Захоплення Криму росіянами – це початок знищення України

Ті, хто вважав, що досягти миру можна, поступившись півостровом, дали індульгенцію Путіну на вбивство кримських татар, – каже Рефат ЧУБАРОВ, голова Меджлісу кримськотатарського народу

Виповнюються 80 років насильницької депортації кримських татар і 10 років окупації Криму. Як живуть кримські татари? Якою є політика окупаційної влади щодо цього корінного народу Криму? Чи можна провести паралелі з 1944 роком?

– Я зазвичай проводжу пряму паралель між вигнанням кримськотатарського народу майже на пів століття з півострова та вторгненням російських військ 2014-го. Задум був один – викорінити кримських татар і навічно прикріпити Крим до Росії. Те, що не вдалося здійснити Сталіну, вирішив довершити Путін. Окупаційну політику протягом 10 років спрямовано на те, щоб витіснити кримських татар із півострова. Росіяни поки що не наважуються зробити, як Сталін, – кинути у вагони й вивезти всіх кримських татар, їх видавлюють через репресії. Крим сьогодні є територією страху. Дехто задоволений його захопленням – це ті, хто після депортації кримських татар оселився в їхніх домівках. Вони сумували за Росією, але, замість повернутися на батьківщину, вирішили приєднати до неї нашу землю. Це перше їхнє завдання. Захоплення Криму – це початок знищення України. Окупанти вирішили, що їм заважають не тільки кримські татари, а й саме існування Української держави. І це друге, основне, завдання. Крім того, що кримчан спонукають полишати свою землю, одночасно вони переселяють туди росіян. За 10 років до Криму переселили понад мільйон росіян. Це класична колонізація. Не виключаю: в Москві усвідомлюють, що їхнім військам колись доведеться піти з Криму. І вони прагнуть, щоб навіть після їх виведення лишилися ці колонізатори. Росія завжди так робить із чужими територіями. Також усі ці роки вона перетворювала Крим на військову базу й робила все, щоб там не було людей, не лояльних до загарбника, – кримських татар та українців. 2022 року одна з найпотужніших колон, що рушила на материкову Україну, вийшла з Криму. Тепер ми щодня отримуємо удари із зенітно-ракетних комплексів, облаштованих на півострові. Москва ніколи не поступиться Кримом – без нього вона не зможе здійснювати подальшу експансію України.

 

Чи має ознаки етноциду політика окупантів стосовно кримських татар?

– Вона має абсолютно всі ознаки етноциду. І не лише щодо кримських татар, а й щодо української громади. 2014-го та налічувала 500 тисяч осіб. У перший рік окупації закрили всі школи з українською мовою викладання. Було 14 шкіл із кримськотатарською мовою навчання. Формально вони збереглися, але розмиваються – туди ­набирають дітей у паралельні російські класи, а потім кажуть: "Вибачте, в цій школі є російськомовні діти, тому навчання має бути зрозумілою їм мовою". Окупанти хвалилися, що у Криму три державні мови – російська, українська та кримськотатарська. Але немає жодної офіційної установи, де послуговувалися б кримськотатарською чи українською. Якби хтось публічно у Криму заявив, що хоче говорити державною українською, його не просто висміяли б, а й покарали. Відбувається демонізація України. Заявляти про свою причетність до українства небезпечно. Водночас наявна глорифікація російської історії, насаджування всього того, що називається "русский мир". Кримських татар і українців використовують як картинку етнічної розмаїтості півострова. Скорочується використання мови й усередині кримськотатарської спільноти, і робиться це доволі нахабно. Наприклад, люди приходять до мечеті, спілкуються кримськотатарською, а якийсь нібито правовірний мусульманин із Північного Кавказу каже: "Говоріть російською, я вас не розумію" І так в усіх сферах.

Чи збереглися у Криму школи з кримськотатарською мовою викладання?

– Тільки формально. Вони переходять на нові програми і кажуть, що не потрібно стільки предметів вести кримськотатарською. Прагнуть, щоб лишилася кримськотатарська мова і література, а решта предметів – російською. Нові програми та підручники абсолютно проросійські, й ніхто з учителів чи батьків не наважується протистояти цьому, бо їх одразу звинуватять у націоналізмі. Спробу захистити своє – мову, окремішність – росіяни виставляють як "роздмухування ворожнечі".

У січні 2024-го Міжнародний суд Організації Об'єднаних Націй виніс рішення щодо позову України, де вона звинувачувала Росію в утисках кримських татар, зокрема через заборону діяльності меджлісу. Суд відхилив ці звинувачення, заявив, що утиски відбувалися на політичному, а не етнічному ґрунті. Чому так сталося?

– Я був на тому суді. 15 суддів погодилися, що на півострові є переслідування, проте визначили, що ті відбуваються за політичними мотивами, а не виходять із расової нетерпимості. П'ять суддів мають власну думку – що російська окупаційна влада порушує конвенцію щодо расової нетерпимості. 10 стверджують, що доказів для такого ви­сновку недостатньо. Це підтверджує, що всі інституції ООН, включаючи Міжнародний суд, уражені хворобою, яка витікає зі спроможностей постійних країн – членів Ради Безпеки, що є власниками ядерних арсеналів. Під час вирішення питань у межах ООН часто береться до уваги вагомість держави, що виступає відповідальною стороною. Коли питання пов'язані з державами, менш потужними, ніж постійні члени, – рішення ухвалюють легше, якщо в них немає інтересів великих держав. Суддів призначають з огляду на позиції держав в ООН.

Після оголошення рішення Міжнародного суду окупаційна адміністрація РФ провела серію обшуків у кримськотатарських активістів, зокрема членів місцевих меджлісів. Росія відчула себе безкарною?

– Гоніння були й до цього, вони системні. Російська сторона в таких ситуаціях намагається закрити рота опонентам на міжнародних майданчиках тим, що звинувачення в національних утисках – неправда, бо Міжнародний суд цього не підтвердив. Для окупантів рішення суду – сигнал, що їхні дії не є злочинними і їх ніхто не покарає. Рішення суду важко сприйняли кримські татари, водночас воно заспокоїло окупантів.

Як привернути увагу Заходу до проблеми національного гноблення кримських татар?

– У сучасному світі завжди недостатньо заходів, спрямованих на те, щоб люди були обізнані. Окупація супроводжується пропагандою країни-агресора, що приховує масштаби її злочинів не лише у Криму, а й на Київщині 2022 року. Вона намагається створити іншу картину. Коли Росія захопила Крим, вона почала обробляти світову свідомість, що це її територія і кримчани самі хотіли приєднатися до неї. Хоча російська присутність на півострові значно менша, ніж кримських татар, які 350 років мали свою державу – Кримське ханство, якому Московія щороку виплачувала данину. І деякі політики почали повторювати російські наративи. Спочатку окупанти намагалися підкупити кримських татар – не вийшло, тоді почалися репресії. Заборонили меджліс – символ кримськотатарського єднання. Але підкорити цілий народ не вдалося – тоді вони почали витісняти кримських татар. Політика Кремля повинна отримати відсіч. Треба демонструвати світу, наскільки дволика російська істота, показати звіряче обличчя російського імперіалізму. Події 2022 року почали відкривати очі багатьом політикам. Тому наше завдання – переконувати світову спільноту, що задля існування цивілізації російську агресію треба зупинити.

Які настрої панують серед кримських татар на окупованому півострові?

– Настрої панують різні, бо 10 років окупації далися взнаки. Кримські татари намагаються не залишати батьківщину, але вони не можуть жити у вакуумі. Щоб вижити, вони ведуть спосіб життя, як у радянські часи: одне говорять на публіці, інше – у вузькому колі. Частина людей намагається зайняти конформістську позицію – не наближатися до окупантів, але й не виступати проти них відкрито. Важко вчителям, але якщо вони покинуть роботу – окупанти заберуть наших дітей. За радянським зразком вони також намагаються зробити священників своїми агентами. Є деякі відмінності щодо радянської доби. Тоді, якщо людина відкрито не виявляла антирадянських настроїв, влада її не чіпала. Тому багато людей ішло у внутрішню опозицію. Тепер цього недостатньо – треба виявляти лояльність, підтверджувати, що ти не вважаєш приєднання Криму окупацією. Якщо цього не робиш, тобою зацікавляться каральні органи. Люди живуть надією на звільнення Криму. Окупанти про це знають, тому залякують – розповідають різні страхи про те, що станеться, якщо вони втратять Крим.

 

У перші роки окупації люди вірили в силу міжнародних інституцій – я сам такий був. Ми очікували, що ООН чи Рада Європи змусять Росію піти з Криму. Потім зрозуміли, що звільнення Криму залежить від волі Української держави. Події після 24 лютого 2022-го, хоч це й парадоксально звучить, оживили надії на визволення. Кримчани зрозуміли, що світ побачив Росію такою, якою вони її бачать із 2014 року. Вони уважно стежать за подіями на фронті. 2023-й був роком великих сподівань. Вони не справдилися, через це поширився песимізм. Росіяни пильно відстежують настрої людей. Щойно бачать піднесення – одразу послаблюють його пропагандою. Зокрема активно використовують тему переговорів – мовляв, світ змусить Україну сісти за стіл переговорів і там не підніматимуть питання Криму. Але люди бачать, що Українська держава не налаштована поступатися територіями.

Проте з'являються інші виклики. У вересні 2022-го Москва почала мобілізацію на окупованих територіях. Використовували її як інструмент для розправи над нелояльними. Повістки приносили найперше кримським татарам. Тисячі чоловіків змушені були залишити півострів, щоб не йти в російську армію. Частина пробралася на материкову Україну, але більшість виїхала у треті країни, забравши дітей і батьків, щоб не лишати їх заручниками. За 10 років півострів залишило приблизно 50 тисяч кримських татар. Для громади, яка до окупації нараховувала 300 тисяч, це багато.

У Збройних силах України служить багато кримських татар, є 48-й окремий штурмовий батальйон імені Номана Челебіджіхана (кримськотатарський громадський діяч і політик, лідер проголошеної 1917 року Кримської Демократичної Республіки. – Країна). Це надихає кримчан. Але через те що в наших вояків там лишилися родичі, ми часто вимушені хоронити людей під позивними, не називаючи їхніх імен.

2021-го створили Кримську платформу, мета якої – повернення окупованого півострова до складу України. Цього місяця вона провела в Болгарії ІІ Чорноморську конференцію безпеки. Як оцінюєте діяльність Кримської платформи за весь час її існування?

– До 2022 року ми відчували, що для багатьох європейських політиків це питання неактуальне. Була мовчазна позиція, що Крим – це вже Росія і його не повернеш. Це викликало в нас відчай. Українська влада намагалася знайти спосіб донести партнерам, що Крим треба повернути. За президентства Петра Порошенка була ініціатива "Женева+". Представники меджлісу їздили всім світом і переконували, яким важливим є звільнення півострова. Ті, хто вважав, що Україна могла досягти миру, поступившись Кримом, насправді дали індульгенцію Путіну на вбивство кримських татар.

У серпні 2021-го відбувся перший саміт Кримської платформи. Він продемонстрував солідарність багатьох країн з Україною стосовно кримського питання. Москва відчула загрозу й робила все, щоб країни не брали участі в заході. На першому саміті затвердили декларацію Кримської платформи, де зазначалося, що повернення Криму відбуватиметься у процесі мирних переговорів. Це була вимога деяких країн-учасників, що не хотіли кон­фронтації з Кремлем. За пів року почалася повномасштабна війна.

На другому саміті 2022-го вже ніхто не вимагав переговорів, усі учасники заявили, що без повернення Криму війна не закінчиться.

2023-го відбувся третій саміт, паралельно працюють парламентські саміти. У рік створення платформи мало хто вірив, що буде велика війна, ми прагнули привернути увагу інших країн до Криму. Своїм нападом Путін спростив це завдання – тепер усі розуміють, що звільнення півострова є неодмінною умовою завершення війни. Продовження діяльності Кримської платформи важливе, оскільки не дає питанню Криму відійти на узбіччя. Платформа діятиме й після звільнення півострова, її зусилля будуть спрямовані на реінтеграцію.

Мустафа Джемілєв звернувся до кримчан із закликом триматися подалі від військових об'єктів окупантів, бо цьогоріч очікується звільнення Криму. Коли, на вашу думку, нам вдасться звільнити Крим?

– Ми часто повторюємо пораду триматися подалі від військових об'єктів. Але нині – війна, ніхто нічого не гарантує, і найменше, що ми можемо зробити, – підготувати людей. Щоб ті, хто живе в селах, поглиблювали й укріплювали підвали, а ті, хто живе в містах, заздалегідь шукали сховища. У Криму приблизно 220 військових об'єктів, і ми закликаємо людей селитися подалі від них.

Щодо звільнення – точної дати нема, але є великі сподівання. Вони ґрунтуються на тому, що багато військових, експертів, міжнародних партнерів усвідомлює, що звільнення Криму покладе початок швидкому звільненню інших окупованих територій – без деокупації Запорізької та Херсонської областей звільнити півострів неможливо. Конкретніше можна говорити, коли буде знесена головна транспортна артерія, що з'єднує окупований Крим із РФ, – Керченський міст.

Ви маєте тісні контакти з кримськотатарською діаспорою, зокрема в Туреччині. Які там панують настрої?

 

– Ця діаспора є наслідком багаторічної російської колоніальної політики. Наша діаспора єдина в розумінні, як Росія контролюватиме Крим, то в нашого народу немає майбутнього. У Туреччині відчувається сильний вплив російської пропаганди. У тамтешній пресі є різні оцінки українсько-російської війни. Симпатії турецького суспільства – на боці України, але причиною війни називають нібито змагання двох систем – США і Росії, а українці – в ролі заручників. Цей підхід знімає звинувачення з Кремля. Однак наша діаспора є антиросійською, і цим все сказано.

Журналіст Алім Алієв заявив, що Крим має бути національною автономією, а кримські татари повинні становити не менш як 30 відсотків у керівних органах. Яке ваше бачення долі Криму після звільнення?

– Кримську автономію створювали в останні місяці існування СРСР. 20 січня 1991 року відбувся референдум за відтворення Кримської АРСР, який кримські татари бойкотували. Ми тільки поверталися на батьківщину, у Криму нас було 60–70 тисяч. Москва поспішала провести референдум до нашого повернення.

Ми десятки років боролися за право повернутися на рідну землю. 1987-го сотні кримських татар вийшли на Красну площу в Москві – і весь світ дізнався про нашу трагедію. Була створена комісія, на чолі якої стояв Андрій Громико, тодішній голова президії Верховної Ради СРСР, що ухвалила вердикт: повернення неможливе, бо немає місця, зміни статусу Кримська область не потребує. Ображені цим кримські татари потягнулися до Криму. Через два роки Кримський обком партії ініціював необхідність проведення референдуму щодо статусу Криму. Москва погодилася. В Україні саме діяв Народний рух, дисиденти виходили з тюрем. Країна тяжіла до незалежності. Перед Кремлем стояли два завдання – утримати контроль над Україною і не дати кримським татарам відновити автономію. Проголошена 1991 року автономія була де-факто російською. У Криму має самовизначитися корінний народ. Автономія повинна стати національно-територіальною, її суб'єктом самовизначення мають бути кримські татари. Однак війна зробила поняття автономії токсичним.

До 2014 року позиція багатьох державних органів щодо Криму була така: росіяни – союзники і брати, кримські татари – сепаратисти. І коли почалося вторгнення на півострів, усі розгубилися, бо кримські татари вийшли на вулиці, щоб захистити територіальну цілісність України, а ті, кого вважали братами, взяли в облогу українські гарнізони.

У світі вітають ті форми самовизначення, що не ведуть до перерозподілу державних кордонів. Ми говоримо про самовизначення лише у складі Української незалежної держави.

×