Читаю в "Українській правді" 22 квітня 2014 року, що "Південного Сходу більше немає. Ера розділеної навпіл України скінчилася. Мапу України час розфарбовувати наново: Дніпропетровськ не може бути в одному регіоні з Донецьком". Автор подає цей висновок як відкриття. Мовляв, ніхто раніше так не думав.

Насправді нічого нового тут немає. Як писав класик: "Подумаєш, біном Ньютона!" Багато аналітиків давно вже говорили, що Україна на два без залишку не ділиться. Я пропонував навіть – із певним полемічним перебільшенням – говорити не про дві, а про 22 чи навіть про 222 України.

Марія Левіцька, соціолог із Варшави, у рік помаранчевої революції опитала населення трьох західних і трьох східних областей, як вони ставляться до України й одне до одного. Опитування показало, що у випадку Заходу справді можна говорити про один регіон. Мешканці західних областей сильно симпатизували одне одному, і всі разом тяжіли до Львова. Нічого такого не було у Дніпропетровській, Донецькій і Харківській областях. Кожна з них любила сама себе – і ніхто, крім Донецької, не любив Донецька. Особливо сильна нелюбов була між Дніпропетровськом і Донецьком (дані цього опитування можна подивитися на сайті uamoderna.com).

Але хто з політиків чи політтехнологів читає розумні тексти? Зрештою, аби зробити для себе таке "відкриття", можна було навіть не обтяжувати себе читанням. Досить проїхатися східними областями.

Пам'ятаю, як за пару тижнів до президентських виборів 2010 року був у Дніпропетровську. Найбільше вразила нехіть чи навіть зневага до "донецьких" серед молодших бізнесменів, із якими тоді спілкувався. Вони нагадали, що у 2004-му найбільше голосів Ющенку тут дали бізнесово-елітні райони міста. Не тому, що їм подобався Ющенко. Просто вони терпіти не могли Януковича. Юлію Тимошенко,

до речі, теж, – але це тема для іншої розмови.

Коли розказуєш про такі речі у Львові, більшість сприймають це за фантазію, а навіть посміюються. У Львові звикли більше довіряти філологам і поетам. А ті твердо знають, що там, де не говорять по-українському, не може бути справжньої України.

Львів'яни охоче цьому вірять. Не всі, правда: розумні люди є всюди. Маю враження, що кількість їх, особливо під впливом Майдану, швидко росте.

Але є й зворотне: люди, яких вважав за мудрих, сходять із розуму. Популярний львівський телеведучий Остап Дроздов посеред кримської кризи написав статтю "Да свіданія, це не наша війна!" У ній у стилі чемодан – вокзал – Росія побажав "Юго-Востоку" "да свіданія". Оскільки ця територія в уяві Дроздова – не українська, то й звертається до неї російською.

Приклад наших філологів і літераторів нагадує мені анекдот часів Геґеля. Коли англійця, француза і німця спитати, як виглядає верблюд, то кожен із них дасть таку відповідь:

– англієць вполює у Сахарі верблюда, виставить його опудало у Британському музеї та скаже: "Ось так виглядає верблюд";

– француз вибереться на прогулянку до Булонського лісу і, не побачивши там ніякого верблюда, оголосить його злісною вигадкою англійців;

– німець же сховається в тиші свого кабінету і буде придумувати властивості верблюда, виходячи з особливостей Абсолютного Духу – натяк на Геґеля.

Наші філологічні українознавці знають і думають про Східну Україну, приблизно як той німець про верблюда.

Мені ж як історику ближчий приклад англійця. Якби запропонували місце у Кабінеті Міністрів, я вибрав би посаду міністра транспорту. І перше, що зробив би, – знизив для окремих категорій населення вартість квитків на поїзди із Заходу на Схід і зі Сходу – на Захід. У поїздах на Захід ці знижки стосувалися б молоді до 35 років. Щоб вона могла походити вулицями Львова, позбутися страху перед бандерівцями і просто побачити, яке це красиве і гостинне місто.

А в поїздах на Схід я дав би пільги філологам-українознавцям. Дроздову взагалі виписав би безплатний річний квиток. Досить відсиджуватися у кабінетах і видумувати верблюда!

Нації складаються не з мови, а з досвіду щоденного спілкування. Тому "зшивати Україну" треба поїздами і дешевими авіалініями.

Бо стереотипи паразитують на відстанях.

Натомість мандрівки вчать

×