Медійна й об'єктивна реальності віддаляються одна від одної

Три українські фільми показали на 74-му Берлінському міжнародному кінофестивалі у столиці Німеччини з 15 до 25 лютого. Єдиною ігровою стрічкою стала "Редакція" Романа Бондарчука. Загалом провели сім показів із солдаутами. Іноземні кінокритики назвали картину одою незламному духу України, елегією про потенціал країни та цінність опору й розголосу

Дія сатиричної трагікомедії відбувається за пів року до повномасштабної війни в рідному для режисера Херсоні. Головний герой – біолог Юра – досліджує та намагається рятувати рідкісних тварин від знищення. Він стає свідком підпалення лісу. Несе фотографії зловмисників і статтю про інцидент у місцеву газету. Ані природа, ані справедливість редакцію не цікавлять, але Юра залишається працювати там журналістом. На цій посаді він стикається зі світом фейкових новин, корупційних схем і фальсифікованих виборів, за сюжетом.

Знімальний процес тривав протягом липня-жовтня 2021 року в Херсоні й області, зокрема в нині окупованих Олешківських пісках – одному з найбільших піщаних масивів Європи. Ролі виконували не лише професійні актори, а й жителі регіону. Нині автори готуються до участі в інших європейських фестивалях і прокату й телепоказів в окремих країнах. У кінотеатрах України новинку можна буде подивитися восени.

Про фільм спілкуємося з режисером, 42-річним Романом Бондарчуком.

 

Коли ви задумали цей проєкт і чому було важливо його реалізувати?

– Приблизно у 14 років я все менше ходив у школу, а все більше – на роботу до батька, який у 1990-х був редактором однієї з перших комерційних газет у регіоні – "Гривни". Редакція розміщувалась у херсонському готелі, десяток людей працював у трьох номерах. Керівник відділу розповсюдження за сумісництвом складав гороскопи. Журналісти змагалися за кількість кримінальних хронік – коли їх не вистачало, доводилося вмикати фантазію й висмоктувати новини з пальця.

Найдужче в газетах того часу цінували телепрограми: якраз з'явилися перші комерційні канали, які безкарно випускали в ефір піратські фільми з касет. Найголовніший трюк був роздобути правильну програму та зробити все, щоб конкуренти надрукували неправильну. Я став потроху фотографувати для цього видання, опановувати комп'ютерну верстку й учитися, як можна зі стелі написати гороскоп чи кримінальну хроніку.

Коли 2019 року ми з Аллою Тютюнник і Дар'єю Аверченко розпочали роботу над сценарієм, говорили з багатьма місцевими журналістами та з'ясували, що більшість практик і традицій збереглася донині. Хотілося зробити фільм про те, звідки береться інформація, як легко нею маніпулювати, кому це зазвичай потрібно й чому реальність навколо так часто не збігається з тим, що ми про неї читаємо.

Це універсальна історія наших днів, таку редакцію можна знайти в будь-якому містечку будь-якої країни. Перед­виборчі маніпуляції, клікбейтні заголовки та постправда, включно з товариством пласкої Землі чи свідками вторгнення рептилоїдів, усе далі відводять нас від відчуття дійсності й розуміння правди. З винайденням штучного інтелекту та дипфейків медійна й об'єктивна реальності ще швидше віддаляються одна від одної.

Чому вирішили знімати саме в жанрі сатири та в чому може бути її сила?

– Історія зазвичай сама обирає жанр, у якому її варто розповідати. В якому ще жанрі можна говорити про перипетії місцевих виборів з їхніми шаленими гаслами, гречкосійством, токсичною зовнішньою рекламою? Як іще показати місто, де всі кандидати вирішили танцювати перед виборцями, замість того щоб із ними спілкуватися чи хоча б давати свої нездійсненні обіцянки?

Я вірю, що гумор – це потужний інструмент, з яким легше достукатися до ширшого кола глядачів, тривожне зробити смішним, запустити процеси критичного мислення. Звернутися хочеться насамперед до своїх людей, щоб синхронізуватися, виробити спільне бачення реальності й відповідальності за неї. Трохи підважити нашу схильність до магічного мислення, коли ми готові виконувати будь-які ритуали, аби проблеми вирішилися самі собою. Реальні зміни найчастіше робить пасіонарна меншість, але кіно здатне залишати слід, впливати на дійсність, трохи цю меншість збільшувати.

Як змінилася херсонська журналістика з 1990 років і що для вас визначає гідного представника цієї професії?

– Складно знайти універсальне визначення. Багато хто з професійних журналістів у регіоні майже не друкував – бо обирав продати своє розслідування фігурантам цієї ж справи, аби воно ніколи не побачило світ. Частина кореспондентів, які працювали на центральні ЗМІ, фактично створила імідж Півдня як найбільш кримінального регіону країни, бо на це був попит. Вони вишукували різні злочини й навіть придумували їх, коли не вистачало. Але разом із бандитами в місті жили науковці, митці, активісти, про яких майже ніхто ніколи не писав.

З 1990-х змінилося багато, але спадок також лишається. З'явилися онлайн-медіа, журналісти яких значно ближчі до західних стандартів, для яких репутація та об'єктивність важливіші за моментальний заробіток.

Мене вразила історія, коли росіяни захопили херсонську міську друкарню. Вони на краденому папері почали друкувати газету "Правда" з усіма комуністичними символами й розповідати про переваги життя в окупації. Редактор цього видання, місцевий колаборант, давав інтерв'ю про перший випуск спиною до камери, сподіваючись, що його не впізнають. Це вже за межами навіть постправди – коли редактор "Правди" змінює голос і ховає обличчя. Проте фільм досліджує період за шість місяців до повномасштабного вторгнення – і ці нові історії ми в нього не включали.

Як придумали образ головного героя та чому на цю роль обрали саме херсонського журналіста, а нині військового Дмитра Багненка?

– Потрібна була нормальна молода людина з професією та чіткими цілями в житті, яка за збігом обставин потрапить у вихор газетних новин – зовсім нову й не близьку їй реальність. Так ми зі сценаристками придумали, що наш герой – працівник природничого музею, який мріє знайти й зафіксувати на фото зникомий вид бабака степового. Тоді південні ліси включать у Смарагдову мережу Європи і браконьєрам буде вже складніше їх палити (Національний природний парк "Олешківські піски" є частиною Смарагдової мережі природоохоронних територій, створеної для збереження видів та екосистем. Після повномасштабного вторгнення ця територія опинилася під окупацією та була на межі затоплення через підрив Каховської ГЕС. Нині в районі ведуться бойові дії. – Країна).

Коли ми досліджували тему підпалення лісів, я познайомився з Дмитром Багненком, який про це багато писав. Разом почали опитувати місцевих журналістів для сценарію та у процесі роботи стали друзями. Досвід, історії, елементи характеру Дмитра перекочували у сценарій, і мені вже складно було затвердити на роль іншого актора.

Дмитро пробував себе в коротких метрах і театрі раніше, але для великого кіно ми домовилися, що він покине роботу, вимкнеться із соцмереж і пройде індивідуальний курс акторської майстерності. Треба вміти спиною відчувати камеру й інших акторів, контролювати темп, розуміти, як змінюється стан персонажа від сцени до сцени, бо фільм знімається непослідовно, ходити мітками для реалізації мізансцени.

 

Вас можна вважати сучасним голосом Херсонщини в кіно. А "Редакцію" називають ідейним продовженням фільмів "Українські шерифи", Dixie Land і "Вулкан", які ви також присвятили своєму рідному регіону.

– Я не задумував ніяких серій. Продовжую досліджувати місця, в яких виріс, і людей, яких знаю і вважаю близькими. Так сталося, що на Херсонщині одразу їх бачу, вони самі йдуть у руки й хочуть бути написані чи зняті.

"Редакція" складніша в реалізації, ніж мої інші роботи. Тут багато персонажів, сюжетних ліній, несподіваних локацій, трюків. Ми перекривали цілі вулиці для знімання, винаймали річкові трамвайчики, запрошували каскадерів і піротехніків, тому цей фільм – більш видовищний, ніж попередні.

Ви зняли стрічку фактично напередодні повномасштабної війни. Монтаж, дознімання та прем'єра відбулися вже в нових умовах. Як ці події вплинули безпосередньо на проєкт і чи змінилося ваше сприйняття фільму?

– Повномасштабне вторгнення застало нас із режисером монтажу Віктором Ониськом за роботою. 24 лютого ми займалися евакуацією наших родин і матеріалу фільму. Потім Віктор пішов добровольцем у військо, швидко став командиром, брав участь у визволенні Херсонщини. Він загинув у бою під Соледаром 30 грудня 2022 року.

Було складно поновлювати роботу. Кіно здавалося чимось не першочерговим. Наша команда волонтерила і збирала свідчення воєнних злочинів у проєкті "Архів війни", багато чоловіків зі знімальної групи пішло на фронт.

Ми не дозняли епілога й багато часу провели в дис­кусіях, який він має бути, щоб фільм не був лише про минуле. Вирішили перенести епілог у близьке майбутнє, після перемоги України. Завдяки словацьким спів­продюсерам змогли дозняти його неподалік Братислави у квітні 2023-го.

Моє сприйняття тепер – це зліпок часу, як ми жили перед вторгненням. Це локації рідної Херсонщини, частину яких росіяни зруйнували, затопили чи окупували. Це обличчя місцевих жителів, які знімалися в нас і періодично пишуть мені у вайбер, як вони виживають у бомбосховищах під обстрілами. Доля багатьох невідома, і зв'язку з ними немає. Але на екрані всі ці місця та люди – неушкоджені. Тому для мене кожен перегляд – це повернення в довоєнний момент, хоч би який сатиричний чи критичний був фільм до тодішньої реальності. Це вже історичний матеріал. Території повернемо та відбудуємо, але вони будуть зовсім інші.

Кого вважаєте цільовою аудиторією картини? Спрямовуєте її більше на українського чи іноземного глядача?

– Я не можу ділити на українського й іноземного. Наче вони мають бути принципово різні? Наші глядачі зможуть подивитися фільм без перекладу, а отже, вловити більше сенсів і гумору, можливо, впізнати реальних діячів, на яких схожі деякі персонажі. Але це універсальна історія, властива часу, коли межа між правдою й маніпуляціями стирається. Важливо побачити всім, щоб думати, перш ніж репостити сенсаційну новину чи підтримувати тих політиків або інфлюенсерів, хто роздає нереальні обіцянки. Орієнтуватися в інформаційних потоках – це важка праця, але ми всі маємо навчитися це робити, перевіряти все з кількох джерел, вмикати критичне мислення. Бо ворог використовує інформацію як зброю. Тепер навіть активніше, ніж ракети.

Що означає для вас участь у Берлінале?

– Це один із трьох найважливіших кінофестивалів світу, а за кількістю публіки та проданих квитків він – у лідерах. Для мене було очевидно, що це найкращий майданчик для світової прем'єри. На подію з'їжджається майже вся світова кінопреса, відбірники фестивалів з інших країн, представники телеканалів і стримінгових платформ. Прем'єра на Берлінале – це вища ліга, увага всієї індустрії та запорука успішної прокатної долі.

Як для вас пройшов фестиваль і який фідбек отримали від іноземців?

– У нас було п'ять показів для широкої аудиторії. Один із них проходив у спальному мікрорайоні Берліна. Фестиваль прагне поширювати свої фільми в маси й розстеляє червону доріжку часом у несподіваних кінотеатрах, оточених знайомими нам хрущовками. Там була чи не найтепліша публіка, яка аплодувала стоячи приблизно 5 хвилин, і ніхто не міг їх перервати. Глядачі переважно ділилися власними історіями про місцеву пресу та своїх політиків-популістів. Виявляється, президент Індонезії нещодавно був переобраний на наступний термін завдяки танцям у тіктоку.

Усі квитки розкуповували упродовж 30 хвилин після старту продажів. Організатори зробили навіть додатковий показ після фестивалю, але він також одразу розпродався. Досі пишу людям, які не потрапили на сеанси, що вони зможуть незабаром подивитися стрічку, бо готуємо прокат у Німеччині.

"Найскладніше було вийти з образу цього персонажа"

– Головна роль у фільмі одного з найвідоміших українських режисерів – дивовижний досвід, – каже актор, 31-річний Дмитро Багненко, портрет героя якого частково списано з його біографії. У 2018–2022 роках він працював журналістом-розслідувачем у херсон­ському онлайн-виданні "Вгору", зокрема висвітлював знищення лісів. 2022-го разом із сім'єю три місяці прожив у російській окупації. Фіксував життя міста в тимчасово окупованому Херсоні. Відзняті матеріали лягли в основу документального фільму ВВС "Окупація". З квітня 2023-го захищає Батьківщину у складі Збройних сил України.

– Складно було повірити у свою роль і не грати. Адже там, де є гра, немає життя, – продовжує Дмитро Багненко. – А найскладніше було вийти з образу цього персонажа, "завершити Юру". Бо це тільки його історія, а в мене свої життя, родина, шлях. Гадаю, всі професійні актори мають навички, як "завершувати" свої ролі, виходити з цього стану. Пам'ятаю, що після останнього знімального дня в мене пішов десь місяць, щоб видихнути. І цього все одно було недостатньо.

Актор – митець, а водночас інструмент у руках режисера. Коли розумієш обмеження, в яких можеш працювати, вмикається митець. Тоді розкриваєш героя та сцену в необхідних межах. Багато сил витрачав у своїй акторській роботі на те, щоб не думати. Режисер заборонив мені книжку Станіславського, коли дізнався, що читаю її. Сказав відпустити зайві думки, видихнути всі настанови й бути щирим.

"Редакція" – це важливий документ епохи, в якому зафіксовано місця, знайомі кожному жителю. Серед них – Антонівський міст, екосадиба "Веселка", Олешківські піски, Дніпровські плавні та багато інших. Фільм став відбитком минулого, того безтурботного часу, який залишився у спогадах. Вони дають надію, а водночас злість, адже це забрали несправедливо й жорстоко.

Я народився і сформувався як особистість у Херсоні. З одного боку, моє рідне місто – це люди, які наповнювали його життям. Частина з них була вимушена виїхати, їх витіснили звідти. Інші перебувають у небезпеці та гинуть щодня. Також Херсон – це місця, кожне з яких має для мене значення: вулиці, перехрес­тя, будівлі, дерева, знаки, паркани. Нині місто постійно обстрілюють. Новини про загиблих і поранених вже не потрапляють в умовні топи, але знищення триває. Фільм дає змогу доторкнутися до довоєнного Херсона й додати собі стійкості.

182 повнометражні та короткометражні прем'єри відбулися на цьогорічному Берлінському кінофестивалі. Серед них – три українські. Окрім "Редакції" Романа Бондарчука, це також документальні фільми "Мирні люди" Оксани Карпович і "Трішки чужа" Світлани Ліщинської.

У "Мирних людях" на тлі кадрів із наслідками повномасштабного вторгнення звучать перехоплені українськими спецслужбами записи телефонних розмов російських військових зі своїми близькими. Як і "Редакцію", цю стрічку було представлено у програмі Forum. Отримала спеціальну відзнаку екуменічного журі й особливу згадку від журі Amnesty International.

"Трішки чужа" розкриває особисту історію режисерки з Маріуполя, яка досліджує колонізовану частину своєї свідомості та вплив радянського тоталітаризму й русифікації на стосунки в родині. Картина увійшла до секції Panorama.

Крім того, у програмі Generation 14plus показали короткометражку "Образа" американського режисера українського походження Гліба Осатинського. Розповідає про бунт 17-річного Яші проти батьків і вчителів в Україні 1990 року.

У міжнародному журі основного конкурсу взяла участь письменниця Оксана Забужко. Вдруге після Андрія Куркова 2005-го представник України був у складі головного журі Берлінале

×