Людьми в тривозі легко керувати. Вони не розрізняють реальні небезпеки, – каже російська поетеса й журналістка Олена Фанайлова
Перед Майданом багато українських митців говорили, що має щось статися. Чи було подібне передчуття змін у Росії?
– Нічого подібного не було. Ми навіть власні протести 2011–2012 років не передчували. Ніхто не припускав, що Путін піде на черговий термін. Це викликало шок у суспільстві. Єдине передчуття у поезії – це загальний настрій тривоги. Але воно виникало від незавершеності демократичних реформ – після розпаду Союзу. В жодній республіці, крім країн Прибалтики, вони не дійшли до бажаного результату.
Добре пам'ятаю 1991-й. Брехня, що люди не хотіли тоді змін. Мені було 27, я жила в провінційному консервативному Воронежі, який став пізніше так званим містом комуністів. Але тоді там підтримували не ГКЧП, а демократичну сторону. Я мешкала в районі для робітників оборонних підприємств на околиці міста. Як соціальний експеримент у ньому поставили кілька будинків для викладачів університету. 19–20 серпня – спека, вікна відчинені. Чути, як усі слухають "Радіо Свободу" – чи це квартира робітника, чи викладача.
Але молодші росіяни сприймають 1990-ті не як роки соціального виклику й інтересу до життя, а як час депресії. Вони були маленькими, коли батьки втрачали роботи, закривались підприємства. По-справжньому демократичних змін не відбулося. Тому настрої, що щось не так, і це може закінчитися великим соціальним вибухом, були.
На що ця тривога перетворилася з Майданом і війною?
– У частини інтелігенції вона змінилась надією, що Україна зробить за нас, росіян, те, що самі не змогли. Тому переживали й бажали українцям піти в Європу якнайскоріше. Бо ми знали, що таке авторитарна влада, що таке Путін. Як працівники його адміністрації перетворили слово "ліберал" на лайливе. Так само, як і "російський постмодернізм" дуже відрізняється від світового. У нас його розуміють як еклектику, кашу в голові. А не естетичну систему, що передбачає терпимість і мультикультуралізм, багатоголосся і прагнення домовитись. У нас один базарить одне, другий – інше, навколо – бардак.
Юрій Андрухович каже, що повернулися Середні віки. У росіян – теж?
– У Володимира Сорокіна є ідея нового Середньовіччя, але без ідеї Бога. Він цитує філософа Бердяєва, в якого ця ідея скоріше позитивна. Бо люди повертаються до ремесел, більш природного існування. Як нова утопія, що основана на загальній релігійності. А в нинішньому новому Середньовіччі є лише наростаюча дикість. Християнство замінили певними язичницькими культами. Фантоми руйнувального характеру виходять на перший план, людина нічого не може вдіяти з ними.
Для частини російської інтелігенції Київ став провідною зіркою. Робіть, ми долучимося до цих змін. А початок Майдану припав на спад і кінець російського протестного руху після Болотної. Друга частина страшно роздратувалась, що ми не зуміли, а в українців – молодших братів, щось починає виходити. Почали згадувати, що після помаранчевої революції був провал і українці самі обрали Януковича.
Люди простіші чомусь із захватом сприйняли окупацію Криму, наче символічний жест зміцнення імперії. "Севастополь – слава русского оружия", "Деды воевали" – все це раптом поперло. Образливо стало, чому це українці отримали Крим після розпаду Союзу, хоча там стільки російської крові пролито. І з'ясовується, що Путін – молодець. Люди, які все життя його критикували, сказали: "Він, звісно, сволота для нас, але молодець, що зміцнює престиж держави". Мало до кого дійшло, що Росія з цього моменту ставить себе в позицію політичного вигнанця. Після Другої світової така поведінка неможлива. Путін опинився в ситуації Мілошевича. У Росії почалась епоха, подібна до розпаду Югославії.
Чи мало значення у засудженні Олега Сенцова те, що він – режисер?
– Спочатку це мало що значило. Спецслужбам потрібен був якийсь активіст. Олег був в Автомайдані, возив гуманітарну допомогу в українські частини на півострові. Мабуть, обрали його випадково. Силовикам треба було створити якусь організовану групу. Але в процесі виявилося вкрай корисно продемонструвати російській інтелігенції, що вас ось так само закатаємо. Хоч ти – режисер чи академік, отримаєш 20 років. Не "двушечку", як після Болотної, а сталінський термін.
Це продовження історії "поет в Росії більше, ніж поет"?
– Влада й інтелігенція один одному не довіряють. Інтелігенція перебуває в опозиції.
Чому тоді стільки діячів культури підписали лист на підтримку анексії Криму?
– Це люди театру й кіно, яких фінансує держава. За кожним із них – великий колектив, який вони таким чином захищають. Однак мене цей лист вразив. Можна було й промовчати.
З російського телеефіру таке враження, що населення готують до великої війни.
– Це негативна мобілізація. Хоча війна на Донбасі відійшла трішки в тінь, всі розуміють, що вона не закінчилась. Путін організує там нове Придністров'я, вогнище нестабільності, щоб постійно тримати Україну в слабкому становищі, торгуватися.
Негативна мобілізація – це боротьба проти якогось ворога. Нещодавно розгромили виставку скульптора Вадима Сидура, класика післявоєнного мистецтва. Прийшли православні активісти, влаштували два погроми. Це широко висвітлює медіа. Людьми в тривозі легко керувати. Вони не розрізняють реальні небезпеки. Телевізор показує, що в Україні – розруха, біда, повний бардак. Ось до чого призвів Майдан. Отже, й у вас буде теж саме, якщо спробуєте.
Цей стан тривоги у що може вилитись?
– Дехто вважає, що в бунти проти Путіна. А влада це теж відчуває, тому гаєчки закручує. З часів Болотної ці механізми добре напрацьовані. Коли торік була маніфестація проти війни в Україні, то людей поґвинтили жорстко. Після цього ніхто більше не бере на себе організацію, бо не можуть гарантувати безпеку учасників, щоб не лишати їх напризволяще ментам.
Була й думка, що коли на Донбасі навоюються і прийдуть із фронту, то або знову криміналізують свої міста й райони, або створять альтернативну збройну силу – для боротьби з владою. Тому постійно виводять з гри людей типу Гіркіна, які були першими командирами "русской весны". Щоб не було навколо кого об'єднатися.
Чому Росія після відносно демократичних 1990-х повернулась до авторитаризму?
– Росія відкотилася назад, бо не було люстрації. Комуністи й чекісти залишились при владі. Без жорсткої люстрації говорити нема про що. А її не буде, доки Путін при владі.
Може, це проблема не Путіна, а Росії? Хоч би хто її очолював, було б те саме?
– Звісно, Путін – не один. Ми багато знали про Єльцина і його оточення. А зараз не розуміємо, як приймаються рішення. Тому таке враження, що Путін ухвалює їх одноосібно. Він створив систему, як у розвідці: інформація закрита. Якісь генерали радили операцію в Україні. Але хто конкретно, не ясно.
Чи культура, література змінилися в Росії за останні півтора року?
– Є російське кіно, а є Андрій Звягінцев, який перемагає на міжнародних кінофестивалях. У літературі працюють Володимир Сорокін й Людмила Уліцька. Я була в журі премії "НОС" ("Новая отечественная словестность". – "Країна"). Туди нові автори пропонують повісті, оповідання. Це дико нудно. Якась депресивна хвиля зараз. Так, люди описують реальність, у якій живуть. Але це можна робити по-різному. Можна написати книжку про любов, від якої захочеться повіситись.
Ігор Померанцев стверджує: є народи, в яких переважає воля до життя, а є ті, в яких домінує воля до смерті. Припускає, що перше – в українців, друге – у росіян.
– Про це є в Чеслава Мілоша (польський поет, Нобелівський лауреат. – "Країна"). Він описував Федора Достоєвського як виразника ментальності російського народу. Любов до страждання, культ смерті, самозречення. Зараз це все вилазить на поверхню. Держава вбиває свій народ. Закриває школи, лікарні, жах у системі освіти. Економлять гроші, зате військовий бюджет роздули. Чиновницький апарат розростається і сам себе пожирає. Люди роздумують про велич країни і водночас роблять усе, щоб позбавити її перспектив. Але це не може тривати вічно. Хоча й передбачити, коли і як закінчиться – неможливо.
4 
1
Коментарі