У ХХІ столітті домінуватимуть регіональні центри сили чи пануватиме верховенство права? За вирішення цього питання гинуть люди на Донбасі, а не за те, кому належатиме той клаптик території, – каже філософ і культуролог Олексій Панич
На початку 2015 року головною небезпекою для України ви називали брак довіри громадян до держави.
– Події під Верховною Радою 31 серпня показали, що це залишається головною внутрішньополітичною загрозою. Чому так відбувається? Бо в нашій суспільній та духовній історії глибоко вкорінене "маніхейство свідомості". Йдеться про радикалізм оцінок, коли світ сприймається чорно-білим. У цій картині немає напівтонів і відтінків. Усе розцінюється або як абсолютно добре, або як абсолютно погане. Подібний світогляд унеможливлює поступовий розвиток від відносно гіршого стану до відносно кращого. Для нього покращення – це миттєвий стрибок зі світу зла у світ добра, без будь-яких подальших удосконалень. Крім того, носій такого світогляду прирікає себе на довічне життя "в державі поза державою". Оскільки вона не є втіленням абсолютного добра, то уособлює абсолютне зло. Отже, треба повністю знищити "злу" державу і встановити замість неї "добру", "справедливу", "патріотичну". Позаяк це неможливо, нова держава швидко виявляється нічим не кращою за попередню.
Деякі наші громадяни кажуть так про постмайданну Україну. Їм потрібна ще одна, вже остання революція. Вони залишаються в ролі постійного опонента держави. Треба щось робити з цією ментальною настановою, якщо не хочемо загнати себе в чергове історичне замкнене коло. У Росії – це коло імперської державності. А в нас – анархічної бездержавності.
Очікування нового Майдану вважаю умоглядною конструкцією деяких політиків та інтелектуалів. Зараз не уявляю масового протестного руху. Люди відчувають, що це лише погіршить ситуацію. До того ж, аби Майдан розпочався, потрібен лідер, якого підтримуватимуть – бодай іронічно. Хто зараз може стати таким лідером? Не Парасюк же із Семенченком!
На початку Революції гідності теж не було очевидних лідерів.
– Проте партії, опозиційні Януковичу, забезпечили протестувальникам інфраструктурну підтримку. Також зіграли роль комунікатора. Не думаю, що представники Європарламенту й Любомир Гузар з'явилися б на сцені, якби там не було лідерів парламентської опозиції.
Крім того, західні партнери підтримують владу. Можна готуватися до нового Майдану, коли в країні не працюють соціальні ліфти й виборча система. Майдан – це екстрений засіб. Коли ж демократія більш-менш працює, то не варто ображатися на владу, бо влада - це дзеркало виборців. Маємо таку владу, яку обрали.
Ширяться розмови про позачергові парламентські вибори наступного року.
– Провладні сили розуміють, що це буде не на їхню користь. Я також переконаний, що це вкрай небажано. Бо на хвилі побутового незадоволення економічною ситуацією популістичні партії можуть взяти більше місць, ніж мають тепер. Звісно, "Батьківщина" або Радикальна партія не руйнуватимуть державу. Популіст іде у владу не задля того, щоб зрубати гілку, на якій сидить. Але вони торгуватимуться за прийняття кожного рішення. Саме це відбувається зараз. Популісти шантажують реформаторів щоразу, коли треба ухвалювати необхідні закони. Доводиться йти їм на поступки, робити економічні преференції їхнім спонсорам. До позачергових виборів, скоріше, може призвести парламентська криза і розпад коаліції "Блоку Петра Порошенка" і "Народного фронту".
Багато народних депутатів не приходять навіть на засідання. Яка користь від такого органа влади?
– Цінуймо цей недосконалий парламент, бо можемо мати гірший. Торік, на хвилі патріотизму, без Криму та частини Донбасу, ми обрали настільки хорошу Верховну Раду, наскільки це взагалі можливо. Найоптимальніше – намагатися працювати з нею.
Чому реформи просуваються так повільно?
– Краще лікуватися гомеопатично, якщо є можливість потерпіти. Радикальні зміни призводять до радикальної реакції. Мистецтво утримання політичної влади – це мистецтво утримання динамічного балансу сил. На владу постійно тиснуть різні групи інтересів. Якщо одна починає робити це сильніше, треба йти на поступки. Але не надто великі, бо можна втратити баланс. І весь будиночок завалиться.
Наскільки свідомо влада уповільнює процес реформування держави задля утримання балансу сил?
– Не думаю, що це свідоме уповільнення. Намагаються просунути реформи на якійсь ділянці. Коли там опір стає надто великий, процес призупиняють і переходять на іншу. Влада не може собі дозволити мати надто багато політичних опонентів одночасно. Якщо сваряться з одним, то вимушені замиритися з іншим.
Експерт Євген Глібовицький каже, що українське суспільство – це консенсус слабких.
– Коли йдеться про базовий рівень виживання, така наша особливість стає перевагою. Допомагає виживати в найгірших умовах. Але не сприяє розвитку.
Маємо з росіянами спільний історичний спадок – уявлення, що кожен повинен бути більш-менш, як усі. У Росії це призводить до скупчення людей довкола влади. При всій огиді й ненависті до неї, вони не бачать іншої структури, що тримала б їх разом. Ми ж звикли виживати без допомоги держави, бо та, як правило, чужа. Тому нам важко спромогтися на економічні реформи. Для цього потрібно, щоб громада спиралася на державну інфраструктуру. А нам складно робити це, бо не довіряємо владі.
Хто має зробити перший крок назустріч – громада чи держава?
– Зараз це питання найгостріше стоїть для бізнесу. Триває дискусія: що треба зробити державі, щоб власники бізнесів повірили їй і припинили ухилятися від сплати податків? Бракує довіри сторін. Проривів не очікую, позиції уряду й бізнесу зближуватимуться поступово.
Яку динаміку зворотного зв'язку між державою і громадянами спостерігаєте протягом 2014–2015 років?
– Він працює. Політики реєструються у Facebook задля отримання реакції. Деякі ведуть свій акаунт самостійно, як-от Юрій Луценко. Читають коментарі під своїми дописами. Завдяки соціальним мережам можна вимірювати температуру в суспільстві.
Як використовуємо довіру суспільства, яку набули під час Майдану?
– Що вищий рівень взаємної довіри, то легше й ефективніше дається співробітництво. Суспільство загалом стає багатшим.
Майдан зібрав незнайомих людей із різних верств суспільства, і вони довіряли одне одному, бо робили спільну справу. Тоді взимку я бачив перед входом до Будинку профспілок величезний куб, до половини заповнений крупними купюрами. Це був матеріальний вираз суспільного капіталу. Що з ним сталося зараз? Частково його витратили з розумом – перевели у зміни в органах влади. Запрацювали соціальні ліфти. Волонтери зараз будують офіс тилової служби Міністерства оборони. До Майдану навіть уявити собі таке було неможливо.
Як змінюється сприйняття України в суспільствах Європи та Америки?
– Ситуація динамічно змінюється на нашу користь. Росії дедалі важче продавати образ України як бунтівної колонії, що має повернутися до господаря. Ми вигризаємо місце на мапі світу. Небезпека в тому, що це може перетворитися на втому від України. Але ми не надто часто потрапляємо у західні новини. З другого боку, Україна великою мірою перебирає на себе російську агресію, захищає решту Європи. Це дає підстави розмовляти з європейцями з позиції партнерів, а не прохачів. Україну сприймають як хворе, корумповане суспільство. Але яке має окремі серйозні досягнення, хай і нечисленні.
Українські політики та значна частина людей сприйняли промову віце-президента США Джо Байдена у Верховній Раді 8 грудня як ритуал.
– Його промова не була ритуальною. Майдан не міг залишити американців байдужими суто ментально. Маючи власний досвід, вони переконані: якщо народ в якийсь момент об'єднується і скидає колонізатора, диктатора чи авторитарного правителя, то надалі суспільство поступово одужуватиме. Джо Байден приїхав, щоб нагадати про це.
Жартували, що він закликав боротися з гідрою корупції, і гідра корупції аплодувала йому стоячи. Проте наш парламент не безнадійний. В окремих питаннях депутати змушені наступати на свої фінансові інтереси. Це ж стосується уряду. Для наших можновладців критично важливо зберегти підтримку західних партнерів і громадянського суспільства. Без них вони стануть беззахисними перед Росією. Тому погоджуються втрачати менше, аби не втратити все.
Російсько-українська війна – це не локальний конфлікт, постійно нагадуєте ви.
– Одна з наших слабкостей – схильність мислити локальними масштабами. Не відчуваємо ширшого контексту подій, що відбуваються в Україні. Насправді ж ідеться про модель ХХI століття. Вирішується, чи буде воно добою домінування регіональних центрів сили, як прагнуть у Кремлі, чи пануватиме верховенство права. Саме за вирішення цього ключового питання гинуть люди на Донбасі, а не за те, кому належатиме той клаптик території.
Які ключові виклики очікувати 2016 року?
– Ключові виклики не зміняться. Для провладної коаліції – не розсваритися, не вчинити чогось такого, що радикально зменшить довіру з боку симпатиків. Для суспільства – тиснути на державу. Але при цьому не відчужуватися від неї. Днями бачив під Верховною Радою гасло "Працюй, курво!" Так не ставляться до чужих. Це звернення господаря до недбалого працівника. Найбільшим викликом буде втримати цілісність суспільства, коли замість загрози військової інтервенції виникнуть інші. Коли в Росії почнуться гуманітарні проблеми, в Україні з'являться хвилі біженців звідти. Це може перетворитися для нас на політичний виклик.
З нетерпінням очікую на погіршення ситуації в Росії. Путін, навіть намагаючись бути максимально раціональним, з кожним кроком потрапляє в пастку, яку сам собі створив.
Весною наростатиме економічний тиск на Росію. Відповідно – на ДНР і ЛНР. Вже йдуть розмови про припинення їхнього фінансування Москвою. Мені здається цілком можливим, що наступний День Незалежності святкуватимемо в Донецьку.
3 
35413
Коментарі
1