"Втрати підказують нам те, ким ми справді є", - Ленс Армстронґ

Перемагати – це прекрасно. Я вже ніколи не переможу.

Ми рідко аналізуємо перемогу. Помилково вважаємо, що вона пов'язана з нашими найкращими людськими якостями. Але перемога лише вимірює, як тяжко ми працювали і наскільки фізично обдаровані.

Понад усе боюся впасти на трасі. Шість разів мене збивала машина. Після одного із зіткнень важко травмував шию. Найстрашніше уявити: ти падаєш, а за тобою мчать 50 гонщиків.

Велоспорт – це самокатування. Крутиш педалі весь день, 6 або 7 годин за будь­якої погоди. По камінню й піску, під вітром, дощем або й градом. Ти не повинен зважати на біль. Болить усе – спина, ноги, руки, шия і, звісно ж, сідниці. Кожен зароблений долар я оплатив літрами поту.

Коли для перемоги потрібно було терпіти біль довше за інших – я перемагав. Біль тимчасовий. Він може тривати хвилину або годину, день, рік – але врешті мине, і його місце займе щось інше. А якщо я здамся – це відчуття буде зі мною завжди.

Після 6­годинної гонки повертається душевний спокій. На якийсь час зрікаєшся всього, бо біль і втома цілком тебе поглинають.

Перемагати завжди складно, тому що розум і тіло майже ніколи не знаходять спільної мови.

На вершину ніхто не злітає. На вершину повзуть повільно й болісно.

Найлегше уявити Tour de France як безглуздий задум. ­Подумати тільки! У пік літньої спеки дві сотні велосипедистів стараються за три тижні об'їхати всю Францію, зокрема гори. Такий ­ідіотський подвиг не можна виправдати нічим, окрім потреби купки ненормальних – як я, пізнати межі своєї витривалості і самоствердитися.

У велогонці є все: складність, радість, збудження і навіть смерть.

Якби не рак, я ніколи б не переміг на Tour de France. Хвороба навчила мене жити більш цілеспрямовано, набагато ретельніше ­тренуватися. Показала, що біль має сенс і що часом досвід ­втрати речей – автівки чи старого відчуття себе – має свою цінність.

Біль і втрата – чудові підсилювачі.

Рак установив межу. Змусив мене озирнутися. Побачене мені не сподобалось.

Люди помирають. Коли це знаєш – усе решта здається неважливим. Просто дрібницею.

Мені здавалося, ніби я знаю, що таке страх, доки не почув: "У вас рак". Коли приходить справжній страх, його не переплутаєш ні з чим. Це ніби вся кров починає текти не в той бік. Усі попередні страхи – комусь не сподобатися, страх перед глузуванням, страх втратити гроші – раптом здались дрібними і незначними.

Страх – це безцінна освіта. Досі ставлю собі запитання: що сильніше – страх чи надія? Коли ти боїшся, то дізнаєшся про всі свої слабкості й вади. Це змінює тебе. Хвороба ­змусила мене дізнатись про себе як особистість більше, ніж за все

попереднє життя.

Хворобу я називав "виродком". Вважав її особистим ворогом, що кинув мені виклик. Я намагався торгуватися з раком: "Якщо для збереження життя потрібно, щоб я ніколи більше не сів на велосипед, то я згоден. Покажи, де поставити підпис". Я говорив, що ніколи не буду лихословити, пити пиво, шаленіти. Збирався стати найправильнішою людиною. Ситуація змінюється, наміри забуваються. Я знову п'ю пиво і лихословлю.

У ніч перед операцією думав про смерть. Намагався розібратись у своїх цінностях. Запитував себе, чи задоволений тим, чого встиг досягнути? Вирішив, що загалом я людина непогана.

Що гірше почувався, то кращим ставало моє здоров'я. Такі парадокси хіміотерапії. Порівняно з нею найкрутіша вершина Альп – рівнина.

Ми набагато сильніші, ніж нам здається. Віра – одна з найважливіших характеристик людини.

Були дні, коли я не уявляв, що побачу 2013­й. Щасливий досі бути по цей бік трави.

Рак і велогонку споріднюють залежність від часу, точки контролю на певних проміжках і рабська зосередженість на аналізах крові.

Чи думав я, що роблю щось зле, приймаючи допінг? Ні. Думав, так поводяться всі. Приймати заборонені препарати було, як накачати шини і налити води у фляги. Ключовим фактором, що змусив усім ризикнути, стало дике бажання перемогти. Ставив на спорт усе. Я втратив себе. Заплутався.

Решту життя намагатимуся заслужити пробачення людей, які мені вірили.

Коли від мене відвернулися спонсори, я втратив 75 мільйонів доларів.

Найпринизливіше – мене попросили піти з мого Фонду. Він був моєю шостою дитиною.

Освистування набагато гучніші за оплески. Коли десятеро людей вітають тебе, а один кричить: "Ганьба!" – ти чуєш саме цей крик.

Чи мучать мене докори сумління? Так. Будуть мучити далі? Звісно. Це – мої вчинки і моя розплата за них. І я це заслужив.

Коли все тільки почалося, я побачив, як мене захищає син. Він казав: "Усе, що написали в інтернеті – брехня". Я зрозумів, що маю йому розповісти. Сказав: "Синку, я завжди це заперечував. Але ти маєш знати, що це – правда". Діти знали про "мій" допінг набагато раніше, ніж я розповів про нього публічно.

Мій велосипед, моя хвороба та мої діти – це те, що буде сенсом мого життя завжди.

Зміг би я виграти сім титулів Tour de France без допінгу? Безумовно, ні.

Мама народила мене 17­річною. І з першого ж дня всі навколо торочили, що ми нічого не доб'ємося. Нас переслідувало відчуття, що за життя потрібно боротися. Мені завжди доводилось бути воїном. Мати прищеплювала правило: "Перетворюй кожну перешкоду на можливість!" Якось сказала: якщо збираєшся чогось досягти, зроби це сам. Бо ніхто цього для тебе не зробить.

У мене ніколи не було справжнього батька. Всі ці роки між нами не було нічого. Ніякого зв'язку. Я уявлення не мав, що він за людина. Що любить, а що ненавидить.

Риса, що принципово відрізняє чоловіка від хлопчика, це – терпіння.

У 20 із хвостиком мав багато романтичних зв'язків. ­Жоден не тривав більше року. Друзі жартома називали мене "експресом" за швидкість, з якою я змінював подружок.

Для чого люди одружуються? Для спільного майбутнього.

Забудьте все, що вам розказують про диво народження дітей і що це – найприємніша подія, яка може відбутися. Це було жахливо й моторошно. Один із найгірших днів мого життя. Було страшно, коли в мене виявили рак. Та цей страх не порівняти з тим, коли лікарі ­забрали від нас із дружиною нашу першу дитину – вона після народження не могла зробити свій перший вдих.

Втрати підказують нам, ким ми справді є.

Не люблю, коли мене заганяють у кут. Відбиваюся,

як можу. Фізично, логічно, емоційно.

Мене формує моє минуле, хотів би я того чи ні.

Ленс Армстронґ дурив антидопінгові комісії понад 10 років

За спортивну кар'єру Армстронґ пройшов 600 тестів на допінг. Усі вони мали негативний результат.

Ленс вживав "коктейль", що не раз виявляли в організмі спортсменів. Гормон росту й тестостерон – для збільшення м'язів, еритропоетин або доливання крові – для покращення загального фізичного стану, а кортизон з актовегіном – для поліпшення продуктивності у критичні моменти. Вирізнявся Армстронґ хіба тим, що вживав допінг постійно, а не лише під час змагань.

Помічником Ленса став ­Мішель Феррарі, відомий в Італії як ­Dottore EPO, – Доктор Еритропоетин. Армстронг рекомендував його колегам як "доброго чоловіка, що може зробити тебе справді сильним".

Ленс був лідером команди. ­Вирішував усе: який сорт вівсянки їсти на сніданок, до послуг яких масажистів вдаватися, де купувати хліб і навіть які ковпачки для пляшок із водою використовувати. Саме завдяки авторитарності, на думку спостерігачів, його не могли спіймати на допінгу так довго.

1996 року в спортсмена виявили рак. У госпіталь провідати його зайшли колега по команді Френкі Андре та його дівчина Бетсі Крамар. Ленс готувався до хіміотерапії. Один із лікарів спитав: чи приймав Армстронґ препарати для поліпшення функціонування організму? "Так, – відповів той. – Еритропоетин, тестостерон, гормон ­росту, кортизон і стероїди". ­Андре був вражений.

1997­го Армстронґ подолав хворобу й повернувся до велоперегонів. Того ж року виграв один з етапів Tour de France. 1998­го в одному з автомобілів команди виявили величезну кількість еритропоетину. ­Через це перевірки стали жорсткіші. Якось, остерігаючись рейду, спустили в унітаз препаратів на $25 тис., а поліцейські не приїхали. Після того вирішили ­найняти мотокур'єра, який привозив би невеликі партії в потрібний час.

Іншим разом незапланована перевірка таки сталася. Команда була в готелі, Ленс щойно прий­няв препарати. Аналізи точно ­довели б факт допінгу. Кур'єр терміново привіз фізрозчин, Армстронґ замкнувся в номері й увів його у вену. Кілька хвилин – і концентрація препаратів у крові не перевищувала норми.

На початку 2000­х використовувати еритропоетин стало небезпечно, спортсмени переключились на доливання крові. Технологія така: у міжсезоння велосипедист здає кров. Її зберігають у холодильній установці. Організм поповнює ­кількість еритроцитів. ­Перед змаганнями – кров уливають ­назад. ­Еритроцитів раптово більшає – людина може працювати, в середньому, на 10% активніше. ­Вливання крові детектори не виявляють. Єдина складність – для процедури треба лікар і ­обладнання для зберігання крові.

Френкі Андре залишає спорт. Він обходиться без стимуляторів – і бачить, що вже "не дотягує" до загального стандарту.

2001 року в лондонській газеті Sunday Times з'являється стаття зі свідченнями велоспортсменів, що Ленс не "чистий". Він усе заперечує. Під час змагань двоє асистентів визирають із вікон готелю, щоби вчасно попередити про наближення контролерів. На додачу Армстронґ робить пожертви Міжнародній асоціації велосипедистів. Спочатку $25 тис., потім $100 тис. на боротьбу з допінгом.

2005­го зразки крові, що Армстронґ здавав 1999 року, тестують знов. Виявлено сліди еритропоетину. За перемогу в Tour de France­2004 Ленс мав отримати $10 млн. Половину – від спонсора SCA Promotions. На тлі чуток, що Армстронґ грає не за правилами, компанія відмовляється платити.

Ленс Армстронґ іде з професійного спорту й починає опікуватися боротьбою з раком. Зі спортивної зірки перетворюється на громадського діяча. Та 2009 року – знову повертається у велоспорт. Це спричинило сплеск уваги до нього й повернуло старі підозри.

До літа 2012­го Річард Янґ з Американської антидопінгової ­асоціації зібрав понад 6 тисяч сторінок доказів того, що Армстронґ вдається до допінгу – це були свідчення принаймні 24 людей, чеки, медичні довідки. У червні подає позов до спортсмена. Армстронґа позбавляють усіх чемпіонських титулів, отриманих на Tour de France.

У січні 2013­го Ленс зважується на інтерв'ю, в якому визнає, що брехав усі ці роки. ­Інтерв'ю дає за гроші. ­Скільки компанія телеведучої Опри Вінфрі заплатила колишньому чемпіону, не розголошують

×