— Где Володька? Я здесь первый и последний раз! — мені на коліна падає смугастий мокрий шарф. Поруч у крісло плюхається роздратована особа у светрі з пуховою аплікацією. Впирається ногами у спинку крісла переднього ряду. У Молодому театрі ось-ось розпочнеться прем'єра.
— Вытирайте ноги! Ну ты поняла, да? Она мне говорит: вытирайте но-о-оги! А я спрашиваю, а что не так с моими ногами? Я же не виновата, что снег и грязь?
Ледь киваю незнайомці. Очевидно, поконфліктувала з прибиральницею.
Дівчина розстібає светра, над головою здіймаються мікрочастинки пуху.
— Красиво, да? — сплескує руками.
Пух летить мені до рота, на пачку з печивом у руці. Вона запускає руку до моєї пачки:
— Извини, я тоже с сезамом люблю.
Мовчки простягаю упаковку. Вона бере ще.
— С орешками тоже так ничего, с изюмом. А в сестры моей аллергия на орехи. Представляешь? Ей ничего-ничего с орехами нельзя, пухнет! Ей специальные препараты из Америки доставляют, по 20 долларов, по 30. Это же деньги! Но сейчас все дорого. А билет какой дорогой? А она мне еще: вытирайте н-о-о-оги!
До вистави декілька хвилин. Лисуватий чоловік ліворуч притримує сидіння стільця для дами в коралях. Моя сусідка спостерігає за ними спідлоба.
— Мужчина, а вы ничего не перепутали? — питає, щойно пара вмостилася. Підморгує мені. Чоловік не реагує. — Здесь же Володька сидит, верно? Так, где Володька?
Стинаю плечима, не знаю ніякого Володьки. Дівчина розгублена. Роззирається по залу, помічає, як до неї щосили махає парочка з 10-го ряду. А наш — 15-й.
З гучним "о-ма-йо" вона похапцем збирає речі й проривається геть. Позаду волочиться мокрий шарф. Праворуч на стілець у крихтах із пухом вмощується огрядна пані років 40. Пропоную їй печиво. Не відмовляється. Ну, хоч де Володька, не питає.
3 
1
Коментарі
1