Вівторок, 14 лютого 2017 13:30

"16-річного Стьопу взяли за синьо-жовті стрічки. Через кілька місяців знайшли закопаним"

Із Мариною Бондас зустрічаємося на Софійській площі столиці увечері в суботу. 3 години тому вона прилетіла з Берліна. Вранці виїжджає в зону АТО.

Куди саме їдете?

– Расскажу, когда вернусь. С такими вещами я суеверна, – Марина закурює. Вона у теплій камуфляжній куртці та червоному шарфі з візерунками. Привезла його з Мексики. Розмовляє російською. – На Донбас потрапила випадково. Влітку 2015-го взяла на два тижні в оркестрі відпустку. Поїхала в Україну зі скрипкою. Подруга з Краматорська звела з місцевими. Думала, їду на день-два, а затрималася на тиждень. Відтоді буваю по кілька разів на рік. Уже вшосте.

У Краматорську люди намагаються налагоджувати мирне життя. Напруга відчувається переважно в стосунках – всі одне одного знають. Пам'ятають, хто на чиєму боці був під час окупації.

Хтось активно перефарбовується у синьо-жовтий колір. Хтось живе з усвідомленням своїх помилок. Їдемо з тамтешнім другом машиною. Назустріч – авто з синьо-жовтим прапором. "Бачиш, – каже товариш, – що більший прапор, то більше напартачив".

Дехто не підтримував ні сєпарів, ні своїх. Тепер мають докори сумління, допомагають армії. Але для більшості головне, щоб їх не чіпали. Чимало хто заплутався.

  Марина БОНДАС, 37 років, скрипалька. Народилася в Києві в родині скрипалів. 1992-го сім’я емігрувала в Німеччину. Навчалася у консерваторіях Вюрцбурга та Берліна, в аспірантурі Музичного університету Відня. Працює у симфонічному оркестрі Берлінського радіо. 2007 року організувала клезмер-бенд Di Meschugeles. Виконують традиційну музику східноєвропейських євреїв. Учасниця німецької волонтерської організації Heart for Ukraine – допомагають жителям Донбасу. У зоні АТО грає у школах, лікарнях, реабілітаційних центрах. Любить мандрувати. ”Зупиняюся у місцевих жителів”, – каже. Володіє українською, російською, німецькою, англійською, іспанською мовами. Живе в Берліні. Незаміжня
Марина БОНДАС, 37 років, скрипалька. Народилася в Києві в родині скрипалів. 1992-го сім’я емігрувала в Німеччину. Навчалася у консерваторіях Вюрцбурга та Берліна, в аспірантурі Музичного університету Відня. Працює у симфонічному оркестрі Берлінського радіо. 2007 року організувала клезмер-бенд Di Meschugeles. Виконують традиційну музику східноєвропейських євреїв. Учасниця німецької волонтерської організації Heart for Ukraine – допомагають жителям Донбасу. У зоні АТО грає у школах, лікарнях, реабілітаційних центрах. Любить мандрувати. ”Зупиняюся у місцевих жителів”, – каже. Володіє українською, російською, німецькою, англійською, іспанською мовами. Живе в Берліні. Незаміжня

Люди досі вірять російським ЗМІ?

– Правда починає доходити. Село Трьохізбенка поділене навпіл: частина біля річки – проросійська, бо за річкою вже сєпари. А люди із західної частини села бачать, звідки снаряди летять. Вони проукраїнські.

Не доходить до ворогування між двома частинами села?

– Відкрито протистояти людям страшнувато. Це зона трофейної зброї, вільного насилля. Коли приїхала туди вперше, пронизало відчуття повного безправ'я. Агресивну людину в Києві завжди пригальмує наявність поліції і законів. Там, якщо людина має зброю, може безкарно нею скористатися. Якщо хтось сильно випендриться, його виведуть у лісок – і ніхто не знайде.

Хоча військова поліція стежить, аби бійці сильно не пиячили. СБУшники у цивільному намагаються підтримувати порядок.

Близький друг 2014 року віз допомогу нашим військовим. Запитав дорогу в місцевого. Той здав його сєпарам. Друг потрапив на три тижні у підвал.

У знайомих 16-річного сина Стьопу Чубенка з Краматорська зняли з поїзда. Пацан – патріот. Його боротьба полягала в тому, що писав на стінах "Слава Україні!" Стьопу взяли за синьо-жовті стрічки. Батьки через кілька місяців знайшли закопаним. Хлопця розстріляли. Перед цим били й катували.

Краматорськ – за 70 кілометрів від лінії фронту. Але й тут варто остерігатися розтяжок і фугасів на дорогах. Насип чи купу листя оминаєш.

В Авдіївці не втрачаєш відчуття, з якого боку фронт. На підсвідомому рівні шукаєш варіант – де заховатися, раптом що. У старій Авдіївці ближче до промзони повз вас може пролетіти осколок. Намагаєшся триматися за будинком або за деревом чи кущем.

Ці рефлекси привожу з собою в Берлін. На Новий рік там було традиційне божевілля із салютами. Здригалася на кожен звук петарди – подумки одразу була за 2 тисячі кілометрів на схід.

Як люди в зоні АТО налагоджують життя?

– Звикають до постійної напруги. В Авдіївці музична школа закривалася тільки на час активних обстрілів. Влаштовуємо там концерти. З Берліна приїздили художник Алан Майєр, поет Ілля Ріфкін.

Але що таке Авдіївка? Це коксохімічний завод. Завдяки йому із 35 тисяч мешканців три роки тому зараз є 21 тисяча. Купа людей виїхали, а потім повернулися. Бо хоч якась робота є. Хто хоче більшого, після школи покидає місто. Лишаються майбутні робітники коксохіму.

Закінчився концерт у Києві – поаплодували й розійшлися. В Авдіївці – це подія року. Люди сильніше переймаються. У плані культури – це поле неоране. Зали завжди будуть заповнені. Люди намагаються відволіктися від війни.

Грала класику в будинку для літніх людей. Якась бабулька голосно вигукнула: "Нам не нравится эта музыка!" Просила російських народних пісень. Одною з таких для неї виявилася "Розпрягайте, хлопці, коней".

У людей повна каша в голові, особливо у старших. Дід років 90 переконував, що "нас бомбить українська армія". А коли його запитуєш: "Вам в Україні погано?" – "Ні, все нормально – годують, пенсію платять".

Марина пропонує зайти в піцерію Pizza veterano на Софійській площі. Заклад заснували колишні бійці АТО.

Сьогодні – день відкриття, всі столики зайняті. Гамірно. Хвилин 15 чекаємо, коли звільниться місце. Наш столик – біля вікна. Під склом насипані кілька десятків гільз від патронів. Замовляємо піцу із сьомгою і моцарелою.

– Хлопці золоті, що це організували, – каже Марина. – Мене з вокзалу забирав таксист-атовець. Два роки прослужив. Залишився світлим і позитивним. Було приємно оплатити два лічильники.

Що для бійців найскладніше після фронту?

– Опиняєшся в колі людей, які там не були і без слів тебе не зрозуміють. Найстрашніше ж – спогади. Це те, що з тобою залишається на все життя – кров, м'ясо, запахи.

Ви бували в Україні до війни?

– Відколи родина виїхала – ні. Тоді мені було 12 років. Спочатку грошей не вистачало, потім – часу. Та й не було до кого їхати. До Майдану більше цікавилася російськими справами. Зокрема, поширювала інформацію про корупцію під час виборів. Бачила, що в Україні краща ситуація, а Росія котиться в прірву.

Як втягнулися в українську революцію?

– Уранці 30 листопада 2013 року відкрила Facebook. Перша новина: "Протестувальники рятувалися в Михайлівському соборі". Те, що людей жорстоко розганяв "Беркут", не дуже здивувало. Шокувало, що їх рятувала церква.

Звикла: в Росії церква на службі в держави. Це – велика корпорація, в якій крутяться шалені бабки. Має свої притони і гральні будинки. Зараз практично благословляє солдатів на війну з Україною. А тут церква стала на сторону народу. Тоді зрозуміла, що цей протест приведе до суттєвих змін.

Коли в Берліні сформувалася волонтерська тусівка?

– У грудні 2013-го ми почали знайомитися, організовуватися. Збирали допомогу, розповідали німцям правду про події в Києві. Кістяк український, але команда змішана – росіяни, грузини, німці.

Україна проґавила 25 років, за які треба було налагодити контакти з німецькими ЗМІ. Тому інформацію про війну на Донбасі отримують із Москви. Тільки зараз німці почали фільтрувати її. А в перший рік війни на телепередачі про Україну як експертів запрошували німців і росіян. Жодного українця.

Україну як політичного суб'єкта досі не сприймають. Я на початку 1990‑х не могла довести своєму вчителю німецької, що українська – це окрема мова, а не діалект російської. Він мене висміяв. Було образливо до сліз.

Також складно пояснити різницю між німецьким та українським націоналізмом. Там після Другої світової війни люди бояться проявляти праві погляди. Це одразу викликає негативну реакцію й асоціацію з Третім рейхом.

Я – російськомовна єврейка. Української крові в мене немає. Мама до 16 років жила в Росії. Але українські націоналісти мене вважають своєю.

Де почуваєтеся вдома – в Німеччині чи в Україні?

– Я народилася на Печерську. В Україні почуваюся вдома. Вперше повернулася сюди у квітні 2014-го, після Майдану. Мала позитивний культурний шок. У Києві немає хамства і жлобства, порівняно з Москвою й Пітером. Там – цинізм, люди бояться виявити наївність чи душевну доброту.

У Росії можливі протести?

– Тут у мене опускаються руки. Мала надії 5–10 років тому. Якщо ж зараз це там станеться, то буде громадянська війна.

Зараз ви читаєте новину «"16-річного Стьопу взяли за синьо-жовті стрічки. Через кілька місяців знайшли закопаним"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 859
Голосування Ваше головне враження від збірної України під керівництвом Андрія Шевченка?
  • 1) збірна намагається грати у інший, привабливий для глядачів, футбол
  • 2) з кожним матчем усе гірше і гірше
  • 3) посередня гра, але тішить довіра до молодих
Переглянути