До джерел

В Україні бум історичної літератури. Коли на початку 2000-х літератори сперечалися про масову літературу, чомусь мали на увазі детективи, жіночий роман чи фантастику. У крайньому разі – історичний роман. А бум стався з літературою, для якої навіть не було категорії на конкурсі "Коронація слова", – з історичним, але нонфікшеном, із популярним викладом історії світу, Європи, України чи якихось речей упродовж століть, як-от історії прянощів чи радіо тощо.

 

Я звернув увагу спочатку на популярність історичних каналів із сотнями тисяч підписників в українському сегменті ютубу. Деякі з них вели професійні історики. Потім звернув увагу, як багато виходить історичних книжок. Десятки назв. Це мав би хтось оглядати. А коли нарешті сходив подивитися на книгарню ReadEat у Києві, зрозумів, що це мав би ще хтось порахувати. Титулів не десятки, а сотні. Вони займають цілий ряд височезних стелажів і межують із військовою літературою.

Історія України – цікавий жанр. Усі книжки з неї – наче варіації на одну тему. Справді, хоч як старайся, іншої історії в пана Бога для нас немає. Але як відрізняється виклад у різних авторів! Із жовтня я оглянув щось із 17 книжок. Історії України були присвячені книжки Сергія Громенка, Олександра Палія, братів Капранових, Інни Ковалишеної, Сергія Плохія, Ореста Субтельного, Діда Свирида, Оксани Карп'юк, Ніни Даценко, Олександра Зінченка. Єднає їх усіх небайдуже ставлення до "гранд наративу" Михайла Грушевського. Іноді таке небайдуже, що його намагаються геть відкинути й переписати, ввести в нього лагідну шляхту і злих незаконослухняних козаченьків, побороти "козацький міф України", обсичати Хмельницького тощо. Сучасні історики розмірковують про "гранд наратив" на 10 томів, який не варто писати, бо його ніхто не читатиме, а ось гостроактуальні дописи в інтернет-виданнях, із яких потім можна скомпонувати книжку, – інша справа. Але всі ці гостроактуальні та гостросоціальні дописи все одно рухаються вздовж силових ліній, сформованих професором Грушевським. І найбільше збурені цим магнетизмом якраз борці з його "гранд наративом".

Розпочинати серію оглядів "насправді", на папері, треба від основ. Ad fontes. Але починати слід не з Грушевського, а з єдиного автора історичної книжки, який не підпав під його магнетизм, бо… написав свою книжку раніше за Михайла Сергійовича.

Саме так ми зможемо зрозуміти, що привніс в історичну науку сам професор, а що було загальним місцем, духом часу на межі ХІХ і ХХ століть в українській громаді, яка тоді жила "на два доми" – між підросійським Києвом і під­австрійським Львовом. І чому наша бездержавна нація заходилася писати собі історію, що, здається, було геть безпрецедентним рішенням для неімперських, а в термінах Георга Гегеля – "неісторичних" націй. Ми написали історію своєї держави раніше, ніж ту утворили. І першою ластівкою цієї "весни народу" стала "Історія України-Русі" Миколи Аркаса.

Як добре, що ми вже дійшли до того ступеня розвитку українського книжкового ринку, коли важливі книжки перевидають і вони присутні у книгарнях повсякчас. Я писатиму про перевидання "Історії України-Русі" Миколи Аркаса 2022 року, видавництва "Наш формат", із передмовою Романа Коваля. Дореволюційних видань Миколи Аркаса було два – петербурзьке 1908 року, поскубане цензурою, і краківське, непідцензурне, 1912-го. Київське видання радянського часу (1990) до царської цензури додало ще радянську. Тож цікаво читати сучасне перевидання саме краківського непідцензурного варіанта з ілюстраціями тодішніх українських художників. Видання робили ентузіасти вже після смерті Миколи Аркаса на кошти його вдови Ольги Іванівни. І сама історія цього перевидання доволі драматична, її докладно описав у передмові Роман Коваль, не перегортайте цих сторінок.

Також із передмови можна довідатись і той дивний факт, що книжка Миколи Аркаса отримала нищівну рецензію від… професора Грушевського. Він саме готував до друку "Ілюстровану історію України" (чуєте, брати Капранови? Грушевський теж починав із коміксів!), і йому було прик­ро усвідомлювати, що він уже не перший. Його страхи справдилися – книжка Миколи Аркаса мала шалений успіх, за кілька місяців розійшлося 7 тисяч примірників! Це й за нинішніми часами геть не кепський результат, а як для книжки українською мовою в Росії й поготів. Усі наші попередні історики, зокрема і професор Грушевський, навіть якщо писали історію України, писали її російською. Про те, що професор заангажований і не мав би критикувати книжку колеги, написали ще сучасники.

А Микола Аркас колегою професора не був. Отож протистояння між аматорами, авторами популярних історій, і високочолими істориками, які зверхньо ставляться до любителів, однак самі не здатні завоювати любов звичайної публіки (виторги Грушевського були значно скромніші), було закладено в нашій історичній літературі ще з перших двох книжок. Мене трошки бентежить те, що, коли я пишу "Микола Аркас істориком не був", я не можу ось так узяти й написати, а хто ж він був. Я взагалі довгий час вважав, що він був адмірал із Миколаєва. Не те щоб я помилявся, але це був його батько, теж Микола Аркас. На часі швидко розібратися, скільки саме було Микол Аркасів.

Микол Аркасів було чотири!

Андреас Аркас, засновник роду. Втік із Греції до Миколаєва з дружиною і першим сином Захарією. Син Микола народився вже в нас, коли батько викладав античну історію і грецьку мову в Миколаївському штурманському училищі. Не дивно, що обидва сини це училище закінчили. Захарія організував у Севастополі першу офіцерську бібліотеку, заснував перший Херсонеський музей старовини й написав книжки про грецькі античні чорноморські колонії та російсько-­турецьку війну 1828–1829 років, у якій сам брав участь. Про подвиг брига "Меркурій" й капітана Казарського публіка дізналася з його книжки. Це важливо. Дід нашого героя був викладач історії, а дядько – історик-практик.

Микола Андрійович Аркас. Адмірал, командувач Чорноморського флоту. Правда, в ті часи, коли російський військовий флот на Чорному морі був заборонений після Кримської війни. Тож він заснував у Одесі РОПіТ (Російське об'єднання пароплавства і торгівлі), провів у Миколаїв залізницю, побудував два перших російських броненосці-­поповки, сформував першу міську думу з 72 гласними, першу приватну верф, мінну лабораторію тощо. Значно посприяло його кар'єрі те, що він іще лейтенантом одружився з адміралівною – Софією Петрівною Богданович, дочкою бунчукового товариша Полтавського полку, якого перевели на флот на посаду оберштеркрігс­комісара, що в табелі про ранги відповідало контрадміралу. Це пояснює також певні особливості виховання сина Миколи Миколайовича.

Микола Миколайович Аркас старший. Наш герой, автор "Історії України-Русі". Втік із Петербурга, не захотів учитись у Вищому правознавчому училищі, навчався в Одеському університеті, на мехматі, але математиком не став, написав натомість оперу "Катерина" за поемою Шевченка, бо бігав на вистави трупи Кропивницького. Записався в хлопомани й розгулював по одеських теат­рах у шароварах, вишиванці та брилі в розпал боротьби з мазепинцями й заборони українського книговидання. Засновник миколаївської "Просвіти", любительського теат­ру й зоопарку, записав і поклав на ноти сотні кобзарських дум, влаштував у батьковому особняку прохідний двір кобзарів, видавав газету, заснував народну школу в садибі Христофорівка, писав книжки. Усе життя був адміралтейським чиновником, при батьку. Вишиванку тепер носив під мундиром. Як ви визначили б його професію? Точно – не історик. Якийсь адміральсько-громадський сектор, чесне слово.

Микола Миколайович Аркас молодший. Син автора й "капітанської дочки другого рангу" Ольги Іванівни, це вона оплатить краківське видання "Історії…" після смерті чоловіка. Син гратиме в любительському театрі батька, але вчитиметься в кавалерійському училищі, куди його відрахували з Морського корпусу. Під час Визвольних змагань командував полком армії УНР, утримував міст на Дністрі, яким українська армія відійшла в Румунію і була інтернована. Потім був актором і режисером українського театру в чехословацькому Ужгороді, помер 1938-го після проголошення Карпатської України. Усі його мрії про театр і про Україну збулися. Іноді кажуть, що це йому Микола Аркас старший написав "Історію України-Русі", але це не так.

Справа в тому, що був іще Микола Миколайович Аркас третій. Щоб ви не вважали автора "Історії України-Русі" вар'ятом, який усіх синів називає Миколами, скажу, що це його дочка Ксенія назвала так сина – на честь свого батька. Але батько заборонив шлюб Ксенії з народним учителем Самойленком з тієї самої школи у Христофорівці, бо був би страшний мезальянс, усиновив онука й дав йому своє прізвище, ім'я та по батькові. Цей теж воюватиме за УНР, але піхотинцем, емігрує з полком до Стамбула, у Празі, в університеті, отримає ступінь доктора філософії, опанує старогрецьку, новогрецьку мови й античну літературу. Автор першого повного перекладу "Іліади" українською. Емігрував в Америку, одружився з чорношкірою жінкою. Ось саме йому, Миколі Аркасу четвертому, Микола Аркас другий напише "Історію України-Русі", бо в гімназії такого не викладали.

 

У пана Бога доволі специфічне почуття гумору. Для того щоб написати першу Історію України, йому знадобилися чотири греки на ім'я Микола Аркас. До речі, ви це ім'я давно знаєте. Аркас грецькою – то сузір'я Ведмедиці. Насправді Ведмедя. Назване на честь царя Аркадії. Арктика – теж від нього.

Хай там як, головну особливість історії Миколи Аркаса можна зрозуміти вже з цих експрес-біографій. Її викладено так, щоб це було цікаво й можливо читати підлітку. Саме в цьому, мабуть, причина її шаленого успіху серед українців і понині – ми всі ще підлітки, яким жвавість і простота викладу важливіша за науковий стиль і сторінки посилань на джерела. Це підтверджують і канали-мільйонники в ютубі.

Автор так переймається тим, чи зрозуміло написане гімназисту, що часто вказує в дужечках значення слів: бронза (мосяж), інші назви міст і річок – Борістен (Дніпро), Тірас (Дністер), Тіра (Аккерман) тощо. Звісно, нині до Аккермана треба ще одні дужечки, що це Білгород-Дністровський. Також намагається знайти відповідники для науковоподібної лексики. Так у нього старокам'яна і новокам'яна пора, а не палеоліт і неоліт, як у сучасних підручниках.

Періодизацію Микола Аркас запропонував за ознакою належності України до різних держав:

1. Початковий період

2. Самостійно-державний

3. Литовсько-Польський

4. Російсько-Австрійський

Звісно, ніяких Визвольних змагань, бо автор помер іще до Першої світової, але дивує також відсутність трипільців. Кімерійці є, греки є, скіфи є, сармати є – трипільців нема. Тобто Вікентій Хвойка, звісно, вже розкопав Халеп'я 1896 року (чи знаєте ви, що він назвав культуру трипільською, бо не називати ж халепською – не поймуть?), але, мабуть, до 1906-го історики його відкриття ще належним чином не осмислили. Самостійно-державний період охоп­лює слов'янську історію і Київську державу, Русь. Київською Руссю він її ніде не називає, то фішка якихось москвинів. У межах цих чотирьох періодів він не вигадує велосипеда й вибудовує наратив за династійним принципом – Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав, Ярославичі тощо. Кожен період має також розділи "Життя громадське" й "Побут і культура" – найцікавіші. І тільки в останньому, австрійсько-московському, розділі він пише не про князів і царів, а про письменників Котляревського, Шашкевича. Шевченка, Кирило-Мефодіївське товариство, "Просвіту" на Буковині. Трошки дивно, але саме такий принцип "спочатку князі, потім письменники" обрав і Нацбанк України 1996 року для гривневих купюр. Ідеї стають матеріальною силою, коли потрапляють на гривні.

Звісно, головна відмінність від радянської історії – литовсько-польський період, про який радянським школярам не розповідали. Ну не було ніяких Медовга, Гедиміна, Ольгерда, Ягайла, Вітовта. А в Аркаса – були. Гедиміновичі змінили Рюриковичів. Звісно, для українців найбільш близький Свидригайло і Свидригайлові війни. Он аж Гоголь у "Мертвих душах" втулив поміщика Свидригайлова. Втім, Гоголь Аркаса не читав.

Щодо шляхти Аркас категоричний – не на рожевих поні й не на сферичних конях у вакуумі. Єдина верства Речі Посполитої, яка користувалася всіма правами людини. Усі решта станів були нею у правах обмежені. Тобто козакофільство, яке закидають Грушевському, ввів у обіг іще Аркас.

Перелік гетьманів теж значно більший за канонічний. Читаючи ці розділи, намагаєшся зрозуміти, чому Аркас уподобав гетьмана Олефіра Голуба, а Грушевського той не надихнув. Отож канон буває не тільки в літературі, але й в історії.

Також несподівано багато уваги приділяє Аркас імператорам Францу Йосифу й Олександру Другому. Звісно, це ефект наближення. Близьке видається важливим. Історія ж розставила крапки над і. Якщо цісаря Франца Йосифа ще пам'ятають львівські поети й розповідають казочки про лагідну бабцю Австрію, царя Олександра успішно забули і кріпаки, яких він звільнив, і українці, яких він щемив. Бо треба бути послідовним. Узагалі ви­явилося, що образити українців – найшвидший шлях у забуття. Пам'ятник Олександру ІІ сховають у прохідному дворі за музеєм Рєпіна, щоб знав. Він і досі там стоїть.

Ну й головна принада книжки Миколи Аркаса – джерельно чиста мова. Її справді смакуєш і відчуваєш смак кожного слова, доки читаєш про князів і гетьманів. Це справді – до джерел. Ось тобі й Миколаїв, і степові говірки. Мабуть, саме в цьому секрет її шаленого успіху 1908-го, в перші роки після скасування заборони на українське книговидання. Це твір красного письменства, де історія – лише привід поговорити про життя українського народу після 1905 року.

Його Добриня, дядько князя Володимира, мовить так:

– Я оглянув взятих у полон болгарів – вони в чоботях (тобто великі пани, як на нас), дані нам давати не будуть – лучче шукаймо "лапотників" (таких, що в личаках ходять).

Ех, Добрине. Далися вам ті в'ятичі.

×