Усі мої тексти та публіцистика написані в жанрі грузинського тосту - сумного або веселого. У моїй голові немає великих ідей, які хотів би донести до людей. Мене хвилюють радше тонкощі людських стосунків. Фіксую їх оком і відображаю в тексті. Що бачу, про те й співаю.
Я вже не вірю, що людей можна в чомусь переконати, щось донести до них. Із задоволенням утік би до села, сидів там і пиячив зрання до смеркання.
Сто тисяч книжок у Росії продають два чи три письменники. Виходить, їх читає одна людина на тисячу.
У Росії немає інтелігенції як класу. Це марґінальний прошарок, який навіть книжку не може собі купити.
Москва як об'єднавчий центр перестає виконувати свої функції. Це держава в державі. Вона не здатна контролювати всю територію, і жодних об'єднуючих тем, окрім 9 Травня, не транслює.
Немає нічого дивного в тому, що я навчався на філолога, а пішов працювати в ОМОН. Дивує інше: коли філологи, прочитавши всю російську класику, стають менеджерами. Їх навчали гуманізму, пошуку Бога, а вони пішли в бізнес чи піар.
Омонівців сприймають як дегенератів, та це неправда. Моє відділення складалося з дванадцяти людей. Восьмеро з них із вищою освітою, в основному гуманітарною.
Упритул нікого не вбивав. Але пишаюся тими, хто може собі дозволити це зробити. Для мене це - справжній жах.
У Чечні відчував повнокровне буття, міг торкнутися його руками. Щосекунди усвідомлював, що живу, а навколо мене - чудові мужні люди, на яких я дивився з любов'ю.
Нещодавно письменник і телеведучий Дмитро Биков сказав, що чоловік, який дожив до 40 років, пам'ятає лише дитинство й армію. Решта життя кудись завалюється. Він має рацію.
Перед тим як їхати до Грозного, ми заповнювали анкети, проходили психологічні тести. Один із хлопців на питання, навіщо їде в Чечню, відповів: "Хочу скуштувати собачого життя". Хай це звучить цинічно, але неважливо, з ким воювати, - з Чечнею, Україною, Абхазією, Грузією. Чоловік іде на війну, аби себе випробувати.
Хемінґвей говорив, що найкращих людей бачив на війні. Це дійсно правда. Там людина очищена від усього, окрім готовності постраждати за свого брата.
Кажуть, з війни повертаються зломленими. Ніколи в житті таких не зустрічав. Зломлені - це ті, які працюють усе життя на заводі, нафіг нікому не потрібні. Жінки їх кидають, вони спиваються. Подивіться на письменників, у яких не склалося з письменницьким життям. Оце справді зломлені. Краще пішли би постріляли куди-небудь.
У мене троє дітей. Усім кажу: "Два хлопчики й один нехлопчик".
Колись мене забирали в мєнтовку щодня. Старший син підходив до дружини й питав: "Чому тата забирають?". Не знаю, що вона йому говорила. А 1 вересня повернувся зі шкільного свята й сказав: "Сьогодні до школи приїхав губернатор. Усі йому аплодували, а я не став". Зрозумів, хто тата ображає.
Син займався хокеєм. Якось я пішов подивитися на гру. Читаю книжку, п'ю пиво. Аж раптом бачу: його якийсь пацан штовхає. Один раз, другий, третій. Спустився до сина й сказав: "Якщо він іще раз таке зробить, збий його з ніг, сядь зверху і вдар кулаком в обличчя". Він так і зробив, але не вдарив. Розумний хлопець.
Донедавна дружина була першим читачем моїх книг. Сприймав лише її критичні зауваження.
Гарна людина - це гарний чоловік. Жінка має бути легкою.
Найкраще виховання сина - твоя особиста поведінка: як ти поводишся з дружиною, друзями, людьми на вулиці. А весь цей догматизм - "син має бути мужиком" - нікому не потрібен.
Зазвичай пишу на роботі, в себе в кабінеті. До того - в офісі з величезною кількістю людей. Усі шуміли, реготали, розмовляли, а я сидів і писав. Коли хочеться писати, тоді нічого не заважає.
Маю знайомого літератора, який, перед тим як сісти за стіл, виганяє свою сім'ю з дому. А потім, як напише оповідання, - три дні відходить, упивається. Питаю: в чому родина винна? Якщо важко - не пиши або йди в ліс і там працюй.
Немає нічого дивного в тому, що я навчався на філолога, а пішов працювати в ОМОН. Дивує інше: коли філологи, прочитавши всю російську класику, стають менеджерами
Наприкінці 1990-х цінність письменника як людини, яка транслює сутності, впала дуже низько. Люди обрали інших красномовців: бізнесменів, менеджерів, успішних молодих людей. Та коли зрозуміли, що їхня істина теж під сумнівом, суспільство знову звернулося до літераторів. Сьогодні найбільш запитаними з них є особи з ліворадикальними, націоналістичними поглядами.
Я - лівак. Але мене все менше цікавить ідеологія та все більше - харизматичні й послідовні люди, не заморочені розпилюванням "бабла". Мені нецікавий тип людини розчарованої, яка вважає, що все - маячня; нічого не доб'єшся; все це вже відбувалося. То здохни прямо зараз! Якщо все вже пройшов.
Якби мені не платили гонорару, не писав би жодного рядка. Письменство тішить моє марнославство. Але головне - це те, що вмію робити добре. Хіба сантехніки, які ремонтують водогін, вбачають у цьому своє покликання? Вони просто можуть його полагодити.
Претензії до попів не можуть бути аргументами для безвір'я. Якщо вони роблять щось погане, то знаходяться в цей момент поза церквою.
Не боюся президентів. Вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Але боюся Лимонова (Едуард Лимонов - російський письменник, політичний діяч. - "Країна"). Тому що він великий.
Лимонов - єдиний, кого неможливо підкупити. Він хоче прожити своє життя як самурай, гроші його не цікавлять. А всіх інших цікавлять. Навіть мене.
Якось я написав статтю під назвою "Чому я не вбив Єльцина?". Коли колишній президент приїздив до Нижнього Новгорода, там чомусь забракло охорони. І мене покликали охороняти його. Я стояв поруч із пістолетом і міг його застрелити. Але мені не хотілося вбивати Єльцина. На вбивстві не будується благо суспільства.
Я - не географічна людина. Для мене людське спілкування найважливіше. Куди би не приїхав, намагаюся якомога швидше дістатися кав'ярні й там із кимось поспілкуватися. Це набагато цікавіше, ніж, скажімо, Собор Паризької Богоматері.
Роман називається "Санькя", тому що моя бабуся із села Калікіно на півдні Росії кричала: "Женькя, Колькя, Санькя". Санькя намагається повернутися з міста в село. Але воно його відштовхує, не пускає.
Є погана поезія, де людині з елементарних "кубиків" відтворюють її почуття: "Мені погано без тебе, я страждаю". І читач думає: "Це ж про мене!" А є твори, які працюють на півтонах і спонукають до мозкового зусилля. Література - це завжди багатоходівка, вона ніколи не б'є в лоб.
Люди мало читають, бо не хочуть морочитися й напружувати мозок.
Мене питають: чому Захар? На відміну від інтелігентського легковажного "Євген", "За-ххха-ррр" - ім'я важке, кряжисте. У ньому є розкотисте гарчання, яке мені подобається.
Якось із дружиною поверталися зі Львова. З нами в купе їхала ще одна пара. Кілька разів звернулися до них російською, а вони нам відповідали тільки українською. Ми не зрозуміли, що вони кажуть, і не стали з ними розмовляти. Приїжджаємо до Москви, спускаємося в метро. Тут вони не зрозуміли, куди їхати, підбігли до нас і чистою російською питають: "А где такая-то станция?" Потім упізнали нас, знітилися. Ось вам львівський шовінізм.
А Дніпропетровськ - це українське місто?
7 
1
Коментарі
4