Я – спонтанна людина. Мав кредо: найкраще вдаються речі, яких не плануєш. Відколи став директором, мушу зважати на планування. Намагаюся тримати баланс.
За східним гороскопом я – Пес. Собаки часто ображаються, але пробачають. Сенс у тому, щоб відкинути гіркоту й досаду й іти далі.
У театрі діє правило: "Тут і зараз". Так, ти маєш сценарій, завчені слова, розставлені прапорці, куди рухатися на сцені. Але кожна вистава – інакша. Нова публіка, інші партнери. Потрібно перелаштовуватися.
Раніше розхитував себе, шваркав, намагався бути, як атом, що хаотично рухається у просторі. Тепер ціную емоційну цільність і врівноваженість. Настав період зберігання енергії. Почав ставитися до себе ощадніше.
Не знаю, чи щастя в тиші. Але нещастя – це коли немає можливості скручувати зовнішній і внутрішній шуми.
Театр – містична територія. Те, що провокуєш на сцені, має здатність потім заходити в життя. У "Лісовій пісні" маю роль Лукаша, який зрікається Мавки. Коли почали грати цю виставу, я розійшовся з дівчиною. Збіг? Можливо. Але, коли таких збігів стається три-п'ять-десять, задумуєшся.
Одразу після вистави йду в душ. Треба змити з себе цю історію, відпустити її.
Не беру на сцену негативної енергії. Це може зіпсувати роботу й добряче вдарити по голові.
Підсідаю на речі, яких не розумію. Наприклад, енергія. Звідки вона береться? Як циркулює, скажімо, між акторами і глядачами? Куди зникає? Не можна якось виміряти, скільки одиниць енергії з тебе пішло. Але всі вірять в її існування. Неважливо, що ти сказав і як голосно. Буває, людина мовчки стоїть, а в цьому стільки енергії, що вона розриває.
Один чоловік підказав молитву, яка стала моєю улюбленою. Вона проста: "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного". Вісім слів, але в них – уся формула християнства.
В юності прислуговував у церкві. Виконував деякі обов'язки священика. Читав передшлюбні науки нареченим. Зараз думаю: що я їм міг розказувати?
Ніколи не пізно піти в монастир. Такі думки виникали не раз.
Перший дитячий спогад: стою з мамою в черзі у магазині. Відчуваю, що мені щось дихає в потилицю. Повертаюся, там – морда велетенського собаки. Я злякався, потім погано спав. Водили до баби викачувати яйцем. Дотепер з острахом ставлюся до собак.
Я був пізньою дитиною і маминим синочком. Був схожий на неї. Усі так і казали: "О, Олюня мала пішла".
Старший брат працював водієм маршрутки. Коли я знав, що його пускають на маршрут через наш район, міг прогуляти школу і весь день проїздити з ним. Сидів у куточку і чекав, коли дасть потриматися за кермо.
Що більше дітей у сім'ї – то краще.
У тата був шикарний голос. Коли на свята збиралася родина, він випивав 100 грамів, розігрівався і казав: "Синку, ходи до мене, поспіваєм". Не любив цього. Намагався чкурнути на вулицю.
Моя відкритість – це заслуга театру. Немає нічого, що не зміг би зробити на сцені. Якщо це фізично мені під силу.
У дитинстві часто закохувався. Щойно одне моє захоплення залишалося без відповіді, починав шукати наступне. Зараз став однолюбом.
Перше почуття було в п'ятому класі – до класної керівнички. Красива й харизматична жінка – вона й тепер така. В неї закохалися всі – і хлопці, і дівчата. Боролися за увагу. Ревнували.
Керуюся правилом: "Не роби зла іншому, щоб тобі не зробили такого ж". У стосунках – особливо. Якщо маю пару, а хтось починає мене зваблювати, дражнити – жену це від себе геть.
Не мав критеріїв, яка повинна бути моя обраниця. Закохувався в різних жінок – і зовні, і за характером.
Хочу вірити, що кохання не має терміну придатності.
Думаю, я готовий до батьківства. Подобається спілкуватися з друзями, в яких з'явилися діти. Спостерігати, як вони змінюються. Діти мене люблять. Принаймні чужі.
Шмалив – капець. Усіх колег навчив курити. Кинув чотири роки тому. Хоч іноді можу попросити сигаретку в знайомого. На сцені чи в кіно курю, якщо вимагає сценарій.
Я лінивий, але обов'язковий. Краще так, ніж багато фігачити й підставляти інших.
В юності міг відпрацювати в клубі до четвертої ранку, поспати 2 години, побігти в університет на пари, тоді в театр на заняття, а ввечері знову в клуб. Сил не було, потрібен був допінг. Випив – і знову "в струї". Зараз не вживаю алкоголю.
Одного разу заснув на діджейському пульті. Охоронець будить: "Колю, вставай, музики немає!" Глянув – а в клубі тиша, всі стоять і дивляться на мене. Зараз став би зіркою "Ютюба". Добре, що тоді інтернет не був такий поширений.
Соціальні мережі створені, щоб спрощувати життя. А насправді його ускладнюють. Через них проходить стільки бруду і сміття, що неможливо не піддатися на провокацію.
Кажуть, ми є те, що їмо. Та ні фіга! Ми є те, що їмо, п'ємо, дивимося, читаємо, з ким спілкуємося. Що споживаємо фізично й ментально.
Колись думав: от, стану популярним, можна буде цим користатися. Щось даруватимуть, знижки випрошуватиму. Зараз вважаю, що за все треба платити.
У мене чималий гардероб. Але можу тижнями ходити в одній сорочці. Бо вона зручна.
Намагаюся не стежити за політикою. Це один із гачків, на які попадаюся. Заводжуся, злюся.
Старість – коли розумієш, що вже вcе було. Вірю, що в мене більша частина цього "всього" – попереду.
Дізнався, що планують знімати фільм за книжкою "Я, "Побєда" і Берлін" (автобіографічна повість шоумена Андрія Кузьменка, який загинув 2015-го. – Країна). Хотів би зіграти Кузьму. Або хоча б когось із його друзів.
Колекціоную шматочки тарілок, що розбивають перед початком зйомок фільмів. Збираю всякі дрібнички зі знімальних майданчиків. Із "Червоного" забрав номер, який носив на робі, і кілька старих цвяхів.
Друг буде чесний із тобою. Не підсолоджуватиме, коли треба сказати правду.
Мені хотілося б оперувати більшими обсягами знань – бути розумнішим. Але є люди, які не отримали освіти, як старожили в Карпатах. Вони такі глибокі, здається, знають про цей світ усе. Це мудрість.
Думки про смерть викликають у мене паніку. Бо не знаю, що потім. Хотів би отримати підказку.
3 
1
Коментарі