"Я не хочу нікуди їхати. Як це? Для чого це? Чому так?"

Як проходить евакуація з прифронтових сіл Дніпропетровщини

– Ну що, поїхали? – по-діловому уточнює Віктор – мій давній знайомий, поліцейський із підрозділу "Білі янголи". З ним ми їздили в нічний Покровськ і дорогою в пекельне місто упіймали в бампер броньованої автівки російське FPV. Відтоді як для екіпажів евакуації Покровськ неформально закрили на в'їзд, а насправді забирати звідти цивільних стало смертельно небезпечно, їхня команда перемістилася ближче до рідних місць – сіл та міст курахівсько-волноваської агломерації

 

З Покровського (не плутати з Покровськом) на Дніпропетровщині ми і стартуємо у перше на сьогодні село – Просяну. Щоб вивезти тих, хто, не чекаючи КАБів на голову, вирішив тікати від війни. А вона вже давно перетнула межу Дніпропетровської області. І потроху зжирає села далі й далі від кордону з Донеччиною.

– Тобі руїни потрібні?

Я лише за кілька секунд доганяю, що Вітя звертається до мене. Хоча логічно, що з нас чотирьох – мене і трьох "янголів" – картини руйнування потрібні саме мені. Для того щоб візуалізувати те, чому тікають люди.

– Як добре ти мене знаєш, – посміхаюсь у відповідь. Хоча веселого в цьому, звісно, мало.

– Тоді поїхали в Маломихайлівку. Там такого багато…

Доки ми розмірено їдемо дорогами Дніпропетровщини завдяки детектору дронів у руках у "янголів", я міряю лінійкою відстань від сіл, куди ми прямуємо, до ЛБЗ – ­лінії бойового зіткнення. Від Маломихайлівки до фронту – плюс-мінус 13–15 кілометрів. Але село вже напівзруйноване – дорогою в центр то тут, то там руїни. Фундамент, а на ньому – цегла, дерево або глина.

– Дивись ліворуч. Ось тут упав КАБ. А тепер праворуч.

Віктор намагається допомогти мені упіймати кадри руйнувань. Але його допомога не дуже то й потрібна – після двох-трьох цілих будинків обов'язково в кадрі з'являться зруйновані. Якщо окупанти вже взялися за якийсь населений пункт, планомірно стиратимуть його з лиця землі.

– Зупиняємося!

Перед очима – зруйновані будинки з розкиданими речами, які винесло ударною хвилею. Вирви від прильотів. Судячи з їхнього розміру, тут приземлилися КАБи – керовані авіабомби. Або ФАБи – некеровані. Вага – від 250 кілограмів до тонни. Є тритонники. Але їх росіяни використовують не так часто.

 

Доки я фільмую чиєсь зруйноване життя, і вочевидь, не одне – всередині й біля розбитих будинків розкидано велику кількість речей, від дитячих іграшок до взуття розміру так 43–44, – до мене підбігає пес. Невеликий, чорненький, симпатичний. Привітно махає хвостиком. Він іще не худий і не виснажений, як багато прифронтових собак. І ще чує. Більшість тварин ближче до передової глуха – через постійні контузії від прильотів.

– Погнали!

Затримуватися довго в таких місцях не варто. У небі над цим селом або сусіднім, швидше за все, висить російський дрон-розвідник. І не один.

– Так давай на околицю Просяної. Заявка звідти.

Наша "корова" – важка, велика, неповоротка броньована автівка – досить вправно входить у крутий поворот, і ми під'їжджаємо до місця призначення. Двір без воріт. Хата вросла в землю і від віку похилилася. На вулицю висипає цілий кагал людей. Чоловіків і жінок настільки багато й вони такі різні, що я не розумію, за ким ми приїхали.

– Хто тут на евакуацію? – схоже, цього не розуміє і Віктор.

– Ви нас підкинете до Павлограда? Ми оформимося, гроші знімемо. А потім ви завезете нас назад, – одна з найбільш активних жінок висуває свої вимоги поліцейським. Не прохання, а вимоги. Як розкажуть мені згодом "янголи", такого під час евакуації дуже багато.

– Це не евакуація, це таксі. І це не до нас, – відрізає Віктор. – Ви для цього нас викликали? Щоб ми потім знову приїжджали й вас забирали, але вже під дронами та КАБами? Хтось планує виїжджати?

– Я, я! – Один із чоловіків – високий, худий, сивий, в окулярах – проштовхується крізь натовп. – Я не буду тут залишатися. Одного дня приб'є – і все. Нащо воно мені?

– Паспорт при собі?

– Ага.

– Ви без речей? – Віктор звертає увагу, що в руках у чоловіка нічого немає.

– А які речі? Все, що на мені. – Чоловік погано говорить – можливо, наслідки контузії.

До мене поступово доходить: це не родина, а швидше "клуб за нещастям" – коло випадково зібраних людей, які заселилися в одну, вочевидь, покинуту оселю. Як з'ясується згодом, усі вже не вперше тікають від війни. Раніше мешкали в Новопавлівці – селі за кілька кілометрів від Покровська на Донеччині, який нині зруйновано вщент.

– А де це ви ногу пошкодили? – звертаюся до молодого чоловіка на милицях, який шкандибає до автівки.

– Дрон догнав. У машину влупив.

– І в мене в нозі досі уламки. І руки бачите? – звертаю увагу на те, що в дівчини, яка вийшла разом із літніми чоловіками та жінками, спухлі руки й зеленка на ногах.

– Ви разом їхали?

– Так. Але машина ціла. Майже. Он вона, у дворі, – ­дівчина гордо демонструє стареньку чи то "Таврію", чи то "Славуту".

– Це ви нею сюди приїхали?

– Ага. І нею далі поїдемо. Як гроші отримаємо. Бо їсти вже немає за що. Ми ж нічого майже не взяли із собою, коли тікали, – дівчина худа, точніше, виснажена. Але бойова.

Ми допомагаємо завантажитися старенькому, який зголосився виїжджати. На захід країни. І беремо ще кількох жінок, які поїдуть із нами в Покровське – оформляти виплати як ВПО. Назад, за домовленістю, повернуться самі.

Селище Просяна – наступне за Маломихайлівкою, але війна тут відчувається геть не так, як у сусідів. Лише на околицях – руйнування. Там, де ферми, ангари, великі приміщення, які росіяни знищують першими, вважаючи, що там армійці ховають техніку. Воно вже давно не так – усю техніку заховано в посадках. Але звичка лупити все, що довге, об'ємне й велике, в росіян виявляється сильнішою за логіку та розвідспостереження.

– От цей будинок.

Ми зупиняємося біля охайної оселі. Побілений будиночок, пофарбований у зелене паркан. Квіти біля хатинки. Травичка в дворі. І великі сумки. Гарна молода жінка з хлопчиком років 10 рвучко цілує літню пані – маму – і, підхопивши речі, прямує до автівки.

 

– Моє ти сонечко! – старша жінка, наздогнавши хлопчака, плаче й горне до себе внука, на якого поліцейські намагаються надягти яскраво-помаранчевий бронежилет.

– А ви залишаєтесь?

– Та поки що так. Залишаємося. Хату треба глядіти. І дід уже не годен кудись їхати. Ходи, попрощаєшся з онуком.

Біля автівки "янголів" з'являється чоловік із ціпком. Він погано ходить, але сяк-так дошкандибує до хлопчака, щоб міцно обійняти. "Добре, що цей хлопчик виїжджає зараз, не чекаючи, коли за цивільними почнуть ганятися дрони, як у Покровську чи Костянтинівці", – чомусь думаю я.

Інтуїтивно розумію: бабуся хлопчика виїхала б із села хоч зараз. Слідом за донькою та внуком. Але є він. Чоловік. І саме він не дає їй можливості ухвалити це рішення.

– Усе, поїхали! У нас іще одна адреса.

Рушаємо далі, розділившись на дві групи. Двоє "янголів" – поліцейські з новоствореної дніпропетровської філії – везуть евакуйованих в Покровське. Ми ж відпрацьовуємо ще одну заявку – вивезення маломобільних. Таку категорію цивільних евакуйовувати потрібно якомога раніше. Бо, коли над головою кружляють дрони, а поруч падають КАБи, їх не дуже й вивезеш.

– Сюди, давайте сюди.

Біля металевих воріт, на які падає листя винограду, нас зустрічає невисока, ледь згорблена жінка зі змарнілим, але досить гарним обличчям. У неї великі очі, багато сивини у волоссі. І великі натруджені руки.

Ми заходимо в невеличку кімнату, де на ліжку лежить худий із тоненькими, як у дитини, руками-ногами блон­дин. Його звати Ігор. І він син Раїси – сивої жінки, яка зустріла нас біля воріт. Єдиний. Чоловік помер. Рідня давно виїхала.

– Він зовсім не ходить? У візочок можна його посадити? – Віктор приміряється, як саме забрати Ігоря з хати.

– Він не сидить у візочку. Може тільки лежати.

У Ігоря міопатія – спадкова хвороба, що супроводжується поступовою атрофією м'язів. Ще в дитинстві, розповідає Раїса, Ігор почав шкандибати – хвороба вразила ноги. Після 15 років міопатія відступила. "Переріс", – сказали лікарі. Але згодом вона знову повернулася, всадовивши юнака у візок. А потім відібрала в чоловіка можливість рухатися. Ігорю – 45. Він розумний, освічений, самостійно вивчає англійську та IT. Але без допомоги не виживе. Бо все, чим може рухати, – це шия.

– І нікому, крім мами, він не потрібен. Що з ним буде, коли я помру? – жінка не скаржиться, швидше виговорюється. У неї вже немає сліз – очі сухі.

У їхній оселі чисто та приємно. Кімнати доглянуті, все необхідне для життя є. Але все це залишається тут, у Просяній.

– Тут і кришталь, і посуд дорогий, усе залишається. Нічого не беру.

Що для життя буде там, куди вони їдуть, і чи буде? Таке питання, певне, ставлять усі, хто під тиском страшних обставин залишає рідні стіни.

– Вам хоч є, куди їхати?

– Та куди там! У нас нікого немає Може, хто прихистить. Чи так шукатимемо, куди податися.

Жінка на диво спокійна. Видно: найбільшу цінність у житті – сина – вона забирає. А далі – що буде, те й буде.

 

Віктор бере Ігоря на руки, як дитину. І несе до авто. Я ж помічаю, як по сусідству хтось із цікавістю визирає з-за хвіртки.

– Добрий день!

Підходжу впритул до паркану. Хвіртка рипає і відчиняється. Невеличка тепло вдягнута літня жінка виходить на вулицю.

– Що, виїжджають? – киває на сусідів.

– Так, виїжджають. А ви коли?

– Та оце думаю. Треба, певне. Літає над головами. Страшно. Але як це все покинути? – тихим голосом сказані слова раптом переходять у такі ж тихі ридання.

"Тут я була щасливою", – невчасно згадується фраза ще однієї жінки, Світлани, з Добропілля, яка так і не покинула своєї квартири в розбитій п'ятиповерхівці. Вона теж плакала, коли казала це.

– Мам, ану перестань! – позаду жінки непомітно вирос­тає кремезний чоловік.

– Я не хочу нікуди їхати. Як це? Чому так? Чому ми маємо їхати? – вона не говорить, плаче. Нарешті син, обійнявши матір, забирає її в дім.

А ми їдемо в Покровське передавати евакуйованих волонтерам.

Наступним селом, куди завітають "янголи", стане Андріївка. Звідти ми вивеземо родину з чотирма маленькими дітьми. Це село у 13 кілометрах від фронту, на відміну від Маломихайлівки, залишається відносно цілим. Але звідси добре чути, як окупанти розносять сусіднє Вишневе, куди щодня падають ворожі КАБи.

– Над хатою постійно літають. Ці... "шахеди". І хтозна, куди воно впаде? Один он на кладовищі приземлився. Могили розрив, – бабуся трьох дівчаток і хлопчика розповідає, як жилося в селі останніми тижнями.

– Страшно було? – уточнюю я в середущої дитини – ­дівчинки років семи з величезними блакитними очима.

– Страшно, – відповідає.

Я ще довго згадуватиму ці величезні блакитні очі, повні сліз. І цих діток, які запурхнуть в автобус волонтерів, і притулившись одне до одного, затихнуть.

Передплатити журнал "Країна"

×