Восени 1932-го мені виповнилося 6 років. У сім'ї було п'ятеро малих дітей, молодші брат і сестра ще не народилися. Пригадую, як у сінях ховали порося. Коли саме батько його заколов, не пам'ятаю. Мабуть, як уже нічим було годувати.
Лушпиння з картоплі мати перетирала та смажила млинці. Також їли макух. Батько був залізничником і час від часу їздив у Київ купити хліба. Мати його ділила на маленькі скибочки між усіма.
Нашою вулицею сільські люди йшли на базар. Несли на продаж в'язки хмизу, керамічний посуд, глечики. Дехто ледь плентався з порожніми руками. Врізалося в пам'ять, як спухлі чоловіки й жінки падали на землю й помирали.
Напроти нас жили дядько Данило й тітка Харитина. У них була донька Надія і виховували осиротілу родичку Агафію. Дядько не пережив Голодомору, хоч був молодий і здоровий.
Перед війною батьку видали путівку в дитячий піонерський табір. Відправили мене. Щодня я відкладав кілька скибок хліба, сушив і ховав. Додому привіз валізу сухарів.
1 липня 1941 року загинув батько. З іншими підривниками-зв'язківцями виїхали на потязі з Гайсина. Їхнім завданням було знищувати колію, що залишалася позаду. Коли дісталися до станції Хащувате Кіровоградської області, їхній поїзд підбив німецький бомбардувальник. Наймолодшій сестрі було 3 місяці. Ми тримали корову, вона прогодувала сім'ю.
У німецькому трудовому таборі завжди був голодний. Нам давали баланду з бруквою. Як звільнили американці, тоді почали нормально харчуватися.
Ніколи не вживав алкоголю. І не курив. А добре поїсти люблю.
Хліба не викидаю. Раніше сухарі давав кролям. Зараз збираємо й віддаємо онуці. Вона в селі тримає господарство.
3 
35413
Коментарі