От ви кажете: "помаранчева революція". Ну гаразд, не кажете, але думаєте. Причому, думаєте далеко не в помаранчевих тонах. Мовляв, усе пропало і взагалі: даремно ми дерли горлянки та висиджували простатит на граніті. А я вам скажу, що в моєму житті Майдан таки запровадив революційні зміни.
Згадати хоча б Німеччину. Організували якось німці українським письменникам серію виступів - такий двотижневий літературний потяг. Міст було багато, письменників - ще більше. Їздили ми, отже, і розвозили, так би мовити, українське слово мешканцям Фрайбурга і Бонна, Ляйпціга і Штутгарта. Окремо слід відзначити, що до всіх зустрічей організатори підготували для публіки інформацію про учасників, уривки творів у німецькому перекладі плюс обізнаних модераторів - щоб, значить, автори відчули, як їх тут шанують і давно мріють побачити на власні очі.
Останнім містом туру був, ясна річ, Берлін. У них там є така вілла на березі озера Ванзеє, а в ній - LCB. Тобто Берлінський літературний колоквіум. Райські умови для письменницької праці, особливо - для відпочинку від неї. Виступили ми, щоб не збрехати, феєрично, але зараз не про це. Бо на завершення вечора й цілого того літмарафону посольство України влаштувало на віллі щедрий фуршет. Тим часом письменники - це ж такий народ, що в кожного свій творчий метод: хто закушує, а хто й не дуже. І ось один із-поміж наших (а як на мій смак, один із найкращих і то не лише з-поміж наших) трохи недозакусив. Ні, не подумайте нічого кримінального: вікон він не бив, німкень за кістляві сіднички не мацав і "Ой, на горі два дубки" не співав. Просто сидів на травичці й глибше, ніж вони того заслуговують, медитував на темні води Ванзеє.
Усі диктори того каналу проговорюють українські тексти з невитравним російським акцентом, а російські - з українським
За цим невинним заняттям його й застукала журналістка одного українського телеканалу. Канал той і в кращі роки асоціювався мені радше з каналізацією, а тепер, кажуть, узагалі перетворився на ефесбешну парашу. Крім того, прагнучи, мабуть, продемонструвати омріяні зразки міжнаціональної толерантності, всі диктори того каналу проговорюють українські тексти з невитравним російським акцентом, а російські - з українським.
Коротше кажучи, журналістка одного з найпаскудніших українських телеканалів зауважила одного з найкращих українських письменників у ненайкращій формі і з усіма своїми акцентами та привокзальними інтонаціями почала обурено запитувати, чи не здається нам, що цей письменник ганьбить Україну перед цивілізованим світом. Що характерно: на відміну від присутніх там німців, перейнята репутацією батьківщини українська журналістка поняття не мала, як "цього письменника" звати і що він написав. Першої миті я завагався з вибором тактики. Зіграти від оборони і розповісти акулі екрана кілька бенкетних історій із життя, наприклад, Тараса Шевченка? Чи одразу перейти в наступ і пояснити їй, що сам факт існування таких журналістів і таких телеканалів є незмивною ганьбою для цілого роду людського? Але в підсумку лише плюнув і перехрестився, бо з егоїстичною втіхою згадав, що якість українського телебачення - це вже не моя проблема.
Так, я вдячний помаранчевій революції, за перебігом якої мої дружина з донькою стежили цілодобово по телевізору, аж той врешті-решт не витримав і пустив дим. Доки ми вирішували, віднести його в ремонт чи купити новий, минуло кілька тижнів і з'ясувалося, що чутки про необхідність телевізора в домашньому господарстві є надто перебільшеними. Ще за якийсь час ми почали отримувати моральне задоволення від його відсутності, а сьогодні просто не можемо уявити, щоб уся та погань заповнювала вечорами нашу квартиру.
4 
1
Коментарі