240 років тому Катерина ІІ ліквідувала Підпільненську Січ
"Ростом запорожці були народ середній, а тілько що крепкий, дебелий, хвабрий, з виду мордастий, наче пообточуваний, – оповідав Іван Розсолода із села Чернишівка на Полтавщині. – Тоді така поведенція була, що парубки год до 20 ходили без штанів і роботою не дуже то утруждали себе. Від того вони і здорові, і довговічні були. Тепер народ слабий та порожній, здоров'я нема і недовговічний: як 90 год прожив, так не баче і стежки під собою, а тоді у 100 літ тілько в силу вбрався".
Цю оповідь опублікував 1888-го у збірнику "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" Дмитро Яворницький. Січі тоді не існувало більш як століття. Іван Розсолода запевняв, що має 116 років, тож бачив запорожців на власні очі. Згадував, що січовики – вправні воїни, ходили "на турка, на ляха, на татарву". Після успішних походів могли по три тижні пити горілку безперестанку. Голили бороди, лишали тільки вуса, курили тютюн, а з лайки вживали хіба що вираз "скурвий сину".
– Скажіть, дідуню, де вони ділись, ті запорожці? – запитав Яворницький.
– Не помирились, бачте, з царицею Катериною, так вона й прогнала їх звідціля. Бачте так, що покозакували-покозакували собі, та й подалися геть. Деякі пішли під турка, а деякі позоставались і тут. Перед тим, як вигонить запорожців, так тут проїхав Потьомка. Він видививсь усю справу запорожців, та й зігнав бідолах звідціля. А після нього вже бігла тут сама цариця, оглядала все степи. Мені тоді було так год 16.
1709 року російський імператор Петро I наказав знищити Чортомлицьку Січ – біля теперішнього села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Помстився запорожцям за те, що у Великій Північній війні стали на бік шведів і гетьмана Мазепи. Січовики мусили залишити свої землі. Облаштувалися вище по Дніпру – територія належала Кримському ханству. 1730-го імператрицею стала Анна Іванівна. Через три роки вона вручила запорожцям "милостивую грамоту" про помилування й дозволила повернутися на рідні землі. Козаки заснували Нову або Підпільненську Січ – зараз ця земля затоплена Каховським водосховищем. Уже 1739-го там мешкали понад 13 тис. осіб.
"Сечь по всей Запорожской земле была тогда за моей памяти только одна, – пише колишній запорожець Микита Корж. Його "Устное повествование" видане 1842-го. Автор помер за сім років до цього, прожив понад століття. – В ней было главное Запорожское правительство, подобно как в столице. Она имела непременное свое пребывание над речкою Подпольною недалече от Днепра. Подпольная речка так глубока, что лодки запорожские проходили ею в Днепр, а Днепром – в лиман, а из лимана – в Черное море, а также и греческие лодки с бакалеею и прочими товарами проходили сим же путем до Сечи, но далее пройти не могли Днепром по причине порогов. В Сечи Запорожской было 40 куреней и 40 отаманов, каждый отаман распоряжал своим куренем. Во всяком курене считалось военных козаков 1000, а в ином курене было и больше, кроме женатых, живших по зимовникам, то есть по хуторам в разных Запорожских владениях, где кто себе место уподобал, но и они числилися и принадлежали к тем же куреням по названию. А в Сечи никого женатых не было".
"Русские государи к себе их не призывали и не призывают и теперь, хотя запорожцы перешли с своего Коша на новый Кош, но русской государыне до того дела нет, так как новый Кош не в русских границах обретается и, насколько государыня уведомлена о том, запорожцы перешли на то место, где они издревле всегда свое жилище и пребывание имели, а потому чинить им препятствие в том не находится причины никакой", – йшлося в листі імператриці.
Насправді "милість" мала прозаїчні мотиви. Імперії було вигідно мати на кордоні з Кримським ханством укріплену фортецю з добре навченим гарнізоном. Вже наступного року кілька тисяч запорожців взяли участь у російсько-турецькій війні. Залучали січовиків і в наступні збройні кампанії.
"На огромном пространстве степей, балок и лиманов запорожские козаки были как дома и подобно предкам своим вели свою "одвечную" партизанскую войну. Впрочем, видно, что запорожцы скучали за теми почти баснословными битвами, в которых столько славы приобретали русские войска", – описує чергову кампанію проти турків Аполлон Скальковський в третьому томі "Истории Новой Сечи или последнего коша Запорожского", виданому 1846-го.
На початку 1774 року російські війська, у яких традиційно не останню роль грали запорожці, ущент розбили Кримське ханство. Кошовий отаман Петро Калнишевський отримав від імператриці Катерини ІІ – зійшла на трон 1762-го – золоту медаль, прикрашену діамантами. Та потреба у форпості на Дніпрі відпала. Січ на той час мала за собою репутацію "кодла бунтовщиков и бандитов". Тут панували свої закони, на її землях знаходили захист гайдамаки з Правобережної України та повстанці Омеляна Пугачова.
У квітні того ж року фаворит імператриці Григорій Потьомкін склав план ліквідації Січі. Дізнавшись про це, запорожці спорядили до Петербурга делегацію.
"Повезли туда нужным лицам презентов-гостинцев: турецких и персидских шалей, ковров, дамасских материй, вина, плодов, мехов, вязиги, бочки лимонного соку, малороссийской свинины в разных видах, колбас, сала, и многое другое, балыков, шамаи, рыбця, знаменитой зимней свежепросольной Днепровской щуки, повели выносливых украинских коней в черкесских седлах, дорогих чепраках, захватили с собою немного и турецких червонцев", – перелічує Григорій Надхін у виданій 1875 року праці "Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи".
Катерина ІІ відмовила гостям в аудієнції. Запросила лишень на обід, де були присутні кілька вельмож. Ті почали жартувати з козаків.
– І де цей дурний народ живе? – запитав хтось французькою.
– Де? Ясно, де, в їхній дикій Хохляндії, – відповів інший, також іноземною. Обоє думали, що січовики їх не розуміють.
– Ой-ой-ой, скільки тут панів! – почав розмову якийсь із делегатів.
– Та всі які великі та розумні!
– І де ж ці пани родяться?
– Родяться в Петербурзі та в Москві.
– А де ж вони помирають?
– В Сибіру та в Камчатці.
Вельможі одразу замовкли.
Ліквідацію доручили одному з героїв останньої військової кампанії – генералу Петрові Текелію, сербу за походженням. Під його керуванням перебували 10 піхотних, 13 козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських та 17 пікінерських ескадронів. Прибув до Підпільної 5 червня 1775 року, на Трійцю. Увійшов у Січ без бою – сторожа спала. Та й боронити столицю було нікому – на той момент у ній перебували близько 4 тис. козаків, озброєних двома десятками гармат. Решта ще не повернулися з турецького походу або зупинилися по зимівниках.
Текелій запросив до себе кошового отамана. Микита Корж описує, як Калнишевський зібрав у себе курінних отаманів, аби вирішити подальшу долю столиці. Почалася довга суперечка.
– Нехай Текелій приведе ще стільки війська, як це, то ми все в пух розіб'єм, як мух передавим. Чи то можна Січ і славне Запорожжя москалеві віддати за спасибі? Цього ніколи, доки світить Сонце, не буде, – заявили найгарячіші.
– Хотя мы войско Текелиево и истребим безнужно до ноги, но то беда, что те полки, кои вступили уже в наши владения и заняли все паланки и слободы, услышавши наше сопротивление, разорят все наши тамошние пожитки, а жен наших и детей бесчеловечно уже предадут смерти, – метикували більш розважливі.
Крапку поставив архімандрит Володимир Сокальський, який вийшов до козаків із хрестом:
– Убойтесь Бога! Вы христиане и подымаете руки на христиан, жаждете пролить кровь единоутробную! Убойтесь и перестаньте такого начинания. Видно уже судьба наша такова, и мы приемлем от Бога достойную по делам нашим. Вот вам крест и распятый на нем, если вы его не послушаете, то все погибнете внезапно.
Запорожці здалися на милість влади. 14 серпня 1775 року Катерина ІІ видала маніфест, що починався словами: "Мы восхотели через сие объявить во всей Нашей Империи к общему известию Нашим всем верноподданным, что Сечь Запорожская в конец уже разрушена, со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских Козаков, не меньше, как за оскорбление Нашего Императорского Величества через поступки и дерзновение, оказанные от сих Козаков в неповиновении Нашим Высочайшим повелениям".
Катерина II обіцяла, що не покарає жодного запорожця. Обманула – кошового отамана Петра Калнишевського, військового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу закували в кайдани й повезли до Москви. За якийсь час до Текелія прибула делегація з 50 козаків. Просили "білети", з якими можна залишити Січ, щоб податися на заробітки до річки Тілігул, тепер Одеська область.
– Ні сорочки, ні чобіт, як бачиш – гола сірома, – пояснювали. – А ще треба буде коли-небудь і подушне заплатить, та і панам хоч трохи уділить.
– Ступайте, ступайте, запорожники, с Богом, заработайте себе, да и в казну то собирайте, – розсміявся Текелій і наказав ад'ютанту видати довідки на усіх 50 осіб.
Уночі козаки – не тільки ті, які отримали "білети", а ще близько тисячі – вирушили на човнах подалі. Через кілька днів ще 50 січовиків прийшли до Текелія. Той наказав видати довідки і їм – і знову близько тисячі осіб втекли геть. За якийсь час Січ залишили, попередньо погодивши це з генералом, майже всі – "кроме слепых, хромых и престарелых". Врешті-решт російські офіцери побачили, що їх дурять, і розповіли про це командувачу. Обурений Текелій кілька днів ні з ким не спілкувався. Аж раптом у його намет прийшли ще з десяток запорожців – бо більше на Січі не лишилося.
– Повели нам, вельможний пане, видати білети на заробітки, – звернулися.
– Да вам куда уже билеты, злые запорожники?!
– В Тілігул, пане, до лями.
– В Тилигул, в Тилигул, все в Тилигул! А город пустой оставили. Не велю вам никому билетов выдавать, – з цими словами прогнав прохачів геть.
Тієї ж ночі вони вирушили вслід за товаришами – без усіляких довідок. На території Османської імперії козаки заснували Задунайську Січ. Вона проіснувала до 1828 року.
Отаман Петро Калнишевський прожив 112 років
"Вашему императорскому величеству известны все дерзкие поступки бившего Сечи Запорожской кошевого Петра Калнышевского и его сообщников, коих вероломное буйство столь велико, что не дерзаю уже я исчислением оного терзать нежное и человеческое ваше сердце", – звертався до Катерини ІІ Григорій Потьомкін 25 травня 1776 року. І додавав, що за свої вчинки отаман "заслуживает по всей справедливости смертную казнь".
Петро (1691–1803) потрапив на Січ 8-річним. Тут отримав прізвисько Калниж, згодом Калниш, що трансформувалося у прізвище Калнишевський. Був осавулом, військовим суддею, двічі їздив до Петербурга для "некоторых войсковых нужд". 1762-го його обрали кошовим отаманом. Того ж року знову вирушив до столиці – на коронацію Катерини ІІ. З рук імператриці отримав орден Андрія Первозванного. Та запорожці розцінили це як зраду й скинули Калнишевського з посади.
Офіційна річна платня кошового становила 70 рублів. Однак це не завадило йому після першого отаманства подарувати церкві рідного села Пустовійтівка – тепер Роменський район Сумської області – Євангеліє вартістю 500 рублів, спорудити церкву в сусідній Лохвиці й почати будівництво храму в Ромнах.
1765-го вдруге став кошовим. Обіймав посаду 10 років – унікальний для тих часів випадок.
Після ліквідації Січі Потьомкін переконав імператрицю "объявить милосердное избавление от заслуживаемого наказания" та замінити кошовому страту на довічне заслання. Місцем покарання став Соловецький монастир. Заощадження конфіскували, щодня з них виділяли 1 рубль для харчування в'язня. Калнишевському на той час було 84. Був у засланні 26 років. Після амністії, оголошеної імператором Олександром І, залишився в монастирі. "Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертю благочестивою, доброю", – вказано на його надмогильній плиті, що збереглася дотепер.
"Популярность Калныша, отразившаяся даже в народных преданиях и песнях, основывается не столько на его личных свойствах, сколько на его случайном и притом по неволе, в силу его звания, выдающемся участии в трагической истории уничтожения Запорожья, – завершує статтю про отамана 8-й том "Русского биографического словаря", виданий 1897 року. – Имя Калныша крепко пристало к Запорожью, к представлениям о прекратившейся его вольной жизни и уничтоженным своеобразным порядкам, которым Калныш даже не всегда сочувствовал. Запорожские легенды знают "батька" Калныша, рисуют его по типу чисто запорожского кошевого атамана вообще, придают ему даже черты "характерника" – чародея. Но с историческим Калнышевским этот образ сходства имеет мало".
Генералу Текелію присвятили пісню "Ой під вишнею"
"Помню-помню сего любезного моего сослуживца, усача-гусара и рубаку-наездника, гордившегося сходством с Петром Великим, с портретом которого и умер", – описував Петра Текелія (1720–1793) фельдмаршал Олександр Суворов.
Серб за походженням Петро Текелій військову службу розпочав в Австрії, 27-річним перебрався до Росії. Подальше його життя – це суцільні військові кампанії, у які тоді була втягнута імперія. Із Суворовим познайомився під час Семилітньої війни 1756–1763 років.
Наступні чотири роки Текелій провів у Польщі, в боях з Барською конфедерацією. Далі – російсько-турецька війна, що закінчилася 1774-го.
За переказами, коли Катерина ІІ спитала, яку він хоче нагороду за ліквідацію Запорозької Січі, той впав на коліна:
– Прости Хорвата, – його товариш, полковник Іван Хорват перебував у засланні. Імператриця відмовила, проте вручила Текелію орден Олександра Невського.
Далі командував 18 тис. війська, що охороняло причорноморські кордони імперії. 1789-го пішов на пенсію. Віку доживав у Новомиргороді – тепер Кіровоградська область. Узяв собі молоду дружину. Переказували, старий Текелій так її ревнував, що не відпускав від себе ані на крок. Іван Котляревський написав про це пісню, яку згодом почали вважати народною:
Ой під вишнею,
Під черешнею
Стояв старий з молодою,
Як із ягодою.
І просилася,
І молилася:
– Пусти мене, старий діду,
На вулицю погулять!
– Ой і сам не піду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Покинути хочеш.
3 
1
Коментарі