гуманітарці круги намотуємо. На одній вулиці безплатно роздають курячі крильця, на іншій можна взяти хліб і яйця. Видають в одні руки по літрі йогурту й молока. Не пам'ятаю, коли востаннє в магазин ходили. Я батькам дві торби продуктів притарабанила. Сільодка у них зачотна, масло – як домашнє. Роботу знайшла. З червня піду на грибну ферму, – стукає довгими гелевими нігтями по фітнес-годиннику. – Матиму 3 тисячі злотих (25 тис. грн). У серпні в Туреччину з малими махну. Ми на море їздимо щороку в один і той самий готель.

– А Вітя що? – знайома цікавиться про чоловіка.

– Пішов у тероборону. За три місяці не заплатили ні копійки, але обіцяють компенсувати комуналку. Він мотоцикл продав і все віддав на армію. Я спочатку злилася, а тепер розумію, що він по-іншому не може. У нього під Донецьким аеропортом загинув батько.

Своє прізвище записує у список черги рудоволоса жінка у спортивному костюмі.

– Томочка, я більше йому не вірю. Клявся, що неодружений. Вийшли у супермаркет, а йому назустріч біжить хлопчик і кричить: "Папа!" Я думала, обізнався. А він узяв пацана на руки, а мені шепоче: "Прости. Я тобі потім все поясню". Два дні не дзвонить. У мене лишився його портфель. Там паспорт. Сто процентів вернеться, щоб забрати.

Заперечно хитає ­головою, доки співрозмовниця її на щось умовляє.

– Не треба мені коханця. Толку, що багатий. Не хочу цих подвійних стандартів. Хіба я думала колись, що буду жити на Хрещатику? Мене і в Краматорську все влаштовувало. Ти чула про візи для москалів? Їм в'їзд треба заборонити на 50 років.

– Сусід три місяці війни відсидівся в Польщі, а тепер ходить у рибацькому костюмі і всім розповідає, як воював. Де ти був? У Гуляйполі? Не бреши. У мене кум із Гуляйполя минулого тижня повернувся. По очах видно того, хто воював, – розповідає по телефону жінка, яка торгує брелоками.

Лунає сирена, але черга не розходиться.

– Светуль, що значить: "Вагаюся". Якщо залетіла, треба народжувати. Ви стільки років старалися. Ну й що, що в підвалі зачали. Стидно комусь признатися? То не признавайся. Тобі 40, йому 38. Може, це ваш останній шанс стати батьками. Я до Гріши ніколи першою не приставала, а тут сирена, підвал, діти сплять, він притулився. От ми й розслабилися. Ледь встигли до того, як Єва проснулася.

Поруч конваліями торгує літня жінка. Однією рукою дає решту, другою притискає до вуха старенький "самсунг".

– Як син почув, що я пішла в ліс, сварився, бо там міни й розтяжки. А що маю робити, коли роботи більше нема? У квітні з Польщі повернулася. Він нікому не признавався. Продав корову, свині, кози і пішов воювати. Я щовечора дзвоню, він лапшу вішає, що вдома, що всіх погодував, город засадив. А сам давно на передку. А сусіди подзвонили: "Вам город виорати, картоплю посадити? Приїдете збирати?"

– А дочка що? У 40 років псіханула, звільнилася з роботи й поїхала вчитися в Америку. Ще до весілля до науки рвалася. А потім два декрети, у кредит влізли. Я її не спиняла. Діти виросли, з Ростіком у них не склалося. Не вірю, що вона вернеться. Висилає нам гроші, але я не трачу, відкладаю.

Біля головного офісу Укрпошти у Львові черга розтягнулася на кілометр. Люди сперечаються, кому варто присвятити наступну марку – полку "Азов" чи літаку "Мрія".

– Українці – це сила. Скасовують випускні та весілля, а гроші відправляють на ЗСУ, – лисий бородань гортає стрічку новин у смартфоні. – Хочеш прикол? Збирали на квадрокоптер. 2 тисячі гривень скинув Володимир Путін. Я весь вечір ржав. ­Потім заліз в інтернет. 112 українців мають прізвище Путін. За вісім років війни тільки один змінив.

Хлопець у футболці з написом "Доброго вечора, ми з України" залишає номер мобільного знайомій, яка стоїть перед ним у черзі, щоб відбігти на роботу.

– А тато де? На заробітки поїхав? – розпитує кучерява жінка.

– Тепер книгарня на мені. Тато з лютого воює, а я торгую. Люди кинулися читати історію. Розкупили всі книжки про Бандеру й Шухевича. Батько знав, що почнеться війна. Щовихідних їздив у тир. Стріляв, як снайпер. Але у військо не брали, бо кульгав. Поїхав добровольцем. Тиждень не знали, що з ним. Мати дзвонила на гарячі лінії. Кажуть, 300-й, у госпіталі лежить. Коли буде транспортабельний, привезуть поближче.

– Пам'ятаю його ще зі школи. Ти весь у нього – худий, дронгаль (високий. – Країна), бісоватий. Кобіту маєш? Женився?

– Аліво (та де там. – Країна). Цьоця Галя, нема коли женитися. Як тато вернеться, я воювати піду.

– Тобі вчитися треба. Щодня треба 25 хвилин присвячувати на освіту і 21 хвилину на обідній сон. Де б не був, батько шукав можливість подрімати. А після цього усамітнювався і 25 хвилин читав. Так вивчив дві мови, заговорив на івриті.

– У лютому захворів на ковід. У комі лежав. Коли прийшов до тями, не повірив, що почалася війна, – каже літній чоловік в упівській мазепинці й вишиванці. Зайняв чергу для дружини, внучки та сусіда. – Внук – гранатометник. Два його побратими піді­рвалися на розтяжці. Він ­уцілів, бо йшов позаду. На мить спинився, бо почув, що хтось кричить: "Синку". Він мамки не знав. Вона померла під час пологів. Я сином не кликав. Тільки: "Внуцьо".

– Битву за Київ виграли, тепер треба виграти війну, – каже вусань у костюмі-трійці. – Поселив у себе чотирьох переселенців із Маріуполя. Тиждень говорили по-руськи, я терпів. А потім пояснив: у моїй хаті москальська звучати не буде. Найняв їм учительку української мови. Займаються тричі на тиждень. Важко. А як ви хотіли? В українській мові 300 тисяч слів, у російській – удвічі менше.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×