Про найважливіші українські книжки часів незалежності розповідають інтелектуали в рамках проєкту Львівського міжнародного BookForum "10 про 10. Спроба канону"
"Рекреації" Юрія АНДРУХОВИЧА, 1992 рік
Гаська ШИЯН, 41 рік, письменниця:
– Це чітка фіксація епохи. На емоційному рівні нагадує дитячі спогади. Писалась у вересні-жовтні 1990-го. Україна ще була УРСР, хоча вже імперія зла тріщала по швах, і це добре прочитується в романі. Одночасно переповнений тугою за минулим – втраченою розкішшю панського життя на Західній Україні, яку забрав совок. З другого боку, відчувається страх прийдешнього. Це міжчасся з невлаштованим побутом, вуличними наркоманами, шльондрами, рекетирами, гебешниками, які ввижаються в кожному.
Малопомітні в тексті, але важливі для мене були деталі – згадки про гурт "Мертвий Півень" та поета Івана Малковича, які тоді були ще нішевими культурними феноменами. Не мали жодних гарантій, що через 30 років про них пам'ятатимуть. Це ще час, коли на небосхилі ще не зійшла жодна українська рок-зірка.
Кілька аспектів у книжці особливо вражають. По-перше, поети, яким заледве по 30, уже проживають кризу середнього віку. Обкладені дітьми, боргами, невиліковними хворобами. Панікують, що молодість вислизає. Гасять її бухлом і сигаретами. Те, що в сучасному контексті ще сприймається як юність, тоді було для них персональним кінцем світу.
Головний герой постійно намагається отримати задоволення. З другого боку, втекти, викрутитися від натягування на нього ролі морального лідера, політексперта. Відкараскується від запитань, викручується абсурдними пустопорожніми промовами, пародіями на пародії, кліше. Цією роллю водночас насолоджується. Йому подобається, як молодші фанати захоплюються і вважають експертом з усіх питань, хоча він лише молодий літератор, який приїхав потусуватися на фестиваль.
У письмі відчуваються імпульсивність, спонтанність і свобода. Будуючи ретельно речення, Андрухович не добирає слів. Без самоцензури і страху бути забаненим нещадно тролить усе й усіх. Це розкіш, яка переважно є у письменників лише на початку творчого шляху. Іскра чесності горить сильно і класно.
"Рекреації" запустила двигун сміливості для авторів, які прийшли слідом. Формувала наші смаки, стиль і дозволяла писати по-новому й не заскорузло, давати волю внутрішньо накопиченому без страху. Це теж цінне у вітчизняній літературі 1990-х, коли в авторів була необмежена свобода. Ситуація, коли тобі немає що втрачати, дає змогу народитися таким щирим творам.
"Польові дослідження з українського сексу" Оксани ЗАБУЖКО, 1996 рік
Андрій БОНДАР, 47 років, письменник:
– Роман набув статусу твору, до якого повертаються і який перечитують. В якому закладено багато сенсів, настроїв, ідей. Можна назвати текстовою лабораторією Оксани Забужко, де вона спробувала вмістити у свою душу весь світ, а потім вилити її на папір.
У центрі роману – особиста історія стосунків. А поза нею – власне, дослідження. Забужко являє в літературі першу спробу побачити українську душу XX століття через мовлення жінки. Складається з багатьох компонентів. Це передусім поєднання національного і феміністичного. Іскрить від зіткнення між цими двома стихіями. Жіночий голос показує всі виверти, травми, комплекси особистості. Національне – образ вічно пригноблених, нещасних чоловіків, які гноблять жінок. Це створює напруження, розлите в усьому тексті.
Проте головною силою роману є не дослідження теорій звільнення нації, особи, жіноцтва. Залишиться у віках завдяки стилю. Філософське мислення, спосіб мовлення, вільного поводження з різними регістрами мови. Інопланетний для нашої літератури твір.
"Воццек & воццекургія" Юрія ІЗДРИКА, 1997 рік
Роман МАЛИНОВСЬКИЙ, 36 років, письменник:
– Один із центральних текстів 1990-х. А це в українській літературі – один із найсміливіших і найсамобутніших періодів. Автори тоді писали так, наче підсумовують усе зроблене до них. Не лише в українській, а і світовій літературі. Наче після них більше нічого не буде. "Воццек" – саме такий текст. Зачаровує і п'янить. Як і кожен постмодерний твір – багатошаровий.
"Культ" Любка ДЕРЕША, 2001 рік
Ірена КАРПА, 41 рік, письменниця:
– Цікавий пам'ятник смакам, добі, життю покоління, коли українці побачили, що книжки можуть бути про когось, хто подібний до них максимально. З гумором, метафорами, стьобом. Вкотре дивуюся, що в 17 років можна було створити роман, який добре сприймають дорослі.
Класно зображені характери й розподіл соціальних ролей у класі – від аутсайдерів до підлабузників і неформалів. Це те, що було у школі, і те, що багато хто, на жаль, бачить згодом в офісі чи держструктурі. Подобаються конденсованість, стилістика, короткі речення, наповнені сенсом абзаци, подієвість, саспенс, гра слів.
Дереш своїм першим романом допоміг комусь перейти на українську, комусь взагалі почати читати. Хтось поїхав у Львівську область слідами героїв.
"НепрОсті" Тараса ПРОХАСЬКА, 2002 рік
Тетяна ТЕРЕН, 35 років, журналістка:
– Тарас Прохасько став піонером, якщо говорити про особливу стилістику, письмо й навіть мову. "Непрості" – це розповідь про Карпати між 1913-м і 1951-м. Географія і локація тут важливі, бо Тарас говорить, що в цьому романі головним героєм є ландшафт.
Коли автора запитували, чого читачі не помітили, він звертав увагу, що в нашому житті все постійно повторюється, рекомбінується і виникає одне з іншого.
Кожен розділ тексту розбитий на блоки-абзаци. Вони ще й пронумеровані. У кожному своєму творі Прохасько намагався відштовхуватися від певного жанру. У "Непростих" мав ідею відтворити в сучасній літературі хроніки. Часто використовує суху оповідь у вигляді переліків фактів, але може зупинитися й розширити те, про що пише.
Прохасько ділить усі твори на репортажі й екскурсії. Наголошує, що "Непрості" – це саме друге. Бо запрошує читача в певне місце, щоб прожити там якийсь час, вивчити, опанувати й відчути атмосферу.
Автор брав на себе місію зробити все, щоб у літературі були відображені можливості нашої мови. До початку 1990-х була, як і культура, – цензурована. Приходить нове покоління письменників, які вирішують повернути українській всі її повноту, багатство й виміри. Якраз такими текстами. Показує, яка вона може бути пластична, різна, багата на типи письма. Підкреслює, що в цьому тексті найважливішою є думка, що наше життя може бути саме таким, яким ми його розкажемо.
"Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодернізм" Тамари ГУНДОРОВОЇ, 2005 рік
Олена ГАЛЕТА, 46 років, літературознавиця:
– Деякі книжки впливають навіть на тих, хто їх не читає. Тому що задають певні способи і структури нашого мислення. Хороша наукова праця – та, що пропонує чіткі методологію і термінологію. Це означає, що ми бачимо світ виразно й відповідно до певної системи уявлень. Але найкращі наукові книжки – ті, в яких створюється метафора. Ми їх потребуємо, коли стикаємося з чимось, що досі не мало власної назви. Що тільки потрібно долучити до попереднього нашого досвіду, і нам буквально бракує слів, щоб окреслити нову реальність.
Дослідження "Післячорнобильська бібліотека" – це одна з таких великих метафор, якими описано українську літературу. Гундорова говорить про архів, список, ковчег і навіть саркофаг. У цій книжці можна також спостерегти, як по-новому автори після Чорнобильської катастрофи осмислюють простір і час, тіло.
Кожна нова культурна епоха має героя – центральну культурну постать, в образі якої бачить себе письменник. Намагається дистанціюватися від плину життя, щоб оповісти про нього іншим. Людина післячорнобильської епохи постає початково як жертва. Однак ця книга не про жертв. Оповідає нам про те, що діється після катастрофи. Як з'являється свідок в особі туриста і сталкера. Як він досліджує новий світ, що народжується, коли все закінчилося.
Післячорнобильська – це література після кінця історії.
Окрім переживання, це також усвідомлення, що ми опиняємось у черговій точці нуль і можемо повертатися на різні етапи власного минулого. Звідси також переписування власної історії, експерименти, мислення в категорії "а що, якби?.." Тобто це реалізація різних можливостей принаймні за допомогою слів.
Чорнобильська катастрофа приносить зовсім інше усвідомлення ґрунту в нас під ногами. Ми його позбуваємося. Тому що земля – це вже не тільки те, з чого щось виростає. Це також те, що несе в собі сліди радіаційного ураження.
"Згори вниз. Книга страхів" Тані МАЛЯРЧУК, 2006 рік
Ганна УЛЮРА, 44 роки, літературознавиця:
– Короткий роман "Згори вниз" із підзаголовком "Книга страхів" – про дівчину, яка розказує нам свою історію. У неї є шкідлива звичка – іде назустріч тому, що її лякає. Її страхи відкриває невизначеність, а завершує нудьга. Що зрештою іронічно, бо нічого визначеного в цьому романі ми так і не почуємо. Найкрасивіше те, що його героїні говорять суцільними загадками. Бо хочуть, можуть і будуть таємничими.
Головна таємниця – від чого і від кого три зими ховається в горах дівчина. Занадто мудра, як на свій юний вік, і занадто юна, як на свою мудрість. Уникає людей, усамітнюється і вчиться спілкуватися з дикими котами й вовками.
Неймовірної краси, сили і тривоги книжка. З магією, яку сприймаємо щирішою за правду, правдивішою за відвертість. За історією не можна не побачити опису нестабільних, пограничних психологічних станів. А Малярчук уміє описати душу, яка кричить від болю.
"Інтернат" Сергія ЖАДАНА, 2017 рік
Володимир ЯЦЕНКО, 44 роки, продюсер:
– Сергій Жадан уперше після початку війни на Донбасі вплітає у твір про неї алюзії на Христа. Коли маленька людина готова принести себе в жертву, відчувається неймовірне піднесення.
Це єдина книжка, яку я пропонував західним колегам – агентам і режисерам. Кажуть: "Хочемо, щоб цей проєкт зняв умовний оскароносний поляк Павел Павліковський або мексиканець Альфонсо Куарон".
В "Інтернаті" зброя – це мова й культурна самоідентифікація. Це дає змогу не змиритися, не піти на компроміси, а почути іншу сторону. Жадан – на 100 відсотків патріот України, але в нього є неймовірна гуманітарна складова. Усіх намагається почути. Може не погоджуватися, але пропонує іншу точку зору. Це чудово, бо, коли перед тобою є інша точка зору, можеш чіткіше кристалізувати власну.
"Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" Катерини КАЛИТКО, 2017 рік
Євгеній СТАСІНЕВИЧ, 34 роки, літературознавець:
– Збірка оповідань однієї з найсерйозніших наших поеток лишається недопрочитаною, недозрозумілою, недовідрефлексованою.
Тексти короткі. У межах 30 сторінок. Навіть середня довжина речення невелика. Це перша несподіванка. Друга полягає в тому, що оповідання сюжетно захопливі. І це теж те, що в нас не асоціюється з українською прозою. Сильна на публіцистичність, ідеологічність, громадський пафос – так, але сюжети – проблемне місце, починаючи від класики XIX століття.
Збірка продумана. Система лейтмотивів усіх оповідань добре вибудована, і постійним фоном ідуть теми війни та іншості, передовсім своєї, – оцей конфлікт людини із собою.
Теми витягаються, проводяться, доходять до певної точки, отримують кульмінацію, але про них не забувається й у наступних оповіданнях.
"Амадока" Софії АНДРУХОВИЧ, 2020 рік
Олеся ОСТРОВСЬКА-ЛЮТА, 43 роки, артменеджерка:
– Найважливіший український роман останніх 30 років. Є дуже складеною реальністю. У сенсі, що складається з величезної кількості компонентів, шарів, відсилок (охоплює Розстріляне відродження, Другу світову, АТО. Змальовує безліч персонажів – від філософа Григорія Сковороди до письменника Віктора Петрова-Домонтовича. – Країна). Частини твору різні за темпом і внутрішнім ритмом. Часом враження, що читаєш кілька книг. Мусиш переналаштовуватися. Багато працюєш як читач.
У Софії Андрухович є не тільки література в сенсі сторі, історії. А багато розмислів і філософського занурення. Наштовхує на міркування, які далеко виходять поза читання багатьох романів. Задумуєшся, як текст формує нашу уяву.
"Амадока" – шалено складна історія, не могла бути тоншою за обсягом. Це сага фактично про XX століття. Виразно показує, що в Україні це був такий період, коли ти майже завжди перебував усередині якоїсь межової ситуації. Просто кажучи, насильства. Або людина була учасником, або свідком, або жертвою. За різних обставин. І так само, як багато людей різного походження, з відмінними долями й уявленнями про світ, себе і своє місце, потрапляє в цю ситуацію насильства знову і знову.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".
5 
1
Коментарі