Ексклюзиви
Вівторок, 26 травня 2015 13:52

Що може стати кошмаром для Путіна

УКРАЇНА БЕЗ ДОНБАСУ МАЄ КУДИ КРАЩІ ШАНСИ РЕФОРМУВАТИСЯ ТА ЄВРОПЕЇЗУВАТИСЯ, АНІЖ ІЗ НИМ

П'ЯТЬ РОКІВ ТОМУ НА МІЖНАРОДНІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ У ФОРЛІ, ОРГАНІЗОВАНІЙ БОЛОНСЬКИМ УНІВЕРСИТЕТОМ СПІЛЬНО З РОСІЙСЬКИМИ ПАРТНЕРАМИ (ПРО НИХ – ТРОХИ ДАЛІ), Я СТАВ СВІДКОМ ДОВОЛІ НЕЗВИЧНОГО ДЛЯ ПОДІБНИХ ЗАХОДІВ ЯВИЩА. НАЙКРАЩЕ БУЛО Б НАЗВАТИ ЙОГО АКАДЕМІЧНИМ ТРОЛІНҐОМ. УСІ СЕМЕРО ЧЛЕНІВ ЧИМАЛОЇ – З СЕМИ ОСІБ! – РОСІЙСЬКОЇ ДЕЛЕҐАЦІЇ ВИГОЛОШУВАЛИ НЕ НАУ­КОВІ ДОПОВІДІ, А СУТО ПРОПАҐАНДИСТСЬКІ ПРОМОВИ НА ОФІЦІЙНО ЗАЯВЛЕНУ КОНФЕРЕНЦІЙНУ ТЕМУ: "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ ТА РОСІЯ У ­ПОСТСОВЄТСЬКОМУ ПРОСТОРІ: СПІЛЬНЕ СУСІДСТВО ЧИ ПОЛЕ БОЮ ЗА ВПЛИВИ?"

Московська панійка, віце-президент тамтешньої асоціації політологів, запально переконувала присутніх "деідеологізувати" свої відносини з Росією, зокрема на постсовєтському просторі, і керуватися не якимись там цінностями, а інтересами, – як воно споконвіку було і повинно бути в політиці. Захід, пояснювала вона, повинен "обмежити свою присутність у реґіоні, який Москва вважає життєво важливим для себе простором", "виявити більше розуміння російських інтересів", зокрема "зрозуміти важливість СНД для Росії". "Я сама українка, – скромно казала пані. – І розлучення України з Росією – це для мене різання по живому, приблизно як для німців – поділ Німеччини".

  ”ШИРШИЙ ПОХІД ПУТІНА НА ”КИЇВСЬКУ ХУНТУ” МОЖЕ ПОЧАТИСЯ БЕЗПОСЕРЕДНЬО З РОСІЇ. ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНА МАСШТАБНА ПРОВОКАЦІЯ – НА ЗРАЗОК ПІДРИВУ ЖИТЛОВИХ БУДИНКІВ У МОСКВІ ВІД ІМЕНІ МІФІЧНОГО ”ПРАВОГО СЕКТОРА”, – ВВАЖАЄ ПУБЛІЦИСТ МИКОЛА РЯБЧУК. ХУДОЖНИК ВОЛОДИМИР КАЗАНЕВСЬКИЙ ЦЕ БАЧИТЬ ТАК
”ШИРШИЙ ПОХІД ПУТІНА НА ”КИЇВСЬКУ ХУНТУ” МОЖЕ ПОЧАТИСЯ БЕЗПОСЕРЕДНЬО З РОСІЇ. ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНА МАСШТАБНА ПРОВОКАЦІЯ – НА ЗРАЗОК ПІДРИВУ ЖИТЛОВИХ БУДИНКІВ У МОСКВІ ВІД ІМЕНІ МІФІЧНОГО ”ПРАВОГО СЕКТОРА”, – ВВАЖАЄ ПУБЛІЦИСТ МИКОЛА РЯБЧУК. ХУДОЖНИК ВОЛОДИМИР КАЗАНЕВСЬКИЙ ЦЕ БАЧИТЬ ТАК

Інший московський добродій пояснював, що Росія не може бути байдужою до розширення агресивного блоку НАТО. А коли хтось із наївних чужинців перепитав його, чому Швеція чи Фінляндія, не кажучи вже про Швейцарію, не надто цим "розширенням" переймаються, і чи справді загроза для росіян від сусідства з НАТО є більшою, ніж навпаки – для грузинів або естонців від сусідства з Росією, – московський професор відразу ж голосом Лєвітана нагадав забудькові: Росія ніколи на ­Європу не нападала, натомість Європа супроти бідолашної Росії тільки те й робила. Ну, а до Праги та Будапешта, пояснив він, совєтські війська ввійшли виключно на запрошення тамтешніх легітимних урядів.

Керівник делегації Ілья Ройтман перевершив колег, оповівши довірливим іноземцям з істинно хлєстаковською безпосередністю, що української мови насправді немає, а є лише купа діалектів, серед яких домінує суржик. Що це – унікальна країна, де "глава уряду не знає державної мови", а отже "держави нема як такої". Що населення України традиційно було мішане й етнічно невизначене, а українцями їх зробили більшовики, ввівши до паспортів графу "національність". Отож українців в Україні, виявляється, так багато лише тому, що "зручніше було написати "українець". Вершиною цього українознавчого стьобу був старий анекдот про галицького дядька, який прийняв совєтських акторів, що знімали фільм у його селі, за справжніх нацистів і запопадливо приніс їм списки всіх місцевих комуністів та комсомольців. З анекдоту можна було б навіть посміятися, коли б московський добродій не подавав його як автентичну історію, що буцімто насправді трапилася в Галичині з його друзями-кіношниками.

Співорганізатором конференції і, відповідно, генеральним спонсором привезеного до Італії агітпропу була Міжрегіональна громадська організація сприяння культурній співпраці з країнами ЄС. Формально вона мала недержавний статус, однак великі вуха Кремля, а точніше Луб'янки, стирчали практично з усього, що говорили приїжджі "європеїсти". Зазирнувши на сайт цієї "неурядової організації", я побачив у її наглядовій раді і сумнозвісного депутата Сєргєя Маркова, і Владіміра Жарихіна – заступника ще сумнозвіснішого Константіна Затуліна з Інституту країн СНД.

З усіх нісенітниць, півправд і відвертої брехні, виголошуваних російськими "науковцями", випливали, однак, три досить виразних меседжі. Вони цілком адекватно відбивали погляд Кремля й визначали напрям його політики щодо так званого "ближнього зарубіжжя", насамперед України.

ПО-ПЕРШЕ, ЦЕ ЧІТКА ПРОПОЗИЦІЯ ПОДІЛУ СФЕР ВПЛИВУ, ЗАКЛИК ДО ЄВРОПЕЙЦІВ ОБЛИШИТИ ГРУ У "ЦІННОСТІ" І ПОДБАТИ ПРО "ІНТЕРЕСИ". Насамперед, зрозуміло, російські – "легітимні" і "привілейовані", але також про власні – у вигляді наф­ти, газу та інших економічних бонусів. При цьому виразною вже тоді була тенденція розколоти західний світ, протиставляючи насамперед "хорошу", "конструктивну" Європу – "поганій", "гегемоністській" Америці, а також "хороші" країни в самій Європі – "поганим", себто "націоналістичним", "русофобським" та "проамериканським".

  ”КОРИСТІ ВІД ДОНБАСУ ДЛЯ ПУТІНА – ЖОДНОЇ, НАТОМІСТЬ ЗБИТКИ – КОЛОСАЛЬНІ: ЗРУЙНОВАНА ЕКОНОМІКА, ЛЮМПЕНІЗОВАНЕ НАСЕЛЕННЯ, МІЖНАРОДНІ САНКЦІЇ, А ГОЛОВНЕ – ОСТАТОЧНА ВТРАТА УКРАЇНИ, ЯКА БЕЗ ДОНБАСУ МАЄ ЗНАЧНО КРАЩІ ШАНСИ РЕФОРМУВАТИСЯ ТА ЄВРОПЕЇЗУВАТИСЬ, АНІЖ ІЗ НИМ”, – ВВАЖАЄ ПУБЛІЦИСТ МИКОЛА РЯБЧУК. ХУДОЖНИК ДМИТРО СКАЖЕНИК ЦЕ БАЧИТЬ ТАК
”КОРИСТІ ВІД ДОНБАСУ ДЛЯ ПУТІНА – ЖОДНОЇ, НАТОМІСТЬ ЗБИТКИ – КОЛОСАЛЬНІ: ЗРУЙНОВАНА ЕКОНОМІКА, ЛЮМПЕНІЗОВАНЕ НАСЕЛЕННЯ, МІЖНАРОДНІ САНКЦІЇ, А ГОЛОВНЕ – ОСТАТОЧНА ВТРАТА УКРАЇНИ, ЯКА БЕЗ ДОНБАСУ МАЄ ЗНАЧНО КРАЩІ ШАНСИ РЕФОРМУВАТИСЯ ТА ЄВРОПЕЇЗУВАТИСЬ, АНІЖ ІЗ НИМ”, – ВВАЖАЄ ПУБЛІЦИСТ МИКОЛА РЯБЧУК. ХУДОЖНИК ДМИТРО СКАЖЕНИК ЦЕ БАЧИТЬ ТАК

По-друге, звучала традиційна для російської пропаганди пісня про Україну як "неспроможну державу" (failed state). "Украина не сложилась как государство", – стверджували на конференції росіяни, даючи зрозуміти: без братньої російської опіки вона стане або експортером хаосу на всі боки, або ж мусить бути поділена. Воістину, як дотепно зауважив із цього приводу американський історик Ларі Вулф, "ті, що найбільше говорять про "хаос", найчастіше хотіли б запровадити свій власний порядок".

Власне, лише отой третій меседж, привезений росіянами до Італії, – про бажаний і, зрештою, неминучий поділ України – виявився для мене певною несподіванкою. Бо ж діялося це восени 2010 року, коли лояльний до Кремля Янукович уже міцно закріпився на троні і зробив перспективи "русского мира" в Україні доволі райдужними. Шматувати країну, яка сама, ціленькою йшла Путіну в руки, не було жодного сенсу. Хіба що – полякати для профілактики, аби Янукович не надто – як Кучма – бавився у "багатовекторність". А може, просто шкода було відмовлятися від сценарію, приготування якого Москва почала ще за Ющенка й експериментально випробувала у Південній Осетії.

Сьогодні всі три пункти окресленої вище стратегії реалізуються відверто і послідовно – достоту як пророцтво, що саме себе сповнює. Україна повинна стати "неспроможною державою" і в цій ролі перейти під російський протекторат – з благословення чи мовчазної згоди світової спільноти. Якщо усвідомимо, що саме це є головною метою Путіна, легко зможемо оцінити ймовірність тих чи тих його кроків. Залежить вона насамперед від того, чи наближають ці кроки його до омріяної мети, чи навпаки – віддаляють.

ОТОЖ, ПЕРШИЙ СЦЕНАРІЙ, ЩО ВАРТО ВІДРАЗУ ВІДКИНУТИ ЯК ЦІЛКОМ НЕЙ­МОВІРНИЙ, – ЦЕ ОКУПАЦІЯ ДОНБАСУ – ЧИ У НАЯВНИХ, ЧИ У РОЗШИРЕНИХ МЕЖАХ. Бо користі від Донбасу для Путіна – жодної, натомість збитки – колосальні: зруйнована економіка, люмпенізоване населення, міжнародні санкції, а головне – остаточна втрата України, яка без Донбасу має куди кращі шанси реформуватися та європеїзуватися, аніж із ним.

Окупація всієї "Новоросії" виглядає ймовірнішою, оскільки цей регіон ресурсно багатший і рентабельніший, а проте збитки і в цьому випадку – у вигляді міжнародних санкцій та ймовірного опору української армії – досить значні. А головне: Україна у цьому випадку теж втрачається остаточно, разом з оплаканою всіма імперськими шовіністами "матерью городов русских". Сценарій, отже, теж малоймовірний, хоча й гіпотетично можливий – але тільки у рамках ширшого походу на "київську хунту". Такий похід може початися безпосередньо з Росії. Для цього потрібна якась масштабна провокація – на зразок підриву житлових будинків у Москві від імені міфічного "Правого сектора". А може – з "Новоросії", де Харків знову стане столицею альтернативної, "справжньої" України – як це було 1918 року за сприяння московських більшовиків. Цей новий "український" уряд знову може попросити московських сюзеренів про допомогу, тож тим, можливо, й візиток Яроша на руїнах московських будинків розкидати не доведеться.

Цей варіант вірогідний, проте технологічно складний і за побічними наслідками вкрай непевний. Цілком виключати його не можна, проте для його успіху Кремль мусить діждатися чи, радше, підготувати масові бунти й протести у "Новоросії", а ще краще – у Києві і по всій Україні, з тим, щоб видати їх за "всенародне повстання". Тут багато залежить від внутрішньої політики української влади – ­наскільки вона буде нездарною і, в цьому сенсі, сприятливою для Москви.

Мета Путіна, в кожнім разі, – це не окупація України. Такий проект надто дорогий – і за втіленням, і за наслідками. А встановлення у ній маріонеткового режиму на чолі з яким-небудь місцевим Кадировим на прізвище -енко, -єнко. Поки що Путін рухається до цієї мети оптимальним шляхом, нав'язуючи Україні два сценарії, однаково для неї програшні й однаково для Росії виграшні. Перший, офіційно заявлений, – це нав'язування Україні зруйнованого й зомбованого Донбасу з усіма його безлєрами, захарченками та іншими бандюками. Фактично сценарій цей означає не приєднання Донбасу до України, а приєднання України до керованого з Москви Донбасу. Навіть без "спеціального статусу" Донбас – це той камінь, що потягне ледь живу Україну на дно, разом з усіма її мріями про десовєтизацію, деолігархізацію та європеїзацію. Путін це знає і тому не втомлюється підкреслювати, що Донбас – це Україна, і що він, як ніхто, зацікавлений у територіальній цілісності України – без Криму, звісно, зате з донбаським троянським конем.

Другий сценарій виглядає як альтернатива першому, хоча сутнісно має ту саму мету – знищення України як проекту європейського, а отже, непідвладного Путіну й безповоротно втраченого для "русского мира". Цей сценарій реалізується вже дев'ять місяців – від часу укладення в Мінську так званого "перемир'я". Полягає він у щоденному тероризуванні України вздовж усієї лінії фронту, за принципом "ні війни, ні миру". Це терор без виразної ескалації – щоб не нарватися на нові санкції, проте достатньо активний, щоб тримати країну в напрузі, поглиблювати суспільний невроз, виснажувати людські й економічні ресурси, відлякувати інвесторів і давати виправдання корумпованим урядовцям для саботування реформ. У підсумку цей сценарій має привести або до прийняття першого, окресленого вище (Київ капітулює й приймає Донбас у свої обійми на московських умовах), або ж виснажене війною населення приводить до влади лояльних до Кремля "миротворців" з Опозиційного блоку та інших безплатних і платних колаборантів.

  Микола РЯБЧУК, публіцист
Микола РЯБЧУК, публіцист

УКРАЇНА НЕ МАЄ ШАНСІВ ВИГРАТИ В ПУТІНА ЗА ЖОДНИМ ІЗ ЦИХ ДВОХ СЦЕНАРІЇВ І ТОМУ ПОВИННА ЗАПРОПОНУВАТИ СВІЙ, АСИМЕТРИЧНИЙ. У найзагальніших рисах він полягає у згоді визнати незалежність Донбасу – але тільки на підставі легітимного референдуму під міжнародним наглядом, без чужоземних найманців і озброєних бандюків на його території, з правом голосу для всіх його жителів, що мають українське громадянство – включно з тими, що мусили Донбас покинути. Референдуму мало б передувати виконання цілого ряду інших умов, зокрема вільне функціонування українських мас-медій, політичних партій та громадських організацій на всій території, попереднє узгодження майнових проблем, прав меншин – мовних, етнічних, конфесійних, спільне фінансове сприяння всім охочим переселитися по інший бік імовірного нового кордону тощо.

Така згода – на рівні політичної декларації – відразу перевела б Україну з теперішньої вельми зручної для Путіна ситуації "програв – програв" у ситуацію "виграв – виграв". Бо, по-перше, цілком очевидно, що ні Путін, ні його донбаські маріонетки на таку пропозицію не погодяться. І тим самим чітко покажуть цілому світові, що їхня справжня мета – не побудова власних держав на основі ДНР-ЛНР – як це зазвичай буває у справж­ніх сепаратистів, а насамперед – або й виключно – руйнування держави української.

А по-друге, коли б навіть сталося неймовірне і Москва зі своїми найманцями на цю самогубчу для них пропозицію України погодилася, реальний референдум був би для них катастрофою, незалежно від його результату. Програний референдум означив би цілковиту дискредитацію всього їхнього псевдосепаратистського проекту як апріорі фальшивого й накинутого Донбасові ззовні. Але й виграний референдум не дав би їм нічого, крім додаткового головного болю. Незалежний Донбас чи, ще гірше, Донбас у складі Росії – це, безумовно, один із кошмарів Путіна, який Києву варто було б реалізувати чи принаймні як слід цього самовпевненого блефувальника такою можливістю налякати.

Чи вистачить українським політикам розуму і сміливості для нестандартних рішень – побачимо незабаром. Я особисто маю стосовно цього великі сумніви. Хоча й переконаний, що ефективно змагатися з підлим, брехливим, підступним ворогом ми можемо лише таким чином – заганяючи його у власну пастку, виставлену на нас.

Зараз ви читаєте новину «Що може стати кошмаром для Путіна». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі