Тато не хотів, щоб я була графоманкою. Казав, щоб стати письменницею, мені треба перевершити його. Скоро усвідомила, що не перевершу. Вирішила шукати свій шлях.
На базовому рівні опанувати будь-яку мову може кожен. Як і користуватися нею "в пасиві". От я не можу говорити англійською. Мені треба довго думати, щоб сформулювати речення. Але я розумію її, читаю художню літературу, навіть пробую перекладати.
Художній переклад – це про сенси, а не про слова. Треба відчути те, що написав автор. Нонфікшин перекладати простіше. Він потребує буквальності. Мені це не так цікаво.
Норвезьку мову вчила за самовчителем, який тихцем поцупила у викладачки, яка готувала мене до вступу в університет. Призналася за 10 років. Вона посміялася.
Мова об'єднує націю. Хоча й без нації немає мови. Це взаємопов'язані речі. Якби всі українці розмовляли лише українською, відпало би безліч питань і проблем.
Ми вміємо боротись і гинути за ідеї, але не вміємо втримувати здобуту перемогу. Одразу починаються чвари. Вразливих людей це може доводити до розпачу, в сильних – зароджуються внутрішні непорозуміння.
Наша нація неодноразово проходила етапи народження і дорослішання. Але знову впадала в дитячість. Здобували, трохи втримували та знову втрачали. Ми доходимо до свого піку і відкочуємося. Питання – чи подорослішаємо колись? На моєму віку таке навряд чи станеться.
Хто не був за кордоном хоча б раз, так і не зрозуміє, що можна жити інакше. Такі люди не знають, що таке нормальність буття.
Ми з чоловіком вміємо мріяти. Навіть про щось нереальне. Наприклад, власний будинок. Рожева мрія ідіота, не з нашими статками. Трохи заробили, коли працювали в посольстві. А потім тато розділив свої заощадження між мною та братом. Сказав, що не хоче, щоб ми чекали спадку. Так 14 років тому і з'явилися гроші на мрію. Хату звели за два місяці. На третій вселилися. То була коробка з дахом. Називали себе Касперами, бо "ходили крізь стіни". Останню готову кімнату чоловік подарував мені цьогоріч на день народження. Це була бібліотека.
Подорожі для мене – нормальний ритм життя.
Із дитинства прагнула незалежності. Мріяла про усамітнення, про безлюдний острів. Хотілося тиші й відчуття того, що цей клаптик землі – лише мій. Мабуть, це тому, що постійно жила з батьками – своїми чи чоловіка.
Якось невістка запитала, чи можна переселитися до нас. Не думаючи відповіла: "Нє дождьотєсь". Не готова, щойно вирвавшись з-під опіки старшого покоління, одразу приймати в опіку молодше.
Перша онука чи онук – як остання наймолодша дитина. З віком забувається турбота про власних дітей, тому з онуками починається все спочатку.
Немає потреби докоряти собі через емоції. Ревнощі чи злість – від них нікуди не подітися. Вони обов'язково проживуться всі. Інша справа, яким емоціям перекрити кисень.
Виховала в собі категоричне несприйняття заздрості. Коли відчуваю найменші натяки на неї – одразу обрубую. Не заздрю успішним – бо завжди є пояснення, чому вони такими стали.
Усі вади людського характеру – від жадібності, вважає мій чоловік. Заздрість, ненависть, нерозуміння, бажання влади.
Хотіла доньку. Коли на УЗД сказали, що матиму сина, всю дорогу від поліклініки додому ридала.
Ніколи не ревнувала синів до їхніх жінок. Діти – не моя власність. Подорослішали, пішли на свій хліб.
Ми з чоловіком не пам'ятаємо дати нашого одруження. Зате святкуємо День гріха – коли нам очі повідкривалися і ми стали нами.
Маємо правило: ніколи нікому нічого не нав'язувати. Не диктувати своєї думки й не переконувати. Можемо лише пояснювати та мотивувати. Приймуть нашу точку зору чи ні – це інша справа.
Власна думка в дітей – це добре. Але зворотний зв'язок теж важливий. Має бути аргументація чи заперечення з обох боків.
Жінка почувається впевненіше, якщо має, до кого піти. Я рано чи пізно все одно розлучилася б із першим чоловіком. Але мені легше було це зробити, коли розуміла, що поруч є Андрій.
Зберегти любов одне до одного, вміти, хотіти слухати одне одного та чути. Лише так шлюб буде міцний.
Конфліктів важливо не затягувати. Достатньо зрозуміти причину й вибачитися. Чоловікам важче вибачатися, ніж жінкам. Їм доводиться переступати через себе.
Є сильні жінки. Є жінки сильніші за найсильніших чоловіків. Легко визнаю інтелектуальне верховенство чоловіка, якщо на те є підстави. Але я не з тих жінок, які коряться, можуть бути служницями та виконують для чоловіка угодницьку роль.
Вірю в дружбу. Між чоловіками, жінками, жінкою і чоловіком. Маю трьох добрих подруг. Та найкращими моїми товаришами завжди були чоловіки. Іноді дружба з чоловіком може бути щиріша, тепліша та відвертіша, ніж із подругами. А буває, що така дружба переростає в більші почуття. Та це виняток, не правило.
Дітям не можна брехати. Якщо обіцяєш – мусиш виконати. Не можеш виконати? То нащо обіцяв?
Я схожа на тата. Характером, темпераментом та й навіть зовні. Така ж вибухова, як він. Коли ми з ним сперечалися, чула вся вулиця.
Своє життя пам'ятаю, відколи батьки переїхали в "письменницький" будинок на вулиці Кубійовича. То був такий собі "кібуц", комуна. Мами ходили від квартири до квартири з баняками, чимось пригощали, давали куштувати, наглядали за дітьми. Було дружно й комфортно. Потім ми переїхали у велику квартиру на Пекарській. Там теж сусіди зналися, але були стримані між собою. Аристократичний тип життя.
Хто ностальгує за Радянським Союзом, насправді жалкує лише за тим, що тоді не потрібно було ні за що відповідати. Раб не вимагає – йому дають. Не на халяву, звісно, а за працю.
Коли проголосили незалежність, відчувала неймовірну ейфорію. Те саме було під час обох Майданів. Зараз відчуваю певне накопичення емоцій. Але наступна революція мене лякає. Вона буде збройна і кривава.
Якась суб'єктивна субстанція в мені каже, що Донбас треба відсікати. Потрібно зробити складний вибір, що для нас важливіше – земля чи люди.
Так, є і хороші росіяни. Але й у них є певна межа ліберальності. Найпрогресивніші все одно вважають, що ми браття.
Прикро усвідомлювати, що це все завершиться разом із нашою смертю. Хотілося би вірити, що ми нескінченні.
Часто розмовляю зі своїми батьками, яких уже немає. З мамою частіше. Ходжу до груші, під якою вона любила сидіти, і розмовляю.
Страх смерті лякає більше, ніж сама смерть. Бо що таке смерть – перехід з одного стану в інший. Ми його навіть не відчуємо, або нам буде байдуже. Але думати про цей момент важко.
Якби була змога жити вічно при здоров'ї, при ясній голові – хотіла би цієї вічності. Переклала би пів літератури світу.
35 років – це був плідний і яскравий період життя. Набула певного досвіду, багато побачила, але ще була молода.
Рано чи пізно старість задзвонить у дзвоник і скаже: "Я прийшла!" Чи це буде хвороба, чи хронічні болячки, чи життєва втома – не знаю. Якщо вона й настане фізично, то не певна, чи прийде в голові.
Хотілося б, щоб світ став мирним. Щоб усі тішилися природі та сонцю. Але розумію, що суспільство – дика спільнота. Дикіша за зграю хижаків. Завжди шукаємо проблем на нашу голову. Так було століттями до нас, так буде й після.
3 
1
Коментарі