Серед нас, інтелектуалів, – тих, хто заробляє собі на хліб писанням, – є особливий вид фантазії чи, якщо хочете, утопії: втекти від цього світу на рік-два у пустелю, монастир чи просто усамітнитись у своєму кабінеті. І там написати щось, що відрізнятиметься від щоденних коментарів, а проникатиме глибше, творитиме нові сенси й полишить за собою слід на майбутнє.
Особливо сильно такі захцянки буяють у часи кризи – коли світ, у побудову якого ми так сильно ангажувалися, валиться на наших очах і його уламки, здається, поховають наші надії.
Найдивніше у цій фантазії: вона справді діє. Доказ – низка великих творів, що постали в часи безнадії: "Мукмінадія" Ібн Халдуна, "Правитель" Макіавеллі, "Кандід" Вольтера, "Поневолений розум" Мілоша тощо.
Прийшов і мій час пофантазувати. На наступний рік не маю добрих прогнозів для України – ні політичних, ні економічних. Ні, Україна не розвалиться і не зникне з карти. За роки своєї незалежності вона не раз і не два показала, що є стабільною конструкцією. Скільки б там не говорили про її занепад чи розпад, вона все не падає і не падає. І, надіюся, не впаде. Вона в тому стані, коли, у згоді з першим рядком нашого гімну, і вмерти не може – але й жити нормально у неї ніяк не виходить. Скільки б ми не писали й не закликали владу, громадянське суспільство, нашу молодь до цивілізаційного стрибка, Україна все ніяк не скочить, а навпаки, занурюється все нижче й нижче.
Я хочу взяти паузу, принаймні на найближчий рік чи два. У випадку із читачами "Країни" ця пауза полягатиме у зміні жанру: хочу відпочити від політики. Тому не коментуватиму політичні події, залишаючи це для іншої колонки, яку веду в журналі "Новое время". Але перед тим як розпрощатися з цим жанром, дозвольте поділитися своїми мріями: якою я бачив би майбутню Україну і ради якої я далі працюватиму, щоправда, іншими засобами.
1. Це має бути країна з валовим продуктом щонайменше $10 тис. (в еквіваленті) на душу населення та середньою тривалістю життя не нижче 75 років.
2. Щоб головним святом у ній було не 24 серпня, а 1 грудня – не коли незалежність звалилася на українців, а коли вони самі її вибрали, свідомо, відповідально і, що важливо, стратегічно правильно.
3. Замість гімну "Ще не вмерла" чи "Вже не вмерла" я хотів би мати наш духовний "Боже Великий єдиний" – гімн надзвичайної музичної краси і тексту, сповненого національної гідності.
4. Хотів би, щоб Київ був звільнений від свого столичного статусу, де "бабло перемагає добро". А столицю перенесли в інше, менше місто, якого менше шкода, але яке від цього сильно виграло б – скажімо, в Умань чи Маріуполь.
5. Щоб президент України після свого терміну мав такі самі статки, як і перед посадою, – і щоб за цим стежила окрема комісія. Та і взагалі, аби Україна нарешті звільнилася від цього іга "дітей Кучми" – Ющенка, Януковича, Порошенка, Тимошенко. І щоб керівником держави була людина зовсім з іншого тіста: молода, інтелігентна й значною мірою байдужа до привілеїв, які приносить влада.
6. Аби українські олігархи не були багатшими від польських.
7. Щоб у нас з'явилася сильна професійна армія, служити в якій було б і вигідно, і почесно.
8. Аби разом із радянськими пам'ятниками зникли радянські туалети.
9. Щоб з одного кінця країни в інший можна було дістатися за дві-три години (включно з реєстрацією на літак і забиранням багажу).
10. І наприкінці, щоб у цій країні приниження людської гідності прирівнювалося до порушення закону – і каралося якщо не ув'язненням, то позбавленням місця праці.
Про Донбас і Крим у складі України навіть не мрію – бо це дуже реальні речі, і вони не підлягають фантазіям.
Нічого не хочу говорити про мову та історичну пам'ять – щоб не дражнити гусей. Хай це лишиться у сфері моїх особистих фантазій.
Не можу помріяти про Росію як дружню Україні державу, Цього, боюся, не станеться за мого життя. А навіщо мріяти про те, чого сам ніколи не побачиш?
Не можу побажати, аби бодай одна з цих мрій здійснилася уже наступного року. Навіть якщо 2018-го нас чекають дострокові президентські вибори, вони навряд чи принесуть гідного президента.
Бажаю, однак, щоб бодай одна з цих мрій здійснилася упродовж найближчих 10 років. А нам усім – дожити до цього
2 
1
Коментарі