"Здається, ніхто у світі так часто не говорить про мир, як росіяни"

Два українські документальні фільми представили на 74-му Берлінському міжнародному кінофестивалі в лютому

Стрічка "Мирні люди" показує руйнування в українських містах і селах унаслідок повномасштабної агресії Росії та життя цивільних українців в умовах війни. Статичні кадри поєднуються із записами перехоплених телефонних розмов між російськими солдатами та їхніми рідними. Це другий повний метр Оксани Карпович після картини "Не хвилюйся, двері відчиняться". Нову роботу описує як роудмуві, що через подорож Україною розкриває повсякденність зла російського вторгнення. Світова прем'єра відбулась у програмі Forum. Фільм здобув спеціальну відзнаку екуменічного журі й особливу згадку від журі Amnesty international.

 

Стрічка "Трішки чужа" розповідає особисту історію режисерки з Маріуполя на Донеччині та її матері, доньки й онуки. Ідеться про їхнє життя до й під час повномасштабної війни, вплив радянського минулого та русифікації на ідентичність і сімейні стосунки та про деколонізацію свідомості. Це повнометражний дебют Світлани Ліщинської, яка понад 25 років працювала на телебаченні. Прем'єра відбулась у секції Panorama.

Про свої фільми розповідають авторки.

"Мирні люди",

режисерка Оксана КАРПОВИЧ, 33 роки:

– Це кіно – передусім відтворення особистого досвіду війни в лютому-березні 2022-го. Упродовж майже двох років його створення постійно повертала себе в цю точку – в пам'ять про початок великого вторгнення.

По-перше, 24 лютого я здійснила 23-годинну подорож із Краматорська на Донеччині до Харкова й далі в Цент­ральну Україну. Побачила, як війна миттєво змінила пейзаж нашої країни. По-друге, ухвалила доленосне рішення будь-що залишатися і свідчити про те, що мало відбутися. По-третє, шість тижнів працювала місцевою продюсеркою з репортерами телеканалу Al Jazeera English. Протягом цього періоду ми були свідками спроби російської армії захопити Київ, щоденних обстрілів столиці й околиць, жахливих наслідків окупації на Київщині та Чернігівщині. Серед перших журналістів зайшли в Бучу й побачили вершину "русского мира".

Паралельно слухала перехоплення розмов росіян, які регулярно публікувала Служба безпеки України. Мала враження, що російські солдати та їхні матері дають своєрідні інтерв'ю, коментують злочини, які розгортаються буквально на моїх очах. Поєднання безмовного споглядання за брутальною реальністю й одночасного вслуховування в голоси окупантів дали ідею та візуальне бачення фільму.

"Мирні люди" знято в Київській, Харківській, Миколаївській і Донецькій областях кількома блоками влітку й восени 2022-го та влітку 2023-го. Під час знімання ми подорожували вчотирьох. Це наша друга спільна кіноробота з англійським фотографом Крістофером Нанном. Довіряю його баченню, чутливості й етиці. Важко уявити, щоб фільм міг зняти хтось інший. З нами завжди був звукооператор Артем Косинський, а також місцевий продюсер і водночас водій. У різних регіонах це були різні люди, але найдовше працювали з волонтером Артемом Фисуном із Харкова. Він робить багато для військових на фронті та харківської громади, має дар знаходити зв'язок із людьми та чудово знає Схід України.

З усіх місць, де довелося побувати, є щось магнетичне в Харкові та його жителях. Мій підхід побудовано на спів­праці. Як фотографка й режисерка дбаю про те, щоб ті, кого хочу зняти, давали згоду на таке. У Харкові ж зовсім не знайомі люди постійно йшли нам у цьому назустріч.

Нещодавно один з іноземних журналістів запитав мене в контексті створення фільму, чи відчуваю ненависть до росіян. Це почуття, яке їсть ізсередини, воно не живить. Якби відчувала ненависть, не знайшла б у собі достатньо енергії, щоб слухати цей матеріал упродовж двох років. Із самого початку тотальної війни живу в болі й люті, які стоять клубком у горлі, каталізую їх у роботу.

Телефонні дзвінки окупантів викликали в мене здебільшого жах. Водночас неодноразово гнівалася на свою певну наївність чи необізнаність. Ніщо з того, що Росія здійснила в лютому 2022-го й дотепер, не є новим. Воєнне вторгнення, загарбання, окупація, вбивства і зґвалтування – все це вона вже робила в недалекій історії. Те, чого РФ сягнула цього разу, – це рівень дегуманізації та деморалізації власного населення.

Росіяни з перехоплень здаються людьми поверхневими, зацикленими на своїх вигодах. Вторгнення в Україну – для них переважно спосіб заробити гроші. Загарбницьку "поїздку" в сусідню державу вони часто порівнюють із попередніми – в Чечню чи Сирію. Заради зиску готові переступати будь-які моральні межі й не ставлять собі незручних запитань. Також мають унікальне вміння брехати самим собі. Солдати, які пізнали брутальність війни й українського спротиву та ділилися інсайтами, особливо на початку, миттєво отримували заперечення. Їхні родичі віддавали перевагу тому, щоб залишатися в темряві невігластва та пропаганди.

Перехоплення показують, що з боку українського суспільства війна має характер опору. Росіяни часто розповідають одне одному не так про військових, як про цивільних, які з ними борються і яких вони бояться. Є унікальні записи про те, як цивільні жінки в Бородянці атакують танки коктейлями Молотова, а інші в окупованих регіонах труять росіян пиріжками чи водою. Про різноманітні написи-гасла, які наші люди чіпляють, щоб налякати. Усі ці прояви народного спротиву викликали неабиякий ефект серед окупантів. Мій висновок: наявність громадянського суспільства в Україні, здатність солідаризуватися, об'єднуватися й мобілізуватися навколо спільних цілей – зброя, якою володіємо ми, але не наш ворог.

Намагаюся працювати щиро й не думати про аудиторію. Це неправильний хід із погляду маркетингу. На щастя, в нашій команді є люди, які думають про глядачів професійно, – продюсери, дистриб'юторки, піарниці. Щоб зробити твір автентичний мені самій, змушена бути мірилом і дзеркалом того, що створюю. Наша прем'єра на Берлінале продемонструвала, що фільм зацікавив і зачепив найрізноманітніші кола глядачів. По-різному, але з однаковою силою вразив і українців, і росіян, і колективну західну публіку. Людей, які цікавляться документалістикою, сучасним мистецтвом, історією чи політикою. Найважливіше, що нам вдалося, – це струсонути західних глядачів і розбити їхнє уявлення про російську велич.

Назва стрічки відсилає одночасно до двох паралельних спільнот – російського й українського суспільств. Це референс на словосполучення "мирные жители", яке вживають росіяни на позначення цивільного населення і яке складно перекласти іноземними мовами. А також відголос "вежливых людей" у Криму 2014-го.

Здається, ніхто у світі так часто не говорить про мир, як росіяни. Ми в Україні пізнали весь вимір його жорстокості й абсурдності власними тілами та свідомістю. З одного боку, назвою хотіла акцентувати саме на цьому "мирі". З іншого – на цивільних, яких показуємо в кадрі. Їхні домівки й вулиці розривають російські ракети, а вони намагаються утримувати нормальність щоденного життя. І на тих учорашніх цивільних, яких не показуємо. Вони були змушені вдягнути військовий стрій і боронять Україну на фронті. Мирні люди – це про всіх цих людей і про визначення миру й людського, яке російська пропаганда й мова корумпували та спотворили.

"Трішки чужа",

режисерка Світлана ЛІЩИНСЬКА, 53 роки:

– Я родом із русифікованого Маріуполя на Донеччині. Після анексії Криму стало цікаво дослідити, що заважає вивчити та прийняти українську мову як рідну жителям регіонів, які вважали російськомовними. Спочатку планувала знімати людей, які йдуть на безкоштовні курси української. Ця волонтерська ініціатива почала розвиватися після 2014-го, зокрема в моєму рідному місті. Проте повномасштабне вторгнення все змінило. У Маріуполь я вже не поверталася.

Після 24 лютого спочатку фільмувала все, що відбувається навколо, бо здавалося важливим усе фіксувати. Це мало бути некомфортне кіно, де в кадрі зима та дорога, дощ і вітер, коробки й валізи. Хотіла передати відчуття хаосу і втрати. Сфокусувалася на історії та сьогоденні своєї родини.

Окрім мене, героїнями фільму стали моя мама – 78-річна Валентина, 30-річна донька Олександра й онучка – 4-річна Стефанія. На прикладі чотирьох поколінь жінок показую, як змінювалася ментальність українців у русифікованих частинах України. Як покоління за поколінням стиралася українська ідентичність. І чому не хочу назад у тоталітарний совок.

 

Мої предки були запорозькими козаками з Центральної України. У середині XIX століття їх переселили на Кубань. Після жовтневого перевороту більшовики розкуркулили родину. У прабабусі Василіси з вісьмома дітьми забрали все та відправили їх до Маріуполя. Вона, як і всі близькі, говорила українською мовою та дотримувалася національних традицій. Бабуся вже спілкувалася суржиком. Мама майже не говорить і ніколи не заговорить українською, хоча й успадкувала козацький характер. Я представниця покоління, яке формувалося в тоталітарній радянщині. Взагалі не мала індивідуальності, було важко висловити власну думку та зрозуміти, хто я є. Донька народилася вже у вільній, демократичній країні, тому в неї більш виражена індивідуальність. Але, попри навчання в тоді єдиній у місті українській школі, росла під сильним російським упливом.

Назва "Трішки чужа" – бо для мене це фільм про так званих неправильних українців. Наприклад, частина співгромадян може вважати мене якоюсь недоукраїнкою через мій радянський бекграунд. Це проблема стереотипу, який досі звучить в інформаційному полі. Хотіла б це змінити. Щоб узагалі не було такого поняття. Усі, хто має громадянство України та поділяє її цінності, є правильними українцями. Прагнення донести цю думку й підштовхнуло створити стрічку.

Для мене головна мета кіно – нагадувати людям про те, що вони люди. І допомагати їм ширше відкривати для себе реальність. А завдання безпосередньо документалістики – говорити правду про життя. Ця форма найбільше наближена до правди. Ані репортаж, ані навіть хроніка не може повністю виразити, що відбувається ззовні та всередині людини.

Знімання і монтаж тривали два роки. Це була робота в режимі нонстоп – режисер не має вихідних. А ще ж треба на щось жити, а в цей час у країні війна. Окремим питанням були пошуки фінансування. Я – нове ім'я в міжнародній індустрії. Не маю регалій, і ніхто мене не знає. Постійно просять показати щось, тобто зробити кіно, а потім "ми вам дамо кошти".

Хотіла би сховатися за камерою. Було важко і знімати, і заходити в кадр – бути водночас мамою, донькою та режисеркою. Намагалася бути максимально чесною – переступати через внутрішню цензуру, страхи чи хибний сором і фільмувати все як є.

На початку знімання думала, що працювати з рідними – найлегший шлях, бо мене знають і довіряють мені. Це не так. Вони не мали пієтету як до режисерки. Було складно щось планувати чи просити зняти певні ситуації. Але лише в перші кілька тижнів. Поступово мама та донька зрозуміли процес, який, навпаки, зближував нас.

Маріуполь у фільмі з'являється в кадрах інших моїх рідних і знайомих, які досі перебувають на окупованій території. Але місто постає як якась паралельна реальність. Нині живу в Києві, а донька з онучкою – в Лондоні. Мама теж поїхала до них, бо боялася, що другої зими великої війни тут не переживе. До того ж доньці важко в іншій країні з малою дитиною. У неї була сильна депресія, а бабуся її підтримує. Я залишилася в Україні, бо хтось має бути тут і будувати державу. Відчуваю, поки що маю в собі сили це робити.

Участь в одному з найбільших кінофестивалів світу означає міжнародну увагу. Багато хто з глядачів з інших країн, які говорять різними мовами, казав: "Це фільм про мене", "У моїй родині теж таке було". Значить, стрічка викликає емпатію до нас. Вдалося показати нюансований портрет сучасного українця, а не стереотипний і штампований образ, як нас звикли сприймати на Заході. Іноземці бачать, що ми – такі самі люди, як вони. Для мене це найбільший комплімент, бо важливо, щоб світ розумів і підтримував Україну.

Це не стандартне кіно про війну. Воно передусім про сімейні стосунки. Родинна історія – це ключ, за допомогою якого легше достукатися до іноземців. Наприклад, Індія – велика ядерна держава, яка допомагає Росії обходити санкції. Її взагалі не цікавить Україна. Але в мене брало інтерв'ю індійське медіа, і я запитала: "Чому ви звертаєтеся до українського режисера?" Відповідь була: "Нам цікаво, бо у вас історія про родину та покоління". І це не єдиний приклад.

Українська публіка для мене теж важлива, бо нам треба якось закрити цей дискурс між російськомовними й українськомовними українцями. Нині багато суперечок, суспільство травмоване та втомлене. Але важливо, щоб ми не забували, хто ми й за що воюємо. Хотіла дати людям і самій собі сенси, сили й надію, щоб продовжувати боротися.

×