Горбачов сидів на держдачі в Криму. Єльцин попросив: "Подзвоніть йому. Може, вам легше буде зв'язатися? Адже Крим – це територія України"

24 серпня 1991 року Народна рада пропонувала ухвалити рішення про декомунізацію України

 

Не відчував, що 24 серпня стане історичним днем. Але знав, що все буде не таким, як до цього. Це відчуття з'явилося вранці 19 серпня 1991 року. Тоді о 7:00 мене розбудив дзвінок. Телефонував Станіслав Гуренко, перший секретар ЦК Компартії України. Сказав: "Приїхав представник ДКНС (Державний комітет із надзвичайних ситуацій, створений 18 серпня з метою збереження СРСР. – Країна) Валентин Варенников. Зараз він зустрічається зі мною, а потім хоче і з тобою переговорити". Після паузи спитав: "А ти, до речі, слухав радіо?" Відповів: "Не встиг. Тільки прокинувся". Як закінчив розмову, увімкнув гучномовець. Там транслювали звернення ДКНС до народів Радянського Союзу. Говорили, що треба не допустити розвалу країни. Негайно привів себе в порядок і нашвидкуруч поснідав. Дорогою на роботу мені зателефонував Борис Єльцин. Сказав: "Хотів поговорити з Горбачовим, але мене з ним не з'єднують". Президент СРСР Михайло Горбачов тоді сидів на держдачі в Криму. Єльцин попросив: "Подзвоніть йому. Може, вам легше буде зв'язатися? Адже Крим – це територія України". Пообіцяв спробувати. Додзвонився одразу. Слухавку зняла чергова. Коли попросив з'єднати з Михайлом Сергійовичем, відповіла: "Він зайнятий. Підійти до телефону не може".

У приймальні мого кабінету голови Верховної Ради було повно військових – генералів та офіцерів. По черзі привітався з усіма. Валентин Варенников (заступник міністра оборони СРСР. – Країна) стояв у центрі, поруч із ним – член ЦК КПУ Костянтин Масик. Варенников каже: "Державний комітет із надзвичайних ситуацій – це комітет спасіння. Створили його, бо країна розвалюється, а Горбачов не виконує своїх повноважень. В Україну приїхав за дорученням комітету. Найперше, про що хочу попросити – запровадити в Україні надзвичайний стан". Я запитав: "А які підстави? У Києві відбуваються якісь особливі події? Місто живе звичайним життям. Не бачу ніяких причин для оголошення надзвичайного стану". Варенников: "Ну, ви знаєте, от…". Я його перебив: "Якщо у Москві склалася якась надзвичайна ситуація, то нехай його там і вводять. Ми на це піти не можемо. До того ж зараз депутати у відпустках. Щоб скликати їх, потрібен час. Та й маю аргументувати, чому раптом збираю позачергове засідання. За вказівкою Москви? Тоді ніхто не приїде". Варенников кивнув і сказав: "Тоді поїду у Львів. Може, там треба надзвичайний стан ввести. Рух (Народний рух. – Країна) дуже активізувався". Відповів: "Україна – частина Радянського Союзу, то заборонити вам не можу". Після того більше зустрічей з ним не мав.

Вирішив таки скликати позачергове засідання Верховної Ради. На той час більшість депутатів були у відпустках. Секретаріат знав, хто де перебуває. Тих, хто залишився в Україні, знайшли через обласні ради. Тим, які відпочивали за кордоном, писали листи і телеграми. Більшість депутатів їх не дочекалися. Коли почули про ДКНС, зрозуміли, що в країні – переворот, і приїхали до Києва.

24 серпня для мене почалося з підготовки до доповіді, яку мав виголосити на засіданні Верховної Ради. Писали її ввечері. Всі доповіді і виступи завжди готую сам. За день можу написати дев'ять-десять сторінок. Бальзак писав менше – вісім. Але доводиться ще переписувати. Тому прокинувся о шостій ранку. За 3 години був на роботі. У кабінет зайшли Левко Лук'яненко і Дмитро Павличко. Принесли Акт проголошення незалежності України, який підготував Лук'яненко. Пообіцяв, що після обговорення доповіді поставлю на голосування цей документ.

Сесія розпочалася о 10:00. Спочатку хвилиною мовчання вшанували трьох росіян, які загинули 21 серпня під час виступів проти путчу в Москві, і депутата Богдана Котика. Він раптово помер у Львові. Після цього почав читати свою доповідь. Говорив, що події останнього тижня докорінно змінили перебіг політичного розвитку в країні і в Україні. Основна думка була: необхідно застосувати рішучі заходи для захисту суверенітету України. Не встиг закінчити виступ, як зі свого місця піднявся перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко і вийшов на трибуну – так хотів показати свою силу. Але депутати не дали йому слова. Гуренко мусив повернутися назад, а я продовжив відповідати на запитання.

Розглядати Акт про незалежність почали після обіду. Обговорювали зо 2 години. Левко Лук'яненко наполягав на формулюванні "відновлення державності України". Інші хотіли, щоб було написано "проголошення незалежності". Частина представників Народної ради (парламентська опозиція ВР 1990–1994 рр. – Країна) вимагали голосувати за Акт проголошення незалежності лише в пакеті з постановою про декомунізацію. Серед них була Лариса Скорик. Вона казала: "Як можна називати Україну самостійною і незалежною, коли тут зберігається комуністичний режим?" Лідер Народної ради Ігор Юхновський пропонував закрити засідання, якщо постанову про декомунізацію не поставлять на голосування. Але більшість депутатів були комуністами. Вони б нізащо цього рішення не підтримали.

На голосування Акт поставив близько 16:00 – незадовго до перерви. Його підтримали 346 депутатів. Навіть комуністи голосували "за". Результати зал зустрів оплесками. Що почало творитися! Депутати співали українських пісень, танцювали, піднімали прапори, обіймалися, вибігали на сцену, щоб потиснути мені руку. Був вибух політичного і суто людського щастя.

Під Верховною Радою зранку зібралися кілька тисяч людей. Атмосфера була святковою. Люди тримали синьо-жовті прапори, співали і вигукували проукраїнські гасла. Коли до них вийшли депутати, їх почали підкидати на руках. Я стояв на сходах і мовчки за всім спостерігав. Повернувся у кабінет, бо треба було оформити прийняття Акту незалежності.

Люди на вулиці передали депутатам синьо-жовтий прапор, освячений представниками різних конфесій. Однак підняти його над куполом Верховної Ради того дня не змогли. У залі було 370 комуністів. Розумів, що вони за це не проголосують. Вони й пізніше не хотіли робити цього. Пішов на хитрість, щоб підняти український прапор. Запропонував: "Нехай прапор Радянського Союзу і далі висить. Але трохи нижче піднімемо і синьо-жовтий". Був час, коли над Верховною Радою було два стяги: СРСР і незалежної України.

Додому повернувся близько дев'ятої вечора. Жив тоді за містом разом із дружиною, сином і його родиною. Антоніна Михайлівна накрила стіл надворі. Сказав, що Україна нарешті стала незалежною. Однак для них це не було новиною – знали про це з телебачення. Син відповів: "Вітаю. Нарешті". Я уточнив: "Ми ще не стали незалежними, бо лишаємося у складі Радянського Союзу. Але перший крок до цього зробили".

Того дня не думав, що стану президентом. Уже коли почали обговорювати це з депутатами, то Верховна Рада висунула мене на цю посаду як голову парламенту. Це рішення логічне. Якби спікером у той час був хтось інший – висунули б його.

День Незалежності святкую вдома з родиною. Хоч син живе окремо, завжди збираємося за столом. Син із невісткою – гарні кухарі-самоучки. В цей день обов'язково готують крученики і холодець. Застілля починаємо з тостів за Україну. Люблю біле вино, але більше – горілку: "Гетьман", "Сагайдачний", "Перлову". Чарка знімає стрес і робить людей розкутішими. Тоді й розмова краще йде.

×