Мій тато працював колгоспним комірником. Кілька разів на місяць, буваючи в районі, на фермі в полонині чи лісозаготівлі, доручав мені замість себе запечатати колгоспну комору - склад. Припіднята над землею метровим фундаментом-платформою, комора була незвична: шість довжезних цегляних боксів із широкими залізними дверима розмістилися якраз позаду колгоспної контори. Поряд зі складом з одного боку стояв будинок побуту, з другого - восьмиквартирний будинок для сільських спеціалістів, в якому, переважно, жили вчителі. Позаду складу починалися людські присадибні ділянки й колгоспні корівники. Запечатати комору - означало поставити поперек дверей залізну талбу, на неї навісити замок, а в середину замка засунути контрольку - квадратний папірець із датою і підписом комірника. Писаний бік повинен бути лицем донизу. Тато залишав мені шість підписаних контрольок, ключі від комори - і десь на сьому вечора я йшла до складу.
Спершу обходила склад зусібіч, особливо його задню стіну. Там у бур'яни вчащали любителі чарки або сільської гречки - таємні коханці. Якщо ніде нікого не було, а з вікон контори не зирили бухгалтери чи економісти, що затрималися на роботі, я по черзі відмикала кожні з шести дверей: подивитися, чи бува, випадково не залетіла пташка, не забіг кіт, чи не вибита часом шибка вікна. І тільки після ретельного огляду вкладала контрольку, відхиляла язичок замка, щоб перевірити, чи листок закладений правильно, торгала тальбу - і йшла до інших дверей. Кожен бокс мав своє призначення: в одному був крам для ферми і гуртожитків на полонинах - чорні й білі халати, постільна білизна, відра, вила, граблі, пили. В інших лежала кукурудзяна мука, жом або комбікорм насипом. Іноді я із сумом думала: чому в нас удома немає стільки статків, як у колгоспній коморі, і чому тато ніколи нічого не приносить додому зі складу без касового ордеру? Чому він навіть сумки чи портфеля не носить на роботу?
Я запечатувала ці шестеро дверей найбільшого сільського складу з почуттям величезної відповідальності. Довго роззиралася, щоб не було випадкових свідків чи перехожих поблизу. А по всьому любила всістися на складському фундаменті-підвищенні, звісити ноги, вмостити на коліна татову дерев'яну рахівницю - і до надвечір'я додавати-віднімати неіснуючі родинні багатства.
Чому тато ніколи нічого не приносить додому зі складу без касового ордеру? Чому він навіть сумки чи портфеля не носить на роботу?
Подеколи за цією роботою мене заставав сільський дільничний Віктор - високий і дуже красивий молодий чоловік із чорними вусиками. Він гуркітливо під'їжджав на мотоциклі з коляскою до колгоспної контори, на другому поверсі якої була облаштована службова квартира для його родини, скидав міліцейського картуза, пригладжував смолистого чуба, поправляв кобуру з пістолетом, перекидався зі мною двома-трьома реченнями, і піднімався скрипучими дерев'яними сходами додому.
Того разу я підгледіла, як дільничний під'їхав мало не під самі сходи другого поверху і дуже повільно почав ними підніматися. Я замикала останній бокс, коли почувся звук, подібний до удару камінця об шибку. Подумала: злодій - і вибігла на платформу складу. Із другого поверху контори немилосердний жіночий крик розривав передвечірню сільську тишу. А далі вибігла Ауріка - Вікторова дружина.
Коли тепер приїжджаю до батьків, щоразу лізу на горище - і з коробки з-під телевізора витягую пачку стягнутих гумкою пожовклих папірців - касових ордерів, навіщось збережених нашою родиною. Їм під сорок років. І коли б їх колись не виявилося в ящикові, я, мабуть, утратила би часточку чогось надзвичайно важливого. Ті ордери - це мій дитячий комплекс і посаг одночасно. Ні, не так. Це паспорт татової безмежної чесності. Але ті ордери - ще й незникаюча асоціація з колгоспною коморою, за два кроки від якої осіннього надвечір'я пролунав смертельний постріл дільничного міліціонера Віктора, про справжню причину якого ніхто не знає й досі.
3 
1
Коментарі