"Конфлікти всередині суспільства виснажують і створюють відчуття загрози й небезпеки"

Навантаження шкільного психолога – сімсот дітей плюс батьки й викладацький склад, – каже Ірина ГУБЕЛАДЗЕ, заступник директора Інституту соціальної та політичної психології

Україна вступає в четвертий рік війни. Торік 87 відсотків громадян потрапляли щонайменше в одну стресову ситуацію, за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології. Чи можна виробити імунітет до стресів?

– Певна адаптація, безумовно, відбувається. З одного боку, в людей виробляється стійкість, із другого – є виснаження фізичне та психоемоційне. Це позначається на психічному стані. Нині українців, швидше, тривожать не так вибухи, не сам факт небезпеки, а психоемоційна втома та пов'язані з нею некон­трольовані сплески гніву й агресії, які дещо зміщують фокус уваги.

 

На початку війни ми пережили стрес, але був і спалах ентузіазму й активності. Що змінилося тепер, коли війна стала буденністю?

– Порівняння з 2022 роком – не про "хорошу" чи "правильну" реакцію. Тоді люди були у стані мобілізації, очікували, що от ми трошки активізуємося, натиснемо – і все буде добре, війна закінчиться. Основний фокус був на нерозумінні тієї безпекової ситуації. Причиною цього став страх. На емоційний стан безпосередньо впливала небезпека, пов'язана з війною. Нині ми адаптувалися до цих небезпек і загроз. Кожен знайшов собі місце в суспільстві – що він може робити для фронту чи не може. Але є інші подразники для психічного здоров'я – напруженість, виснаження та конфлікти всередині суспільства, які так само виснажують і створюють нове відчуття загрози й небезпеки. І треба розуміти, що з цим робити.

Але конфлікти в суспільстві були й до повномасштабної війни.

– Війна їх загострила. Нині ми емоційно реагуємо на будь-які мінімальні конфлікти з близькими людьми, друзями, колегами. Те, на що раніше не звернули б уваги, тепер викликає роздратування.

У психології є поняття "вікно толерантності", це певні межі, в яких ми можемо реагувати на ситуацію. Коли ми виснажені, "вікно" звужується – і ті самі події виводять нас за межі, ми не стримуємося, не можемо промовчати, відреагувати спокійніше. І це посилює конфліктність усередині суспільства.

Чи можемо ще раз пережити сплеск активності й ентузіазму?

– Так, має бути нова, ще потужніша подія, щоб люди ще раз вийшли на це коло. Після ковіду нам здавалося, що вже нічого важчого не може бути. Але почалася повномасштабна війна. Тому умова, за якої суспільство знову переживе спалах активності, – це має бути щось потужне та із зовсім іншої сфери. До речі, потужні добрі події теж можуть стати підставою для цього.

Які реакції домінують нині в суспільстві?

– Відчай і зневіра поєднуються з гнівом. Також суспільство намагається триматися на оптимізмі й вірі, не дуже яскравих порівняно з їх проявами 2022 року. Загальний настрій суспільства – апатія, зневіра і злість.

Але гнів часто є рушієм активності.

– Так, але питання в тому, на кого й куди спрямовано цей гнів і як людина дає собі раду з цим. Якщо його спрямовано на ворога – Росію – і це спонукає людину до активних дій, тоді це конструктивно. Якщо гнів спрямовано в бік співгромадян чи близьких людей, то це деструктивно і для людини, і для суспільства.

Кого нині більше – пасивних людей чи активних?

– Як це заміряти? Чи є абсолютно пасивні люди? Напевно є, але їх не більшість. Мабуть, у кожного з нас трапляються періоди, коли ми виснажуємось і вимикаємося. Це теж пасивність, але тимчасова. Це нормальний стан, особливо якщо людина, перепочивши, далі біжить свій марафон.

Як змінилися підходи до психічного здоров'я в умовах війни?

– Насамперед змінилося ставлення людей до цього питання. До повномасштабного вторгнення це вважали сильно стигматизованою сферою – не було заведено говорити про власні переживання та психоемоційні стани. Війна наче легалізувала звернення щодо проблем із психічним здоров'ям. Ми зрозуміли чи, швидше, "публічно визнали": це нормально, якщо ти почуваєшся не окей. Усе більше людей звертається по фахову ­допомогу, шукає і дає собі чесну відповідь, що їм ця допомога потрібна. Водночас маємо в цій сфері певні виклики щодо надавачів послуг. На жаль, у цій сфері є чимало дилетантів, які умовно стали фахівцями з психічного здоров'я після тримісячних курсів чи дводенного марафону або вирішили, що можуть уважно слухати людину й цього достатньо. Вислухати людину – це добре й важливо, але це не про фахову психологічну допомогу. Відповідно, загострилися виклики, пов'язані з наданням цих послуг, із сертифікацією фахівців, з інституційним оформленням. Донедавна в нас не було навіть законодавчого поля, що регламентувало б діяльність у сфері психічного здоров'я. В Європі, США в цій сфері все чітко регламентовано, високий рівень вимог до фахівців і обов'язкова сертифікація. Ми тільки рухаємося в цей бік.

Яка роль психологів у цій війні? Хто найбільше потребує їхньої допомоги – військові чи цивільні? Дорослі, діти чи літні люди?

– Підхід психологів такий: до них може звернутися будь-хто з будь-яким рівнем проблеми. Якщо людина відчуває, що їй потрібна допомога, ми таку допомогу маємо надати. Немає більших чи менших проблем.

Як показують дослідження, найбільше ознак посттравматичного стресового розладу та схильності до депресії – у військових і ветеранів. Однак це не означає, що всі вони мають чи матимуть ПТСР. Насамперед говоримо про тих, хто повернувся додому чи вийшов на реабілітацію. Про психо­емоційний стан тих, хто наразі на передовій, говорити складно. У них можуть бути тривожні розлади, але вони в мобілізованому стані, що не дає змоги розслабитись і думати про своє психічне здоров'я. А от ті, хто повертається або йде на реабілітацію, якраз потрапляють у цю першу категорію.

Друга категорія – біженці. Вони перебувають у безпечному місці, але ситуація невизначеності та зруйнованості старого життя викликає сильні переживання й можливі психоемоційні розлади.

Третя категорія – діти. Вони не ізольовані від інформаційного простору, батьки не завжди можуть пояснити, що відбувається. Діти значною мірою залежать від рішень і реакцій батьків. У силу ще незначного життєвого досвіду в них може не вистачати своїх відпрацьованих стратегій реагування на небезпечні ситуації і стрес, вони реагують так, як реагують дорослі. Через це діти вразливіші, хоча їхня психіка гнучкіша і стійкіша. Водночас вони успішніше опрацьовують травматичний досвід, якщо вчасно звернутися до фахівця. Легше переключаються, в них добре працюють уява і фантазія. Військові ж часто не бажають звертатися до психологів. Мають на це право, але ми не можемо допомогти тому, хто до нас не звертається, і це може мати сумні наслідки.

Як загалом змінилося ставлення до психологів в Україні останніми роками?

– Ще зовсім недавно значна частина людей вважала, що коли ти звертаєшся до психолога, то ти психічно хворий. Багато хто не розумів різниці між психологом, психотерапевтом і психіатром. Із початком повномасштабної війни це питання унормувалося: вже не соромно йти до психолога. Нове покоління – діти, підлітки – вважає послуги психолога нормою. За останні три роки на них значно зріс попит – і люди активніше звертаються по допомогу.

Хто найперше має турбуватися про ментальне здоров'я дітей?

– Найперші контактні особи – батьки. Але далеко не всі батьки можуть дати раду власним емоціям і потурбуватися про себе. Тож від розмов із ними може бути ще гірше. Звісно, проговорювати ту чи ту ситуацію мають батьки насамперед, але якщо вони відчувають, що не можуть зарадити дитині, краще звернутися до фахівця. Не треба перекладати цю проблему на школу, із цим має працювати не шкільний психолог, в якого навантаження – понад 700 дітей плюс батьки й педагогічний колектив. Він може виконувати якісь нормативні заміри, але точно не зможе в індивідуальній роботі опрацьовувати переживання кожної дитини. Було багато дискусій про те, що треба підвищувати психологічну компетентність учителів. Однак це не означає, що вчителі мають стати психологами для дітей. Вони можуть розпізнати якісь тривожні сигнали, надати першу психологічну допомогу й далі спрямувати до фахівця. Зрештою, в наш час кожна доросла людина й навіть підліток має оволодіти навичками першої психологічної допомоги.

Хвиля агресії та ненависті серед підлітків, що недавно збурила суспільство, – це також наслідок війни?

– Підлітки загалом вирізняються сильною агресією. Недарма є багато програм із протидії булінгу, але вони не мають системного ефекту. Чи вплинула війна на загальний рівень агресії? Так, вплинула, зокрема й на підлітків. Але не лише війна в тому винна. Є система виховання в сім'ї, необмежений доступ до різних інформаційних ресурсів. Жорстокість, що записується на відео й поширюється, – це різновид задоволення. Коли стає багато жорстокого контенту й узагалі жорстокості, в нашому сприйнятті розмивається межа, за якою насильницька поведінка має зупинятися. Як показує статистика, сім'ї дітей-агресорів часто є неблагополучними – навіть не у фінансовому плані, а через відсутність емоційного контакту між батьками й дітьми. Любов там проявляється через фінансове забезпечення, а не спільно проведений час. Демонстративна агресивна поведінка часто пов'язана з тим, що діти прагнуть привернути увагу, щоб їх побачили, прийняли й визнали. Не визнають удома – тоді визнають у поганій компанії. Там вони задовольняють потребу, яку не змогли задовольнити в нормальному оточенні.

Як швидко військові, які повертаються з фронту, зможуть адаптуватися до мирного життя? Які є методи боротьби з посттравматичним синдромом?

– Щоб була можливість діагностувати посттравматичний стресовий розлад, має пройти певний час після виходу з травму­вальної ситуації. Щонайменше – три місяці, хоча ознаки ПТСР можуть проявитися навіть за кілька років. Тут є багато факторів – індивідуальна стійкість, соціальна підтримка, яка може бути чи не бути вдома. Наприклад, якщо повертаєшся в сім'ю, яка тебе чекає і любить, це підтримує. Коли ж сім'я до тебе збайдужіла, це ускладнює ситуацію. Велике значення мають настрої та підтримка як на рівні сім'ї, робочого місця, громади, так і на рівні суспільства в цілому. Також грає роль те, чи звертається військовий по фахову допомогу, чи сам намагається все вирішити і якось прожити, на жаль, не завжди в конструктивний спосіб. Наприклад, вживання алкоголю чи інших речовин може давати миттєве полегшення, ілюзію, що все вирішено, а насправді це лише ускладнює ситуацію.

Чи принесе завершення війни психологічне полегшення?

– Багато залежить від того, чим вона закінчиться. Зупинка бойових дій не означає завершення інформаційної війни. Маємо великий ризик вийти у внутрішньодержавне протистояння і громадянську війну, якщо не навчимося чути одне одного й об'єднуватися навколо спільного ворога. Оці не спрямовані на ворога агресія і злість у суспільстві нікуди не зникнуть. Є питання: чи ми дамо їм раду, чи сваритимемося всередині країни. Уявімо цілком реалістичний сценарій, коли зупиняється війна й у країні відбуваються політичні вибори. Це завжди потужне й емоційно навантажене проти­стояння. Вибори треба проводити, але як це зробити з нижчим градусом емоційного навантаження, щоб люди спокійно пережили цей етап, я не знаю. Після війни невід­реагована агресія шукатиме виходу. Треба думати, що можемо запропонувати для її виходу.

Можливо, волонтерський рух? Він буде потрібен і після війни.

– Безумовно. Відновлення країни – тривалий процес. Будь-яка активність є конструктивним способом боротьби з негативними емоціями – страхом, відчаєм, агресією. На жаль, не всі виявляють таку активність, дехто вдається до негативних форм поведінки, що лише поглиблює проблему.

Яка роль медійного контенту в загальній травматизації?

– Ми нині проводимо дослідження, наскільки медіаконтент є травмувальним, що можна й не можна показувати людям. Дехто відповідально ставиться до того, що переглядає, дехто спеціально підсідає на жорстокий контент – катування, вбивства. Це ненормально, бо розмивається межа чутливості й розуміння, де межа жорстокості. Ми вже маємо наслідки, коли людина не відчуває, що цей рівень жорстокості щодо інших – неприпустимий. Коли стається чергова трагедія і виникає великий інформаційний сплеск, весь простір наповнений однаковою інформацією – фото, відео – і це ви­снажує. Бо психіка працює таким чином, що навіть у спостерігача виникають сильні емоційні й фізіологічні реакції, подібні до реакцій учасників події. Менш інтенсивні, але механізм реагування той самий. Уявіть, що їсте лимон, – і організм одразу відреагує: з'явиться присмак кислого в роті, виділиться слина. Так само під час перегляду ми співпереживаємо постраждалим і мимоволі конструюємо в уяві образ: а якби я чи мої близькі опинилися в аналогічній ситуації? І тіло реагує на побачене, як на реальну загрозу. Це називається травма свідка, і вона також виснажує.

Один з інструментів інформаційної війни – коли для української аудиторії спеціально викладають жорстокі відео, щоб морально дестабілізувати. Звісно, на війні відбуваються страшні речі, але коли вони доступні широкому загалу, це сильно вимотує всіх. Водночас соцмережі дають простір для колективного реагування – коли всі відгукуються на якусь подію, то наче співпереживають з її учасниками. Але в нас іще зовсім складно з етикою поведінки в соцмережах, зокрема щодо поширення чутливого контенту. Коли активно поширюють відео катувань, розстрілів чи прильотів, ніхто не думає про близьких тих людей, які постраждали, про їхній біль.

З травня 2022 року в Україні діє програма ментального здоров'я "Ти як?", започаткована Оленою Зеленською. Як оцінюєте цю ініціативу? Які результати її діяльності за ці три роки?

– Ця ініціатива зіграла позитивну інформаційну роль для популяризації та нормалізації питання звернення по психологічну допомогу. В її рамках розроблено й поширено прості психологічні техніки, що можуть допомогти ефективніше реагувати на стрес. Щодо змістової частини – то це рамкова програма, яку наповнюють практичними речами інші громадські організації й ініціативи. Інформаційні кампанії, тренінги, розроблення методичних посібників відбуваються під егідою цієї програми. Завдяки їй люди сприймають як норму звернення до психолога. Це важливо – коли люди приходять у групу підтримки, вони слухають інших і потім говорять: "Мені стало легше, бо я зрозумів/ла, що не лише в мене є проблеми". Це відчуття дає полегшення.

15 січня 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про систему охорони психічного здоров'я в Україні". Ваша думка про цей закон?

– Знаю людей, які безпосередньо розробляли цей закон. Я брала участь в обговоренні його дискусійних моментів. Не можна сказати, що він досконалий, але його ухвалення – суттєвий крок до легалізації надання психологічних і психотерапевтичних послуг. Закон не розв'язує всіх питань, але робить важливі кроки у визнанні фаховості надавачів послуг у сфері психічного здоров'я. Лишилося чимало спірних питань щодо визнання дипломів, кваліфікацій, організації надання послуг тощо. Бо завдяки популяризації психології надання психологічних послуг часто сприймають як щось популярно-розважальне, а не як науку, яка вивчає (до того ж доволі точно) і впливає на одну з найтонших і найчутливіших матерій – психіку людини.

Українська система психічного здоров'я відстає від західної?

– Не можна сказати, що наша система психологічних послуг відстає. Маємо проблемну зону – представленість на ринку людей без фахової спеціалізації. Це мінус. Але наші фахівці набагато кваліфікованіші, особливо у сфері психотравм, ПТСР. За 10 років ми накопичили великий досвід. Якщо ­2014-го з інших країн приїздили фахівці навчати наших психологів, то тепер ми все знаємо набагато краще за них. І це визнають і декларують самі іноземні колеги. Досвід, напрацьований нашими фахівцями, унікальний і конкурентний. Головне – відділити фахівців від нефахівців, щоб останні не бралися за терапію чи роботу з травмами.

Після війни матимемо накопичені злість, гнів, розпач, і їх треба буде кудись вивантажувати. Куди дівати цей негатив, щоб він нікому не зашкодив?

– Реагування в дітей і дорослих однакове – негативну енергію виводити треба через тіло. Тому потрібні фізичні навантаження, починаючи від спорту, пробіжок, прогулянок, генерального прибирання, танців – будь-чого, що допоможе зняти фізичну напруженість. Волонтерство і власний внесок у відбудову країни – ідеальний варіант. Одразу й фізичне навантаження, відчуття залученості, важливості того, що ти робиш, єдності.

Другий напрям – творчість. Хтось малює, хтось шиє, куховарить, пише вірші й пісні. Деструктивна енергія перетікатиме у творчість. І звісно, психогігієна: сон, достатнє споживання води, нетоксичне спілкування. Якщо ми не спимо й не відпочиваємо достатню кількість часу, то виснажуємося, нервова система зношується і стає вразливою, частішають конфлікти й прояви агресії. Тому правил психогігієни мають дотримуватись і діти, і дорослі.

Передплатити журнал "Країна"

×