Нова політична сила виросте у взаємодії трьох середовищ – бізнесу, середньої ланки державного управління та армії

Соціологічні дослідження свідчать про тотальне розчарування українців щодо всіх інституцій влади. Понад 74 відсотки не довіряють політичним партіям. Бо ті не виконують передвиборчих обіцянок, причетні до корупції та залежні від олігархів. Такі дані опитування Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва, проведеного спільно з Київським міжнародним інститутом соціології у червні 2021 року.

Понад половину – 57 відсотків – вважають, що у країні немає партії, що представляє їхні інтереси. Під час виборів до Верховної Ради 2019-го "Слуга народу" й "Голос" сприймалися як проєкти з новим підходом до роботи й відповідальності. Та їм не вдалося вивести українську політику на якісно новий рівень. Цей запит є досі.

Що має запропонувати країні нова проукраїнська партія, з якого середовища вона виросте?

 

Олексій ГОЛОБУЦЬКИЙ, 45 років, політтехнолог:

— Живемо в інформаційну добу. Класичні політичні сили, що були 30–40 років тому, вже не діють. Інформаційні потоки регулюють троє-четверо олігархів. Якщо ти їх не обслуговуєш, то просуватися важко.

У нас старіюча і вимираюча нація. Більшість хоче, щоб були високі зарплати й пенсії і щоб менше за все платити. Люди, які не можуть влаштуватися в Україні, навіть не спробувавши пробитися тут, їдуть за кордон.

Нові політики стають старими. Так само надягають піджаки, їздять кортежами і крадуть. Нічого якісного й нового немає, лише трохи сучасніше.

У ХXI столітті немає класичних ідеологій. Є ідеологія нормального життя й адекватного сприйняття світу. Ми живемо в іншому суспільстві. Економічний націоналізм і справедливий розподіл національних багатств – головні ідеї, які борються між собою.

Євген БИСТРИЦЬКИЙ, 73 роки, філософ:

— Зараз переважають політичні уподобання пасивної частини населення. Вона орієнтується на стабільність. Вірить у миротвор­чі здібності влади, підтримує політику "какая разница", байдужа до етнонаціональних цінностей. Влада орієнтується на цю пасивну середину, не пропонує стратегій розвитку. Ми не відчуваємо динаміки реформ.

Політична сила, яка запропонує стратегію динаміки, мусить бути проукраїнська. Партія "Голос" не викликала розчарувань, але й не виправдала надій. Не вибудувала стратегії, що відповіла б на потреби населення. Не заявила про своє позиціонування з існуючими політичними силами. Слабка й нелідерська. "Європейська солідарність" не має достатньо довіри. Варто було б трансформувати її та об'єднати з позапарламентськими національними силами. Створити платформу для єдності всіх демократично орієнтованих сил, здихатися пафосу.

Стоїмо перед великими викликами. Маємо об'єднувати країну не на нейтральній платформі, а завдяки динамічній національній стратегії. Реалізувати це можна завдяки втягненню активного громадянства в політику, хоча б дорадчу.

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, 46 років, експерт зі стратегій:

— Україна змінюється шаленими темпами. Я не ставив би знаку рівності між віком і модерністю чи спроможністю до змін. Молоді політики часто відкритіші, але можуть бути консервативними. Це нормально.

"Слуга народу" і "Голос" були наслідком того, що частина виборців зважилася на відчайдушний крок – обрати нові партії без шлейфу старого істеблішменту й радянської печаті страху. Це спроба ампутувати минуле.

Щоб зростала довіра, має вибудовуватися підзвітність. Місцеве самоврядування, громадський сектор, волонтерські рухи є прикладом цього. Збройні сили мають довіру, бо виконують свою місію і відкриті до взаємодії з боку громадянського суспільства. Залишається стабільно низькою довіра до парламенту й уряду. Моделі конструктивної взаємодії національного рівня, скорше за все, прийдуть з місцевого досвіду. Якщо порівнювати розвиток політичних інституцій у нас та інших пострадянських державах, то український прогрес очевидний.

Українцям притаманне багатоголосся. Суть політичного процесу демократичної країни в тому, що є багато ідеологій, щоб люди мали вибір. Погляд на розвиток може бути різним. Проте національна ідея є – виживання у складних умовах, що є більшим мотиватором до змін. В Україні, на відміну від Афганістану, мотор змін усередині. Громадяни хочуть самі вирішувати, як жити. Хоча бачення майбутнього може суттєво відрізнятися.

Політикам важко інтерпретувати багатоголосся вимог суспільства. Пострадянське державне управління не дає ради зі складними завданнями. До того ж громадяни переважно сприймають державу як репресивну машину. Тому разом із вимогами є ненависть і звинувачення. У відповідь політичні середовища зриваються на крик, і для них одним зі способів достукатися до людей є популізм. Це погано, але краще, ніж розмова глухого з німим, як у Росії чи Білорусі.

Коли ж в Україні суспільство починає говорити в один голос, це ознака кризи. ­1991-го 90 відсотків проголосували за незалежність, бо боялися повернутися в тоталітаризм, а перемога Зеленського 2019 року свідчить про розчарування в політичній еліті.

Ігор ПОПОВ, 49 років, президент аналітичного центру "Політика":

— Медіа формують запити українського суспільства, які останнім часом примітивізуються. Лідери підлаштовуються під них. За рахунок цього завжди на видноті. Всі мріють про умовний "український Талібан", нову політсилу, що розірве цей цикл. Але з чого починати – з формування нормального суспільного запиту чи з формування еліти? Довкола цього ходимо 30 років.

Поламалися соціальні ліфти. Добір і ротація еліт зупинилися.

Нова політична сила може виникнути у взаємодії трьох середовищ. Це великий корпоративний бізнес, в якому люди виросли й володіють знаннями та навичками. Вони мають запит будувати країну. Друга сторона – середня ланка державного управління. Ті, хто не брав участі в повальній корупції, але мають достатньо знань про становище у країні. Третій компонент – армія. Там виросли лідери, які мають бачення розвитку.

Зараз така політична партія може з'явитися радше як клуб, а не домінантна сила. Бо в суспільстві є великий запит на популізм і достатня пропозиція, щоб його задовольняти.

 

— В українській політичній системі потрібно зберегти демократичний фактор і конкурентну демократію на виборах. У цьому наша перевага перед більшістю пост­радянських країн. Проте в нас не було й немає верховенства права.

Попит на нові обличчя пов'язаний із розчаруванням у старих політиках і нових лідерах.

Низький відсоток довіри до партій був завжди. Це особливість української політичної культури. Пов'язано з тим, що українська нація формувалася поза своєю державою. У 1990-ті пересічні наші громадяни й нові партії не змогли взяти державу під контроль, щоб вона працювала на користь людей. Практично країну приватизувала група політичних і бізнесових еліт, державні інституції працювали на їхні інтереси. Нам треба долати цю ситуацію, щоб держава поверталася обличчям до українців. Якщо це вдасться, ситуація з довірою змінюватиметься.

Створення ліберального проєкту неминуче. Проте його успіх неможливий без рейтингового лідера.

Ольга АЙВАЗОВСЬКА, 39 років, голова мережі "Опора":

— Нова проукраїнська партія може з'явитися на виборах у парламент 2023-го. Але мають бути готове суспільство, запит на чисту політику.

Ідеології, що об'є днала б усіх українців, не існує. Політичні ідеології своїм базисом мають економіку, фінанси, соціальні права й гарантії. Може бути прозахідна – це повага до прав людини, більша пасіонарність, відповідальність громадян, які самі забезпечують добробут середовища. Така політика не орієнтується на те, що держава дасть усе. Держава – це сервіс із платників податків. Отже вони мають бути успішні і платоспроможні.

Ідеологія – і ліберальна, і консервативна – базується на принципах цивілізованого світу. Там є повага до прав людини, інтересів громадянина. І повага до закону.

Юлія КИРИЧЕНКО, 44 роки, експертка Центру політико-правових реформ:

— 2019-го з'явилися швидкі політичні проєкти. Вони не стали класичними партіями, які створюють осередки, залучають людей, вибудовують ієрархію. Були політпроєкти за лідерською схемою. Це одна з причин, чому немає політиків.

Треба рухатися в бік внутрішньопартійної демократії. Щоб ішли в політику, у молодіжні крила ще зі студентства. Щоб людина, яка вкладається в цінності партії, знала, що в неї є можливість без грошей потрапити у список, стати лідером, народним депутатом. Цього не відбувається.

Визначення обов'язкової внутрішньопартійної демократії має бути в законі про політичні партії. Така редакція напрацьована в парламенті. Законопроєкт пройшов публічні консультації, є висновок Венеційської комісії. Передбачає появу і розвиток представницьких ідеологічних партій. Його збираються вносити й реєструвати, принаймні про це заявили в парламентській більшості. Сподіваюся, він зможе отримати 226 голосів.

Нова політсила має запропонувати країні меседжі, що виходять із цінностей. Заснована на реальній ідеології, навколо якої об'єднуються люди.

Для створення такої партії потрібно не менше двох років. Спроби були. Але не дуже результативні стосовно мандатів у парламенті. Держава тільки починає розвивати демократію. Це складний проєкт, але можливий.

Треба будувати представницькі партії. Що більше людей долучені й розуміють, що через свої 5 гривень дають можливість партіям без великих грошей розвиватися, то більший успіх. Тоді великий бізнес не матиме переважного впливу.

Українці зможуть довіряти політичній партії з ідеологією, яка знайде свою частину суспільства, що її підтримує.

Олександр СУШКО, 48 років, фахівець із громадянського суспільства:

— Люди з прогресивними поглядами, які хотіли би бачити Україну європейською державою, розчиняються у старих політичних проєктах. Коли намагаються створювати нові, то не збирають великої підтримки на виборах. Молодь успадковує не найкращі риси політичних еліт. Зокрема використання влади для власного збагачення.

Успішна політика вимагає поєднання новаторства й досвіду. Політик має відповідати трьом критеріям: професіоналізм, патріотизм і доброчесність. Рідко буває все разом, і це прикро.

Найбільшою проблемою в Україні є недовіра до влади, адже вона зумовлює відчуження суспільства від своєї держави. Це зменшує притік яскравих, кваліфікованих і доброчесних людей у політику, бо вони не хочуть жертвувати репутацією. Як тільки громадянин стає політиком, він перебирає на себе всю негативну карму попередніх поколінь.

×