Ексклюзиви
Середа, 14 вересня 2016 08:29

Моноліт

Публікуємо новелу "Моноліт" Валерія Пузіка. Цьогоріч він розділив перемогу на конкурсі

"Новела по-українськи" із текстом Олександра Вівчарика "Інколи горобець рідніший за людину, або Чорні ворони з зірками". Її надрукували в попередньому номері журналу

  Валерій ПУЗІК, 29 років, художник і режисер. Народився 23 червня 1987 року в Старій Синяві на Хмельниччині. За освітою – художник-дизайнер. Навчався у хмельницькому центрі ”Проскурів”. Відвідував студію Миколи Мазура. Мав понад десяток виставок живопису й графіки в Україні. Працював журналістом, зараз – фотокореспондент одеського видання ”Южный Курьер”. У січні 2015-го пішов на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу ”Правого сектора”. В АТО пробув з січня  по липень 2015 року. Торік в Одесі відбулася його виставка ”Відлуння”, а в лютому 2016-го – у Львові під назвою ”Примарна зона”. Майже всі картини написав в АТО – під Донецьком між боями й вартуванням. Також малював на ящиках з-під боєприпасів, розписував артилерійські міни 82 і 120 калібру. Режисер документальних короткометражних стрічок ”Вулиця”,  ”Уламки”, ”Перемир’я”, відеопоезій на вірші Оксани Забужко, Зази Пауалішвілі та інших. Цьогоріч фільм ”Перемир’я” отримав спеціальну відзнаку журі на кінофестивалі ”86” у Славутичі. ”15 лютого 2015 року – день перемир’я. Політики домовилися. ”Про що?” – питає гуркіт ”Градів” у Пісках” – розповідає анонс ”Перемир’я”. 1 вересня картина вийшла в прокат у кіноальманасі ”Український експеримент”. Живе в Одесі з серпня 2015 року.  Неодружений
Валерій ПУЗІК, 29 років, художник і режисер. Народився 23 червня 1987 року в Старій Синяві на Хмельниччині. За освітою – художник-дизайнер. Навчався у хмельницькому центрі ”Проскурів”. Відвідував студію Миколи Мазура. Мав понад десяток виставок живопису й графіки в Україні. Працював журналістом, зараз – фотокореспондент одеського видання ”Южный Курьер”. У січні 2015-го пішов на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу ”Правого сектора”. В АТО пробув з січня по липень 2015 року. Торік в Одесі відбулася його виставка ”Відлуння”, а в лютому 2016-го – у Львові під назвою ”Примарна зона”. Майже всі картини написав в АТО – під Донецьком між боями й вартуванням. Також малював на ящиках з-під боєприпасів, розписував артилерійські міни 82 і 120 калібру. Режисер документальних короткометражних стрічок ”Вулиця”, ”Уламки”, ”Перемир’я”, відеопоезій на вірші Оксани Забужко, Зази Пауалішвілі та інших. Цьогоріч фільм ”Перемир’я” отримав спеціальну відзнаку журі на кінофестивалі ”86” у Славутичі. ”15 лютого 2015 року – день перемир’я. Політики домовилися. ”Про що?” – питає гуркіт ”Градів” у Пісках” – розповідає анонс ”Перемир’я”. 1 вересня картина вийшла в прокат у кіноальманасі ”Український експеримент”. Живе в Одесі з серпня 2015 року. Неодружений

1. "Восстание ватников" в 5:45 ранку пробивають шкаралупу сну. Вона й без того крихка, мов лід на калюжі в перші осінні заморозки. Прокидатися не хочеться, але потрібно. Кожна зайва хвилина в ліжку – це плюс для запізнення на роботу.

Пісня гурту "Вагоновожатые" через 10 хвилин наносить чергові удари, які пробивають нові тріщини. Розплющую очі. За вікном сіріє ранок. Встаю.

Збираюся швидко. Одягаю двоє штанів, футболку, безрукавку, кофту, куртку, рюкзак на плече, покидаю теплу квартиру й спускаюся сходами з третього поверху, аби випурхнути зі свої клітки на вулицю. Паморозь. До зупинки хвилин 10. Закурюю першу цигарку. За звичкою, викурюю швидко. Одразу дістаю другу. Бичок від неї викидаю на зупинці.

Маршрутка. Номер – 146-й. До кінцевої зупинки. Головне сісти біля вікна, щоб доспати. За годину їзди можна додивитися обірваний будильником сон. Вантажу своє тіло в салон. Сідаю на заднє сидіння й переводжу погляд у вікно. Піснеспіви блатних заколисують.

Сьогодні перший день зими.

Четвертий місяць без війни.

2. Я літаю. Я знаю це. Провалююсь у безодню спогадів і все повертається потоками образів. Особливо обличчя полеглих братів. Іншим словом тих людей назвати не можу. Брати повертаються постійно. Приходять у сни, стають наді мною, стоять і чекають. Жодного слова. І я у відповідь їм теж нічого не можу сказати. У моїх вухах часто дзвенить, як тоді, коли не встигли добігти до підвалу і міни почали падати поруч. Вони орали вулицю, сіяли смерть і навівали страх. Свист, пауза, що означала падіння і вибух. Ми бігли, хапаючи у легені кисень, бігли повз дерева, оминали дитячі майданчики, вздовж фундаментів новобудов, падали ниць у болото, прикриваючи голови руками. А міни падали зовсім поруч. Над головами свистіли уламки. Пролітали й застрявали в стіни. Серце вистукувало скажений ритм. Адреналін. Нестача кисню. Нестача життя. Помирати ніхто не хотів. Смерть приходить до тих, хто з останніх сил хапається за життя. Я не хапався, але й помирати в тупу не хотів. Тому біг у бік сховища. Правду казали, що нашій державі герої потрібні лише в цинкових гробах, а втім, у цинку нікого не ховали.

Останню міну пам'ятатиму завжди. Ми забігли в житловий одноповерховий будинок, а вона, сто двадцятка, пробила дах. Посипалась стеля. Її куски падали на нас. А потім, вдогонку, прилетіла ще одна й поховала нас під цеглою. Цей момент застигає перед очима. Пил із кімнат клубиться й піднімається до обвалених одвірків, суне повільно, як у кіно, до місця, де ще секунду назад був вхід. Мої руки заніміли. У легенях важко. Очі сухі. В голові вакуум. Не можу зрозуміти, хто де. "Хто живий? Хто?" – кричу. Думаю, що кричу. У спогадах завжди так: багато думаєш, а тоді все було по-іншому. Очі просто викотились з орбіт і дивилися в порожнечу перед собою, а в голові – страшенний гул, від якого, здавалося, ось-ось мізки повилазять через вуха.

І серед цього пороху, що висить у повітрі, відчуваєш, як проступає кров.

П'ятеро з семи.

П'ятеро…

Бачу їхні обличчя всюди.

Ром, Ізя, Поляк, Дік, Малий. Таке відчуття, що хлопці ходять за мною. Чекають, доки зберуся і вийду зранку на вулицю, а якщо не виходжу, то знаю – вони були вдома. Чекали, доки заговорю з ними.

3. Я так і не полюбив це місто. Не знаю, за що його любити. За вікном маршрутки сіріє ранок. Чорно-білі картинки спальних районів, кіоски і бомжі. У салоні 146-го я ніби турист. За 40 хвилин їзди на кінцеву до метро можна побачити все. Виходжу трохи раніше. Підходжу до водія біля Епіцентру, кидаю йому 5 гривень зі словами: авторинок Побєда.

Побєда – символічно як.

– І як там? – питає Вован, підбігши до мене від кіоску з шаурмою.

– Піду сигарет куплю.

– Давай! Я тебе тут почекаю.

– Добре!

І я іду далі. Заходжу в "Сигареты-пиво-водка". Дядя-торгаш втикає в накладку на цифри і рахує гроші.

– Тобі чого?

– Bond синій.

Кладу 20 гривень на стіл біля нього.

Дядя ліниво закидає руку догори. Грьобаний синій Bond стоїть на самому верху, мабуть, думає він, якого х… я я маю за копійки тягнутися вгору? Тягнися, думаю я, тягнися, сука.

На вулиці одразу закурюю. Так не вистачало цього диму. В кілька затяжок викурюю першу сигарету. Другу – вже розтягую, смакую дешеве куриво. Не таке воно й херове, як здається на перший погляд.

Автор: Володимир Казаневський
  Залити алкоголем спогади про війну намагається герой новели ”Моноліт”
Залити алкоголем спогади про війну намагається герой новели ”Моноліт”

4. Перевдягаємося у холодному залізному вагончику, де, окрім інструментів та мотлоху з будови, – нічого немає. Мої берці порвані, в іржі, в болоті. Працюю у своїй військовій формі. В'яжемо арматуру, аби залити бетоном фундамент майбутньої СТО, врізалися у цвинтар і спаскудили два десятки могил. Та пох… й їм на могили, на кістки, які ми знаходили, коли вкопувались. Тут штука в баблі. У кого бабло, той править світом. Тоді стає пофіг на чужі хрести. Велком, демократія, велком, нова Україна. "Ми живемо по-порошенківськи: по-новому" – кричали червоним шрифтом бігборди на вулицях країни під час жовтневих виборів.

На війні людське життя нічого не значило, а на будові те саме відбувається з чужими могилами.

5. Хлопці прийшли з бодуна. Пити будеш – питають. Буду – відповідаю. Сидимо на ящиках. Вова дістає з пакета баклажку з пивом. Ігор тим часом обрізає горлишко півторашній пляшці. Хлопці наливають.

– І як там? – запитує Вован.

Пробую усміхнутися. Ігор подає "келих", і я залпом випиваю до дна.

– Добре! – кажу. – Все зрозуміло. Сидиш на позиції, втикаєш х… й зна куди, а якщо бачиш щось або когось, лупиш із калаша в його сторону.

Я не люблю говорити про Донбас. Для чого? Кому воно тут треба?

Ігор налив ще. Я залив пальне в себе.

Спогади. Я хотів би викинути їх з голови. Викинути й забути. Почати все з чистого аркуша. Але не можу. У мені накопичилася несамовита злість, і її я боюсь найбільше. Через неї страждає моя сім'я. Я – боюсь. Я боюсь себе. Боюсь дивитися в дзеркало й не бачити людини. В мені тільки порожнеча, чорна дірка.

Заплющую очі й уявляю море. Босоніж ступаю по піску, поступово занурююся у воду. Порожній пляж, а там, далі, майже біля лінії горизонту, де берег обривається, стоїть велетенський камінь. Занурююся у воду по пояс, руки витягую в боки й падаю. Іду на дно, мов якір, до медуз і риб. І випливати на поверхню не хочеться. Залишитися тут назавжди. Залишитися на дні.

6. Подружжя Прокоф'євих дивиться на мене зі своєї спільної могильної плити. Йому на фотокартці років 40, їй – за 30. Вона гарна. Вона усміхається. Він – серйозний, брови дугами, на щоці великий шрам. Вічна пам'ять! Єдине нагадування про них.

Сьогодні, нарешті, поставимо паркан, аби не бачити більше цих очей.

– Знаєш, – каже Вова, – странно це… Приходиш сюди, працюєш, а на тебе дивляться десятки фотографій мертвих людей…

– Я сам часто ловлю себе на думці, що вони стежать.

– Німі свідки.

– А кого ми затоптали у фундамент?

– Думаєш, я знаю. Ми просто робочі. То не наші проблеми.

– Точно, не наші.

Ми постояли трохи мовчки, а потім я сказав, що хотів би навчитися говорити з ними.

– І що ти сказав би їм?

– Сказав би, що могили інших залиють бетоном.

Вова глянув на мене, як на дурного. – Пішли, – каже, – арматуру носити, а вони хай дивляться.

– Забор би поставити.

– Пішли вже. День на місці не стоїть.

І ми носили арматуру, складали довгі її жилки на затрамбований щебінь. Спочатку один ряд, поздовжній, потім – навхрест. Півдня мовчки, обмінюючись лише кількома словами в процесі роботи. Було некомфортно, несамовитий вітер дув, пробирав холодом аж до кісток, і хмари в небі клубилися й швидко поривами змінювали малюнок білих і темних своїх розтяжок на сірому тлі. Ми місили ногами болото, обминаючи калюжі, й у їх віддзеркаленні я бачив фрагменти свого обличчя. Коли спинам стало зовсім зле, присіли на перекур. Я дістав із пачки свою "смалку", чиркнув запальничкою й через секунду в легені полилися потоки нікотину. Було добре: смак тютюну в роті, на язиці, в легенях. Я сидів на дерев'яній дошці й дивився під ноги. Зелені армійські штани та берці. Їх видали в кінці служби, аби по формі, красиві, їхали додому, типу дембельські. Ігор з Вовчиком розводили вогонь, аби поставити смолу для розігріву. Прораб казав, що ту сторону фундаменту, ближче до кладовища, потрібно перекрити чорним, там не буде засипатися і варто не полінуватися покрити все смолою. Ігор лив із банки бензин, аби швидше загорілося. Доводили до кипіння, мішали чорну масу дошкою, доливали розріджувач, знову перемішували. Зрештою, зняли 20-літрове відро з вогню й пішли фарбувати фундамент. Смола парувала. Ми мокали щітки в її розріджену масу й швидко наносили її на бетон, швидко, аби не охолола.

На землю упали перші краплі дощу. Дивно: зима – а з неба крапає дощ.

7. Сидячи біля вікна у маршрутці я бачив, як вода заливає перехожих. Цей дощ повинен був змити всі мої думки. Я хотів цього, але він не міг. Краплі розбивалися об скло й потічками опускалися вниз. На вулиці темніло. Завтра знову те саме. Смола, якою надихався, давила в голову, стискала її у свої лещата й мені хотілося кричати. Майже порожній салон, усього кілька людей, що вони подумають про мене? Подивляться, мов на дебіла, чергового вуличного божевільного? Я не хотів бути ним. Погляд у вікно, на вулицю. Мікроавтобус рушає і все за ним рухається й лишається позаду. Як і моє життя, суть якого так і не зрозумів.

Вода, що ллє, нагадує, як пакувалися в течик, кидали тактичні рюкзаки та мішки з продуктами, як вибиралися з бази і їхали вперше, в нікуди. Бронежилети, каски, автомати на запобіжниках. Мовчки вглядались в обличчя один одного, шукали там щось, що хотілося запам'ятати. І ці прояви страху, які маскували за посмішками й банальними жартами – густо приправленими солдафонською лайкою.

Обличчя. Руки.

Обличчя. Руки.

Сміх з минулого.

Обличчя світяться. Очі блищать.

Брудні руки стискають стволи калашів. На зап'ястях – білі хрестики, які привозили волонтери. Забувся, як називаються по-церковному. Вони в усіх. Вони мають оберігати. Вони – символ нашої віри.

А дощ усе б'є і б'є по вікнах автівки, по даху, ніби хоче сказати щось важливе, а його не слухають. І дорога вночі, з вимкненими фарами, блокпости, паролі, які говорить водій хлопцям із нашивками добровольчих батальйонів.

Помічаю, що стало дуже тихо. Лише шум мотора, запах диму і погляди в темряві ночі, які так само націлені на тебе, як і твій, в надії побачити холодну впевненість у побратимах.

Серце колотиться в грудній клітці. Спокійно, думав я, все добре, все буде добре, беззмістовно повторював, ніби не вірив своїм словам. І справді не вірив. Шепотів: Святий Боже, Святий Крепкий, Святий Безсмертний, помилуй нас – і так без краю, без кінця. У темряві потреба у Господі посилювалася. Хотілося вірити більше, ніж моглось, а Господь не приходив до нас.

Приходили капелани, ніби ворони чи круки. Бродили між солдатами, говорили слова, які мали б піднімати наш дух, цитували Біблію, шепотіли про смерть, що народжувалася у кожному спалаху на горизонті. Багато хто, казав капелан, запитує, чи існує життя після смерті. Страх смерті переслідує всіх вас. Її не потрібно боятися, ви виконуєте святий обов'язок перед державою та Богом, ставши на захист цілісності й суверенності нашої батьківщини. Ви – янголи-­хранителі миру за вашими спинами, ви – опора своїх матерів, жінок та дітей, ви – гордість нації, найкращі її сини. Вдома вами пишаються. Ми слухали капелана, набиваючи набої в запасні ріжки калаша. Часом зиркали на його морду, на чорний одяг із білим квадратиком біля горла і нічого не відчували. Ми всі грішні, говорив він, ми стали на захист держави, гріхи наші змиються кров'ю.

Усе ніби сон. Ліхтарі заливають салон маршрутки, коли та зупиняється. Люди виходять, заходять, протискуються й усідаються на порожні місця. Я відчуваю, що засинаю. Відчуваю, як зникаю і стираюся з реальності цього часу і провалююся в іншу, де останки загиблих збираються у мішки. Ті самі, в яких везли продукти, пакуються на кузов ЗІЛа й відвозяться на кладовище, де сотні хрестів із табличками "Тимчасово не встановлений герой України".

Автор: Володимир Казаневський
  ”Могили інших залиють бетоном” – пише Валерій Пузік у новелі ”Моноліт”. Вона перемогла на цьогорічному конкурсі ”Новела по-українськи”. Герой повертається з війни на Донбасі і працює на будівництві. Для фундаменту СТО руйнують старі могили
”Могили інших залиють бетоном” – пише Валерій Пузік у новелі ”Моноліт”. Вона перемогла на цьогорічному конкурсі ”Новела по-українськи”. Герой повертається з війни на Донбасі і працює на будівництві. Для фундаменту СТО руйнують старі могили

8. – Я хочу забути, – говорю вдома дружині.

Вона сидить на кухні, за столом. Дивиться на мене.

– Ти пив?

– Так! – відповідаю.

– То, може, перестань вливати в себе всяку гидоту і скиглити кожного дня? Мені набридло, чуєш, набридло щодня нюхати твій перегар. Може, простіше закодувати тебе? Звозити в Катюжанку до попа – я чула, він лікує від алкоголізму.

– Я не алкоголік.

– Так якого х… я ти заливаєшся водярою?

Я мовчу. Опустив голову.

– Слухай, Саша, мені набридло… Ти був інший. Згадай, ти вмів радіти життю. У нас були друзі. А зараз що?

– Я змінився.

– Не в кращу сторону.

– Чого ти хочеш? – не витримую я і підвищую голос.

– Хочу бачити нормального мужика, а не якогось… – вона з ненавистю оглянула мене – … якогось такого. Чому ти відмовився їхати в центр реабілітації?

– Не знаю.

– А що? Що ти знаєш? Мені здається, тобі пох… й на мене і взагалі на все. Ти робиш тільки гірше. Горілкою не поможеш.

– Маша…

– Шо "Маша"?

Я не відповідаю. Мені немає що сказати. Вона довго дивиться на мене, а я мовчу, в мені росте порожнеча.

– Скажи правду. Ти хочеш повернутися?

– Куди?

– На війну.

– Я хочу померти.

– А я тобі для чого? Просто так? Ми не спимо разом, знаєш чому? Знаєш? А я скажу: бо боюся тебе. Боюсь, що знову кричатимеш, а потім будеш розпускати руки. А мені ходити на роботу з синяками. Виправдовуватися. Всі вже знають, що ти лупиш мене як сидорову козу. І всі мовчать. Лише погляди співчутливі, від яких хочеться провалитися під землю. Або заховатися в якийсь ящик і сидіти там, сидіти – лиш би ніхто не чіпав. Я не хочу такого життя. Не хочу.

– І я…

– Що? Повтори!

– І я…

– Це все, що ти можеш сказати?

Мовчу.

– Я розпинаюся, а тобі як горохом у стіну. Типу пожалів, а сам підеш у тамбур покурити і заллєш у себе ще одну чекушку. Вона в тебе з собою? Покажи! Що в кишенях?

– Ну чого ти?

– Покажи!

Маша заплакала.

– Я ненавиджу тебе. Знай, сука, знай: найгірше, що сталося в моєму житті – це ти. Подивися, в якому гадюшнику ми живемо, а тобі пох… й.

9. Я лягаю на підлогу в порожній кімнаті. Я хочу стерти себе з лиця землі. Я не хочу бути тут. Не хочу. Я заплющую очі з надією, що завтра не прокинуся. Загиблі брати приходять до мене. Бачу їхні обличчя. Вони усміхаються. Жартують. Ми їдемо в течеку. Я розмовляю з ними, але голосу свого не чую. Лише гул, свист і червоні лінії вогню попереду в лобовому склі автівки.

Зараз ви читаєте новину «Моноліт». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода