"Пам'ятників Януковичу точно не ставитимуть"

Поки ти в меншості – варто не нити й чекати на швидкі зміни, а вдосконалюватися. Тоді більшість стане подібна до тебе, стверджує публіцист та медіаменеджер Леонід Бершидський

Після року в Україні ви сказали, що в Москві доводиться заново "нарощувати оболонку", бо в російській столиці кожен якомога ретельніше відгороджується від ­зовнішнього світу. Чому так?

– Москва – неймовірно агресивне місто, одне з найагресивніших у світі. Тут на обличчях – застигла жорстокість, навіть коли люди ніби й усміхаються. Усі ходять у панцирях. І я теж – я ж, зрештою, місцевий.

Скільки в місті живе людей, ніхто точно не знає. Сюди з'їжджаються з усього колишнього СРСР. Тут іде відчайдушна боротьба за життя.

У Києві не так?

– Режим політичний також гнилий, але якийсь незлостивий при цьому, трішки оперетковий. Той же Янукович, зі своєю "йолкою" й "куросанами". І ці обличчя. Коли був в Україні, дізнався, що закарпатські м'ясники вживають термін – "лицьо". ­Означає відрубану свинячу голову. От такі ­обличчя в парламенті, у Кабміні – дуже характерні. При цьому вони незлі люди, дещо ­криво­рукі, в міру пишаються собою. Чудово вписуються в ампірні інтер'єри. Затишні. ­Здебільшого такі з боку влади, але й опозиція також якоюсь мірою з "Весілля в Малинівці".

Потішність – одне, а рішення вони прий­мають серйозні.

– Будь­яке невелике питання вирішується за 200 гривень. На більші, певно, також є прейскурант – просто я особливо високо не літав.

А політики вони дуже колоритні. Публічна політика завжди трохи цирк. У Росії от зовсім не смішно, бо нема вже публічної політики. А українські – пнуться, стараються, грають на публіку. І це прекрасно.

Чим різняться українська й російська ­опозиції?

– У Росії опозиції як такої нема. Є кілька тисяч активістів, які давно цим займаються і професійно ризикують. І кілька десятків публічних фігур, досить мізерних на тлі того, із чим доводиться боротися. Українські політики – справжні професіонали, вони мають шанси перехопити владу, виграти вибори, відстояти їх результати там, де влада намагається фальсифікувати.

А нова хвиля російських опозиціонерів? Нещодавно ви кепкували із засідання ­Координаційної ради опозиції, їхнього виборного органа, – там цілий день не могли дійти згоди з дрібних нюансів своєї роботи. Чому так неефективно?

– У цих людей нема нічого спільного. Хтось із них – націоналісти, на зразок вашої "­Свободи", інші лібертаріанці, треті – ліві, четверті просто опортуністи. Через те, як у Росії влаштовано владу, бюрократичного ­досвіду майже ніхто з них не має. І вони ­погано розуміють, як ефективно засідати. ­Виходить гіньоль (за назвою паризького театру жахів, синонім вульгарного й аморального дійства. – "Країна").

Але це єдиний формалізований прояв протестних настроїв, який зараз є. Як може розвиватися ситуація, й що ви плануєте робити як громадянин?

– Дійсно, це єдиний орган. І ситуація така, що можливості, які ми мали торік узимку, втрачені. Попереду – тривалий процес усвідомлення й усунення помилок. Час є, Росія завжди дуже повільно розгойдується, а потім зупинити неможливо.

Сам я не політик, а автор текстів. Я писатиму далі й намагатимусь, щоб їх прочитали якнайбільше людей. Ну, й коли буде за що йти на мітинги і активно протестувати, робитиму це знов.

Чому називаєте Путіна похмурим візіонером?

– Його бачення майбутнього Росії доволі похмуре, сіре. В ньому багато релігії, традиційності. Багато оборони, параної, мало бажання вчитися й вигадувати нове. Російський поет Дмитро Прігов якось придумав абревіатуру "Патриотическо­Историческая Заградительно­Душеспасительная Абарона". Оцією штукою цілеспрямовано накривають усю країну – вважають, що так надійніше, безпечніше.

Скільки ще він зможе протриматися в такій системі цінностей?

– Доки більшість співгромадян мовчки, або навіть уголос, із цією системою погоджуються. Поки що це, на жаль, так. У довгостроковому плані цей варіант, мабуть, не спрацює.

Як ви для себе вирішили оминати "похмурі" сторони Росії?

– Це – не найстрашніша проблема, доки відкрито кордони і є інтернет. Кожен цілком може йти в ногу з прогресом, якщо йому це потрібно. Зовсім не обов'язково пов'язувати якість свого життя зі здатністю політичної системи нормально еволюціонувати. Цей тягар дуже легко відчепити від себе в наш час. Я намагаюся ­існувати в кількох культурних полях, і тому не почуваюся особливо стриноженим.

Визнання Путіна візіонером можна сприймати як комплімент – враховуючи те, що в Європі відзначають відсутність стратегів. Януковича б ви як схарактеризували?

– Він, звичайно, не візіонер. Янукович – врємєнщик та опортуніст. Хитра й сильна людина, але не стратег. У Путіна довго­строкове бачення є. Але я не знаю, якою мірою це комплімент від людини, якій його бачення видається помилковим.

Чому Янукович – врємєнщик?

– Тому що ця історія з синами­бізнесменами, дуже поширена в Україні, – типова тема для врємєнщиків. Хапаємо, доки можемо. В Росії ж сини йдуть служити у великі державні компанії на другі­треті посади. Окопуються, будують кар'єру. Вони також готуються керувати.

Резонно?

– У своїй системі координат – абсолютно. Вони вважають, що вибудовано надійну систему. Насправді ніхто з тих, хто бачив, як падав СРСР, не вірить у надійність таких систем. Але ці хлопці молодші, вони не бачили.

І що буде з цими хлопцями?

– Вони точно не потонуть, хіба що когось із них занапастять наркотики. За будь­якої системи вони матимуть достатній заділ, щоб принаймні не лишитися без грошей.

А з Януковичем?

– Він закінчить, як і будь­який врємєнщик. Пам'ятників йому точно не ставитимуть.

Яке суспільство вам зараз цікавіше – російське чи українське?

– Процеси цікавіші в російському. Свідомий регрес рідко вдається бачити зблизька. В Україні ж відбуваються звичайні політичні процеси. Такі багато де є. Ми й у Росії бачили подібне в 1990­х.

Які важелі впливу можуть бути в соціально й економічно активної людини? В які сфери йти, що робити?

– В Україні є дуже жива й потужна IT­спільнота. Мережа, код – це зараз найкращі виходи звідусіль і входи куди завгодно. Тим, хто цього не вміє, звісно, гірше. Але завжди реально знайти можливість вписатися одразу в кілька контекстів. Зараз немає кордонів, відстаней. Можна одночасно жити в кількох місцях, не піднімаючись зі стільця.

Важіль впливу завжди один – знати своє ремесло. А ситуація в цілому – кумулятивна штука. Доки ти знаєш, що в меншості, – не треба нити й не варто чекати швидких змін. Треба вдосконалюватися. Тоді рано чи пізно більшість стане інакшою, ближчою тобі.

Які ваші потреби як громадянина?

– Як громадянин я потребую прямої демократії на швейцарський лад і мінімального втручання держави в економіку та приватне життя. При цьому я – не лівак і не вірю ні в які форми соціалізму.

Ви називаєте феномен Pussy Riot підсвідомим криком душі недооціненої й нереалізованої жінки в патріархальному суспільстві. Наскільки глибока ця проблема?

– В Україні та Росії ситуації подібні тим, що на сотню жінок припадає менш як 90 чоловіків. А матріархату при цьому немає. Жінки в таких випадках вчаться брати своє поступово і засобами, які чоловікам не завжди зрозумілі. У наших жінок – вибухонебезпечна комбінація соціальної пригніченості й чаклунства. Тому росіянки та українки такі особливі, й перед ними люди з інших країн не можуть встояти.

Де ця комбінація вибухає?

– У найнесподіваніших місцях. У нас – у храмі Христа Спасителя, а потім у суді. У стосунках, у сім'ях вибухають. У бізнесі. Я знаю історію про колишню санітарку з психіатричної лікарні, чоловік якої виявився запойним алкашем. Вона від нього пішла, і тепер – одна з найкрутіших спеціалістів із брендингу в Москві. А про чоловіків таких історій не знаю.

Загальне тло при цьому якось змінюється?

– Так, звичайно. Жінки що далі, то більше усвідомлюють свою силу.

Кривизна української влади – людяна. Кривизна російської – рептильна

Леонід Бершидський про Україну –  з колонок у журналі "Сноб"

2004-го на хвилі обурення кривим підрахунком голосів кияни вийшли на площу – і нікуди не пішли, доки не досягли свого. 2011-го й 2012-го москвичі також виходили – і розходились по домівках, доки вуличний протест не позбувся будь-якого змісту. Доки не забули, навіщо виходимо.

Звичайно, того разу в українців нічого не вийшло. Голосували за шлях на Захід – отримали розруху, крадіжки й некомпетентність, після якої навіть Янукович на багатьох справляє враження, як менеджер. Але ж уся історія України – про зраджені очікування й утрачені можливості. І незважаючи на цю історію, тут продовжують боротися. Навіть на нерівному полі. Навіть у наявних умовах – майже циркових. Навіть попри те, що обирати з пропонованого політичного меню думаючій людині важко.

От я й думаю: може, не випадково чемпіони світу з боксу – двоє братів-українців, а не наші співвітчизники?

Українці, які хочуть представити режим Януковича жорстоким та репресивним, просто недостатньо часто порівнюють його із путінським. Великий, незграбний, ­ведмедистий Янукович не позбавлений національної доброзичливості. Ніхто нікому не хоче робити боляче. Не кажучи вже про те, що все в усіх валиться з рук.

Ні, випадки приголомшливої жорстокості й тут є. ­Навіть трапилося відривання журналістської ­голови – ­правда, за одного з попередніх президентів. Але кривизна української влади – людяна. Кривизна ­російської – ­рептильна. Порівняйте хоча б, як Путін і Янукович ­співають. Наш – холодно й старанно вичавлює з себе джазовий стандарт. Український – наче вовк із мультика, який "щас заспіває", волає наївну ­пісню на ­вірші друга.

І щодо більшого й меншого зла одразу все стане ясно.

Усі 20 років незалежності Україною управляють ­абияк. Щоб навчити українській мові населення Криму або, скажімо, Одеси, влада мала би витратити якісь кошти – і просто постаратися. Але влада категорично не старається – ні налагодити життя, ні навіть зібрати податки. Їй вдалося лише привчити українок спритно пересуватись на 15-сантиметрових шпильках тротуарами, ями в яких нагадують вирви від бомб.

Зараз багато хто в Києві каже, що політики використовують "мовне питання", аби відволікти народ від того, що справді важливо. Від стану економіки чи судової системи. Але це, як на мене, короткозоре бачення речей. Спробуйте уявити собі Росію без єдиної мови. Москву, яка говорить англійською, Пітер, що привчився до фінських дифтонгів, китайськомовний Владивосток. Що втримає разом людей, які живуть на цих великих територіях? Нащо їм буде потрібна спільна економіка чи судова система? Воно й зараз не завжди зрозуміло, чому ми разом, а без мови настав би час розпускати федерацію

×