"Усе можна зрозумiти й виправдати"

Мій нормальний життєвий цикл – три роки. Потім треба щось змінювати – або роботу, або посаду.

Колись циганка подивилася на мою руку й відмовилася ворожити.

На першому причасті виплюнула вино священнику на черевик. Баба мене дуже сварила.

Коли мене привозили кіньми з дитячого садка, батько знімав із підводи, брав на руки й високо піднімав. Почувалася, ніби лечу до Сонця.

 

Батько помер у 63 роки. На похороні не могла плакати – тільки непритомніла. Хотілося кричати на весь світ. Досі пам'ятаю, як він пахне.

Вірю в реінкарнацію.

Любов – це я. Ім'я посилається нам зверху.

Ніхто не може розгадати людину до кінця. Вивчають мозок, серце, клітини. А не можуть пояснити, що таке інтуїція.

Керівник – це диригент. Йому не обов'язково знати партитуру кожного музиканта. Оркестр сам знає, що грати. Але потрібен той, хто бачить загальну картину. Якщо диригента немає, керує перша скрипка.

Коли сердилася на підлеглих, казала: "Як я тебе люблю". Усі знали, що це щось погане. Ніколи не кричала, це не має сенсу.

Працівники заходили до мене в кабінет без стуку. Стукали тільки чужі. Дратувалася: "Ви ж не в спальню до мене прийшли. Я тут для того, щоб приймати людей".

Найважче працювати з людиною, яка думає, що знає все.

На співбесіді могла запитати чоловіка: "Де ви фарбуєте губи?" Так перевіряла почуття гумору і швидкість реакції.

Не може бути дружби між керівником і підлеглим. Людина дізнається про твої слабкості й може скористатися. Можуть бути добрі стосунки. На Заході недопустимо навіть торкатися підлеглого.

Дрібниці вирішують усе. Погана поведінка – це як запах із рота. Ні на що не впливає, але справляє недобре враження.

У кожної людини в підсвідомості закладена певна фінансова планка. Перевищиш її – одразу щось станеться. Пограбують чи захворієш.

Маю знайомого, який запрограмований на гроші. Постоїш трохи біля нього – і в тебе теж з'являються.

Жінка повинна самовиражатися розумом. Дівчат своїх вчила: не цокайте підборами, коли йдете дорогою, і не робіть такого макіяжу, щоб звертали увагу.

Люблю старих людей. Ми живемо у світі, який побудували вони.

Ненавиджу скорочення слів.

Я не люблю критики. А хто її любить? Це ж зачіпає наше его, яке думає, що ти неперевершена.

Не хочу слави, але хочу щось робити.

Боялася смерті. Коли народилася внучка, зрозуміла, що продовжуся в ній.

Ми всі стоїмо в черзі, щоб відлетіти. Дай Бог, щоб по життю, а не по трагедії.

Не можна бути з людиною разом 24 години на добу. Треба мати час скучати одне за одним.

Плачу від емоцій, коли заходжу до церкви. Те саме в театрі. Купую квитки в перший ряд, щоб не дивитися в чужу потилицю. Хочу чути шаркання на сцені, роздивлятися кожну дірочку на одязі акторів, відчувати запахи.

У мене закохувалися частіше, ніж я.

Із чоловіком зустрічалися три роки. А потім він приходить і каже: "Давай одружимося". Наступного дня поїхали до моєї сестри, залишили їй свої паспорти, вона написала за нас заяву, заплатила 4 карбованці 20 копійок – і в найближчу суботу розписалися.

Віктор – мій якір. Без нього мене занесло б. Я публічна людина. Їздила у відрядження, ходила в ресторани на зустрічі, пізно поверталася. Він умів чекати й ніколи не допитувався.

Я вмію пробачати. Все можна зрозуміти й виправдати.

Любов не минає. Вона має етапи. Перший – закоханість. Другий – коли народжуються діти і ви разом ними захоплюєтеся. Третій – діти виросли, і ти шукаєш захисту в чоловічому плечі. А потім не уявляєш, як жити без цієї людини. Скажених емоцій вже немає, є глибока повага.

У мене немає ні фартуха, ні халата, ні нічної сорочки.

Я дуже швидка. Вранці витрачаю на їжу годину 20 хвилин: готую перекуси на роботу собі, чоловікові, синові й онуці, ще й вечерю. Дехто варить борщ пів дня, я – годину. Увечері на кухню не заходжу взагалі.

Усе тримається на любові. Наскільки Земля повинна любити все живе, щоб дати силу корінню, аби воно проросло і розцвіло такою красою навесні. Є бур'яни, які сотні років лежать у землі, а приходить час – проростають. Після Чорнобиля на городі почав рости дикий портулак. Має багато вітамінів. Це знак людям, щоб рятувалися.

Питання, на яке не знайшла відповіді: чому життя таке жорстоке?

Марину годувала груддю чотири місяці, Андрія – рік і сім місяців. Донька рано подорослішала – у 6 років сама ходила до стоматолога. А син прив'язаний до мене, немов незримою пуповиною. Буває, відчуваю тривогу без причини. Дзвонить син і каже, що в нього неприємності.

Дітям говорила тільки, що красти не можна. Онуку Катю навчила фінансової грамотності. Вона знає: треба працювати, щоб завжди мати копійку. Їй 17 років, заробляє аніматором.

Боюся, щоб не було повної окупації. Росія – це лихі люди, не слов'яни.

Мій Бог – це Сонце. Йому дякую, в нього прошу.

Криза настає, коли немає чим зайнятися. Я вийшла на пенсію обдумано. Доки працювала, відклала безліч книжок, щоб читати. Пишу картини. Маю швейну машинку, яка виконує 36 операцій, – цілу зиму шили з мамою валянки. Маємо родинну садибу, де вирощуємо городину.

Життя минуло? Не знаю. Точно змінилися пріоритети. Мені не треба тієї одежі, яку купувала, не треба ремонтів робити. Тільки дерева з чоловіком садимо.

Чи у світі є щось важливіше, ніж двоє? Із двох народжується життя. Більше ніякого сенсу немає.

×