Олександр Мельник відмовився співпрацювати з КГБ
Прапрадід по материній лінії Митрофан був чумаком. Кажуть, мав 25 пар волів. Його син Олекса наприкінці XIX століття став старостою села. Ініціював будівництво школи. Місцеві люди жертвували гроші. Олекса віддав громаді корову. Його сина, а мого діда Тихона – розкуркулили. Його діти в ту школу не могли ходити – не мали взуття.
На канікули приїжджав до села. Дід сидів біля груби у валянках, а я його малював. На полях записував дідові слова: "Там за прогоном був наш ліс, отам – наше поле, там – наш луг. Під Фастівцем мали степ. А як прийшла оця сволота – все пропало".
Мамин племінник Борис мав талант до малювання. Вони були одного віку, близькі, наче брат і сестра. 1943-го Бориса відправили на фронт як чорносвитника (так називали піхотні підрозділи Червоної Армії, які були сформовані з цивільного населення окупованих територій після їх звільнення. Їх відправляли воювати без підготовки, належної амуніції та зброї. – Країна). На 10 осіб дали одну рушницю і поставили в перший ряд. А позаду були обмундировані й озброєні автоматами загони. Борис загинув. Тому мати підштовхувала мене до малювання.
У дитинстві говорив лише українською. Підлітком не хотілося бути білою вороною – перейшов на російську. У тролейбусі якась дівчина назвала "кугутом", коли звернувся рідною мовою. Сестру називали "колхозніца", а матері казали, щоб говорила "человеческим языком". Тому мав комплекс меншовартості. Повернувся до української мови у 1960-х. Тоді почалася відлига. Сестра приносила з університету самвидав. Прочитав "Інтернаціоналізм чи русифікацію" Івана Дзюби. Сказав: "Брешете. Буде Україна, якщо є такі люди".
В інституті викладали соцреалісти. Тільки Тетяна Яблонська мала свіжий творчий підхід. До неї в майстерню всі хотіли потрапити. Ми півроку писали роботи для відбору. На цей час попав у майстерню Тетяни Голембієвської. Вона писала флейцами (пензель із довгим і м'яким ворсом. – Країна), а я – малим пензлем. Голембієвська зубами скреготіла: "Пусть она его заберет, я его не выдержу". Зробив копію давньоруського барельєфа із симарглами (язичницьке божество. – Країна) і ще кілька робіт. Яблонська забрала мене. Інакше пішов би з інституту.
Тетяна Яблонська робила постановки на східцях інституту. Поставила хлопця у джинсах біля вікна. Ми – зверху із полотнами. Всі ходять, а ми працюємо. Тетяна Нилівна готувала писати життя.
Якось писав композицію в підвалі інституту – від підлоги до стелі й 1,5 метра в ширину. У голові був сюжет закладин хати. Намалював демобілізованого чоловіка з дитиною, біля нього – матір. Працював півтори доби, бо фреску треба швидко по сирому робити. Мама й сестра приносили їсти. Вранці Тетяна Нилівна зайшла. Нічого не сказала. За 20 хвилин прибігли студенти зі старших курсів: "Яблонська послала подивитися, що Мельник робить".
В інституті читали історію монументального мистецтва, а бойчукізм (напрям в українському мистецтві. У 1930-х більшість бойчукістів репресували, їхні твори знищили. – Країна) був заборонений. Викладач приносив вирізки з чорно-білих газет із зображеннями робіт бойчукістів: розписи Луцьких казарм у Києві, Селянського санаторію в Одесі. Вразили монументальністю і лаконізмом.
Разом із художником Феодосієм Гуменюком поїхали до Оксани Павленко (учениця Михайла Бойчука, єдина врятувалася від репресій. – Країна) у Москву. Вона обожнювала Бойчука до смерті. Студенткою хотіла потрапити до його майстерні, але Михайло Львович вважав образотворче мистецтво не жіночим ділом. Тоді його молодший брат Тимко навчив Оксану, як підійти до художника. Бойчук працював зі студентами вдома на Лук'янівці. Павленко прийшла до них, показала свої роботи та попросилася в майстерню. Михайло Львович погортав її праці й дав вареника. Це був ритуал прийому.
"Біля яблуні" – найзнаменитіша картина Тимка Бойчука. Але Оксана Павленко запевнила, її автор – Михайло Львович. Бачила, як він компонував цю роботу. На наступний день повністю переробив, на третій – знову. Учні дивувалися, скільки можна вдосконалювати. Картини Тимка написані грубіше. Він працював під примітив. Можливо, "Біля яблуні" записали на Тимка, щоб урятувати роботу. Бо всі полотна Михайла Бойчука знищували.
До 1500-річчя Києва готували виставку в центральному залі художнього музею. Написав триптих "Русь" у стилі бойчукізму. Роботи проходили відбір. У великому залі сиділи члени виставкового комітету, а художники чекали у вестибюлі. Не встигли занести першу частину мого триптиха, як чую: "Это не пойдет". Завіз роботу до товариша в підвал.
Коли робив вітражі для історичного музею, працівник КГБ призначив зустріч у готелі "Москва" (тепер "Україна". – Країна). Знали, що я їздив до російської столиці на квартирні виставки художників. Хотіли мене завербувати. Відмовився. Після кількох пропозицій КГБіст каже: "Напишіть розписку, що нікому не розкажете про ці виклики". Дав мені листок і почав диктувати: "Я, такий-то, зобов'язуюся повідомляти про антирадянські погляди…" Я розірвав папірець.
Три роки не мав роботи. Ескізи не затверджували. Отримав замовлення на розпис у Будинку вчителя – три стіни у 100 метрів про історію танцю. Півроку читав літературу. Вирішив зробити великий фриз (горизонтальна композиція. – Країна) про первісний танець, давньоруський, козацький і класичний балет. Між ними – геральдичні вставки. У профспілці працівників освіти сказали: "А почему нет танца дружбы народов в центре?" Розсунув композицію і зобразив хоровод представників усіх республік. У центрі поставив туркмена з барабаном, а росіянин присів збоку з балалайкою. Наступного разу спитали: "А почему русский сбоку где-то? Русские же старшие братья". Перекомпонував знову. Врешті від мого розпису відмовилися.
Не мав за що жити, виразка відкрилася. Думав вчинити самоспалення на Майдані. Але не зміг. У мами було хворе серце.
Мене врятував засновник історико-етнографічного заповідника в Переяславі-Хмельницькому Михайло Сікорський. Попросив зробити мозаїки в Музеї хліба. Я попередив, що з моїми роботами можуть бути проблеми. Так і сталося – обласний архітектор ескізи не затвердив. Сікорський це владнав.
Прийняли у спілку художників за 10 років. Тетяна Яблонська, коли побачила мої роботи, сказала: "Что, Мельник поступает? Он же классик".
Коли готували "живий ланцюг" на 71-у річницю Злуки Української Народної Республіки і ЗУНР, від Народного Руху отримали завдання зайняти відрізок у селі на Житомирщині. Приїжджаємо – село порожнє, наче вимерло. Пішли по хатах до людей. Виявилося, дільничний залякав їх. Сказав, приїдуть бандерівці, можуть бути бійки та провокації. Коли побачили, що ми звичайні люди, одягнулися і вийшли з нами. Стали в ряд – не видно було кінця.
На Революцію гідності ходив із картиною "Бачу справи твої, людино". На ній зображені Господні очі. 18 лютого 2014-го в неї влучили три гумові кулі. Стояв на Інститутській у перших рядах. Побачив на даху снайперів – опустив роботу на рівень голови. Перша куля була такої сили, що картину перекрутило на 90 градусів.
Під час однієї з атак "беркутівців" тікав останнім. Тільки розвернувся, в потилицю влучила куля і розбила голову. В очах потемніло. Думав – упаду, але встояв. Біг і чув за собою кроки. Не оглядався – боявся, що в очі влучать. Ще дві гумові кулі схопив у спину. Відчув, як кров потекла за комір. Медики відвели в Український дім. Пішов до племінниці, яка жила неподалік. Вона повела до знайомого хірурга. Той наклав чотири шви на голові.
5 
35413
Коментарі