Зупинятися не можна. Навіть якщо пропускаєш дні народження і похорони найближчих

Уривок із роману "Хто ти такий?" Артема Чеха

Старий Петро народився у двадцять другому під Черкасами. Батька не знав, бо той згинув у лісах Холодного Яру. Вже оточені й розбиті, холодноярці відстрілювалися останніми набоями наосліп. Така сліпа куля й пробила молодому червоноармійцю череп. Тіло не забрали, так воно там і залишилося під січневими снігами, аж поки той анклав геть не зачистили. Людські рештки, що їх скидали до загальної ями, ніхто не ідентифікував. Кому вони належали – козакам чи більшовикам – не відомо. Спочатку прилаштували дерев'яну табличку, а потім і та зникла. Лише на піщаних просторах довкола Тясмина почали добре рости зеленухи.

Мати Петра була простою селянкою із села Леськи, яка у двадцять третьому переїхала до знекровлених Черкас. У ті перші роки молодої радянської республіки й зростав Старий Петро. Війну зустрів випуск­ником школи, потрапив під мобілізацію, але не на фронт, служив у тилових штабах, займався паперовою роботою. Втім, у сорок третьому таки ловив власовців під Харковом, у сорок четвертому відділяв шматки ідеологічно шкідливого м'яса у селах навколо Любомля. У сорок п'ятому повернувся до рідного міста, де й одружився зі шкільною вчителькою. А вже по війні швидко піднявся кар'єрними сходами й отримав офіцерське звання у міністерстві держбезпеки. Хто зна, чим були вкриті ті кар'єрні сходи – кров'ю чи кабінетним пилом, – але коли у нього народився син у сорок сьомому, він уже мав повноваження підписувати папери в будівлі на Карла Маркса. Тоді ж сім'я й переселилася у новий будинок, що його збудували полонені угорці.

 

Шкільна вчителька Людмила Потоцька була родом із Поділля, її батько був одним із гілки срібної пиляви (шляхетський герб. – Країна) Батька розстріляли ще на початку тридцятих у Сосонках під Вінницею. Людмила з мамою переїхали до Умані. В останні місяці війни за рознарядкою наркомпросу її відрядили вчителювати на Донбас, проте на станції Шевченка під Черкасами потяг зупинили, її та ще сімох молодих учителів перевезли до міста, поселили в напівзруйнованому бараку біля самого Дніпра й розписали по різних школах. Людмилі дісталася перша. Тоді вона познайомилася зі Старим Петром – молодим довгоногим особистом, що дефілював голодними й понівеченими Черкасами у лискучих чоботах і мав доступ до спецпайків, якими й відгодовував молоду подоляночку.

У Фелікса було ситне і, за великим рахунком, безтурботне дитинство. Родина офіцера держбезпеки мала все необхідне для комфортного життя, вільного від злиднів і побутової суєти. Один із перших телевізорів у місті, покоївка, гувернер, службовий автомобіль. Загалом, дитинство було підкреслено радісне. Відірване від реальності, та й відірване взагалі. Але радісне. Хіба що брат Юрка, який так невчасно народився у п'ятдесят третьому і перебрав на себе всю увагу. Його любили, пестили, йому дозволяли більше. У шість років його віддали на хор. Хор? Чому хор? Згодом Фелікс саме в цьому вбачав підґрунтя Юриного алкоголізму. "Це все через хор, – невідомо кому (а найперше собі) пояснював він, – і через матроський костюмчик. Юра – педераст і сцикун, – говорив він, – от і ховає свій страх і свої невдачі у червоному кріпленому".

Фелікс вина майже не пив. Уперше напився у дев'ять, і це був розбавлений спирт.

У їхньому будинку мешкали близько двадцяти дітей. Усі вони були синами і доньками впливових у місті людей – номенклатурних працівників, перших і других секретарів райкомів і обкомів, суддів і, звісно, кагебістів. Фелікс уже в десять років сколотив банду з чистих, доглянутих і, як він сам пізніше визначав, жорстоких сусідів-однолітків. Кожен із них мав прізвисько. Це були прізвища есесівської – як не зовсім доречно називав її Фелікс – верхівки. Йодль, Гіммлер, Гайдріх, Айхман і навіть Геббельс. Фелікс був Кальтенбруннером. Через високий зріст і батька-кагебіста. Гіммлера вдома звали Фімою, його батько був знаним архітектором. Щоправда, ніхто так і не згадає, що ж він спроєктував, окрім огидної будівлі на Кірова. Гайдріх, він же Володька Луценко, був найкращим другом Фелікса, вони удвох і очолювали банду. Геббельс носив окуляри. Дід Йодля був героєм Радянського Союзу, а батько – полковником танкових військ у відставці. Айхман всякчас діставав Фіму й намагався зняти з нього штани, аби всі побачили його обрізаний стручок. І хоч Фіма наполягав, що там у нього нічого не обрізано, Айхман не вгамовувався.

До певного часу всі вони гасали центром міста, наче зграя мисливських псів на конюшні, грали у гестапо і Бухенвальд, крадькома пробиралися до сусідньої школи, вистежували дівчат, гуртом навалювалися на них, лякаючи і мов ненароком торкаючись інтимних місць. Бігали на Дніпро і крали у рибалок рибу й раків, розорювали гнізда в голубниках, біля зруйнованого мосту відшуковували залишки німецької зброї.

Найулюбленішою забавою була ловля пацюків. У Йодля був старий мисливський пес, якого його батько, полковник танкових військ, привіз із Померанії у сорок сьомому. Пацюки селилися у розбитих хатах, точніше, під їхніми уламками. Пес жадібно винюхував нори, хлопці засовували в нору загнуту арматуру й вивертали піщану гору, а звідти – пацюки. Їх ловили й саджали до клітки, в якій колись, очевидно, жив папужка. В клітку їх набивалося до трьох десятків, вони верещали, билися, виїдаючи один одному носи й очі. Потім тих пацюків продавали одному божевільному діду, що мешкав на Казбеті. Дід давав двадцять дореформених копійок за пацюка. Пацюків він прокручував через м'ясорубку й начиняв фаршем пиріжки, які продавав на казбетському базарі.

Вихованням Фелікса мав займатися гувернер Іларіон, студент-філолог, але той виявився запійним. До певного часу він сумлінно вчив Фелікса англійської, пильнував за його манерами й колом спілкування, проте невдовзі Фелікс виявив його слабкості й на свої кишенькові купував Іларіону літру вина, а сам прямував до своєї банди.

Їхній будинок стояв майже навпроти щойно збудованої сімнадцятої школи. Після народження Юрки Людмила перейшла вчителювати до неї. Туди ж перевелася з різних міських шкіл уся "есесівська еліта".

Одразу за "угорським" будинком хаотично стелився приватний сектор, в якому жили переважно старі люди. Половину хат після війни так і не відбудували. Від приземкуватих, подекуди критих соломою хатин уздовж довгих і запустілих черкаських вулиць тягнулися робітничі бараки. Холодні, на пічному опаленні, з толевими дахами, що протікали, й глиняними стінами, на яких проростали мох і кульбаби. В бараках селилася різна босота з вантажного та річкового портів, діти будівників черкаської дамби й перших хімічних гігантів.

Між есесівцями і пролетаріатом постійно спалахували сутички. З одного і з іншого боків вчинялися напади, чесні кулачні бої переходили у махання арматурою і ланцюгами. Ділити територію було небезпечно і весело. Есесівці це називали інтервенцією. Портові це взагалі ніяк не називали, а просто заповзято гамселили всіх навколо – і своїх, і чужих. Аж якось у підвалі одного зі зруйнованих будинків есесівці відшукали "Максима" із зарядженою лентою й дещо заіржавілою туреллю. Вночі вони притягнули той кулемет до самого порту, виставили навпроти будівельного вагончика, в якому зазвичай збиралися їхні найзапекліші вороги, й дали чергу по темно-зеленій бляшанці. Одного вбили, троє потрапили до лікарні. За справу взялася держбезпека. Фелікса теж допитували. До нього приставили молодого лейтенанта з обгорілим вухом. Лейтенант, очевидно, знав, що розмовляє із сином майора, свого начальника. Дотримувався протоколу. Питав узагальнено.

– Чия це ідея була? Шмальнути з кулемета?

– З якого кулемета?

– З "Максима", – уточнив лейтенант, жваво ворушачи тонкими безкровними губами.

– А що у вас з вухом?

– Це в пожежі, – розгубився лейтенант.

– Боляче було?

– Я не пам'ятаю, малим був. Це ще до війни, – потім згадав, що має допитувати. Допитувати, але не тиснути. – Так чия це була ідея? Стріляти по робочому класу?

– По робочому класу біляки стріляли.

– Да, біляки, – радісно погодився обгорілий. – І ви з "Максима".

– Ми ні по кому не стріляли.

– Це правда?

– Правда, – підтвердив Фелікс, заповзято махаючи головою, й на цьому допит скінчився.

Його і Володьку Луценка відмазали, в декого влаштували обшуки. У батьків Геббельса в серванті поміж книжок виявили польські злоті, щоправда, ще часів Пілсудського, але чимало. Геббельси після місячної тяганини відбулися переляком. У дитячій Айхмана знайшли наган. Айхману тоді пощастило менше за всіх. Він потрапив до колонії: власне, на нього все й списали. Задля справедливості посадили й одного з поранених.

Згадуючи Старого Петра, Фелікс особливо любив розповідати про один епізод, підкреслюючи ним чесність і принциповість батька. Хоча яка може бути чесність у гебнявого, додавав він, але однаково розповідав.

Фелікс опісля учебки будь-що прагнув потрапити до повітрянодесантних військ. Цим він марив років із тринадцяти, відколи познайомився з мешканцем сусіднього будинку, старим одноруким дідом, якому щедро наливав, отримуючи взамін фантастичні історії про десантуру і розвідку під час війни. Діда звали Адольфом, він був наглухо сивий, з великими білими бровами. Ходив містом у затертій брезентовій робі, лівий рукав зав'язував у вузол. Курив "Казбек", говорив тихо і вкрадливо, залюбки приймав алкогольні дари від сусідських дітей, після чого подовгу вигадував чудернацькі фронтові історії, які з ним, звісно, не траплялися, але могли трапитися.

А тут ще й на радянські екрани вийшов "Стрибок на зорі" Лукінського. Фільм був як фільм: патріотичний непотріб про честь і мужність радянської армії. Проте симпатичні й дещо картонні десантники таки спромоглися закохати у себе всю ту легковразливу радянську юнь.

Уже закінчивши школу й готуючись до армії, Фелікс був твердо переконаний, що Старий Петро легко задовольнить його героїчні прагнення: зателефонує куди треба, домовиться з ким треба і, якщо треба, з ким треба вип'є. Але батько якось принципово уперся і, здавалося, лише про те й мріяв, аби зіпсувати синові життя.

– Відслужи срочку, а там уже вирішимо, – сухо відказував Петро.

– Па, ну ти ж можеш…

– Можу. Але не буду. Відслужи срочку, тоді йди хоч у стройбат.

І Фелікс служив.

До присяги готувалися два тижні. Марширували, співали, годинами стирчали під білим розпеченим небом. Глузливе липневе сонце висіло над соснами, плацом розносився густий аромат глиці, з динаміка на посірілому від дощів дерев'яному стовпі лунали радянські марші. Уздовж центрального корпусу, облицьованого полив'яною плиткою, бігали солдати і батьки з сумками й валізами, наповненими різною домашньою їжею. Хтось прямісінько біля плацу запихав у свого сина котлети. Молодий лейтенант зі штабу з круглим і всіяним вуграми обличчям, що скидалося на підгорілу булку з родзинками, керував цивільними. Їх було небагато, переважно місцеві. Строковики з інших союзних республік, до кого не доїхали рідні, заздрісно позирали на торби з ковбасою і банки з варениками.

До Фелікса приїхали Старий Петро, мати і Юра. Юра їхати не хотів, тому всякчас виказував незадоволення: спека, комарі, нема де сісти, та й взагалі, що тут такого в цій присязі, що треба було пертися за триста кілометрів? Шовкові підполковницькі погони й василькові петлиці Петра, очевидно, викликали занепокоєння в офіцерського складу, проте поводився він стримано і навіть сором'язливо. Мати ж, навпаки, метушилася і нервувала, кілька разів перелічила всі привезені синові наїдки, просила більше пити води, заспокоювала Юру й виразно була ображена на чоловіка.

Фелікс і далі тиснув на батька. Той міг усе влаштувати, але не влаштовував. Наказав дочекатися покупців, відслужити де доведеться, а потім, якщо захоче іти по військовій лінії, все буде.

– Тоді іди хоч у стройбат!

Цю фразу він повторив разів п'ять. Фелікс сердився, з батьком не розмовляв, більше тулився до матері, яка теж наполягала, аби її чоловік усе влаштував. Зрештою, відбув присягу, сухо попрощався з батьком, поцілував матір, подарував Юрі стріляну гільзу і з двома полотняними торбами з наїдками попрямував до казарми.

Покупці виявилися більш прихильними до мрій Фелікса й таки забрали його під Житомир стрибати з вишок і бігати по десять кілометрів замість аперитиву перед сніданком. Антропометрія й фізичні дані дозволяли. Фелікс був до кінця строкової служби впевнений, що батько таки зателефонував куди треба, домовився з ким треба і, якщо було треба, з ким треба випив. Пізніше Старий Петро це заперечував, мовляв, він уже давно не у тому званні і, тим більше, не на тій службі, щоби з ким завгодно пити. Вистачить і дзвінка. Але ні, не дзвонив.

Отримавши сержантські погони, Фелікс вступив до Рязанського повітрянодесантного командного училища. Проте цьому вступу передувало короткотривале відрядження до сусідньої Чехословаччини. Тамтешній Дубчек захотів більше свободи і, як це не прикро, не мав бажання ділитися з радянською владою клейнодами, тому довелося ті клейноди відбивати, а заразом і обмежувати свободу. Обмежувати свободу поставили тамтешнього Гуску, а Фелікс разом із півмільйонною ватагою тому Гусці успішно допоміг.

Він клявся, що, перебуваючи там, жодної душі навіть не скалічив. Захопили якийсь аеродром, блокували його, зрештою, виконували наказ, та й усе. Подумаєш, проїхалися гусінню по старій бруківці. Це ж тобі не горлянки різати в рукопашній десь під Баграмом. Після успішної операції в Чехословаччині Рязань приязно прийняла молодого і перспективного десантника у свої червонопрапорні ленінського комсомолу ряди.

Під час навчання в училищі ним зацікавилося ГРУ. Виклики до Москви стали звичним явищем. Відрядження до Анголи, Судану, Нікарагуа. Найщасливіші роки.

Десь у середині сімдесятих познайомився з Тетяною, майбутньою дружиною. Найважливіше, що була схвалена головним управлінням. Одружився, народилася донька, щоправда, серце у неї було з правого боку, але поки на самопочуття це не впливало, надто не панікували. Навчання, марш-кидки, відрядження, паперова робота, Юрка знову в запої. Старий Петро у званні полковника вийшов на пенсію, мама продовжувала вчителювати. Не бідували, мали добре здоров'я, зимували в місті, на літо виїжджали до материної мами під Умань. Там Фелікс у дитинстві провів не один місяць. Тихе село понад річкою – на жаль, без лісу, але з безкраїми луками й пасовищами.

За десять років Фелікс лише двічі приїздив до бабусі. Її смерть застала його на навчаннях десь у лісах під Орлом. Він тоді багато чого пропускав, віддаючи службі все своє життя. Він забував про дні народження, не потрапляв на весілля колишніх друзів і похорони їхніх батьків, яких знав змалечку, мало проводив часу з сім'єю, а якщо бути відвертим, взагалі не проводив. І навіщо сім'я тоді? Навіщо все це? Для кого ця служба? Для держави? Для цека? Для самого себе? Як на те, то так, для себе. Він уже надто далеко зайшов, дороги назад немає. Лише вперед. І цей шлях уперед – крізь засрані казарми і запилюжені поля, крізь вогкі ліси і бездонне небо, через сотні кілометрів марш-кидків і постійну секретність, без якої і в туалет не сходиш, – він усе ж таки давав сил не зупинятися. Зупинятися не можна. Навіть якщо пропускаєш дні народження і похорони найближчих.

Лише з мамою був близький. Старий Петро завжди стояв осторонь, ніби спостерігаючи за грою, майже не втручався. Мама весь час була поруч. Навіть за тисячі кілометрів. Коли читав від неї листи, а писала вона багато, відчував запах крейди і мила. Мама завжди пахла крейдою і милом, навіть коли вийшла на пенсію й припинила вчителювати; йому здавалося, що цей запах з її тіла й одягу не вивітриться ніколи.

×