"Що ви зробили б, якби мали можливість помститися за смерть дитини?"

Українська драма "Як там Катя?" бере участь у 75-му Міжнародному кінофестивалі у швейцарському Локарно. Стрічку показують у "Конкурсі кінематографістів сьогодення" – програмі перших і других фільмів режисерів.

Лікарка швидкої допомоги Анна прагне покарати винних в автомобільній аварії, жертвою якої стала її донька, 12-річна Катя. Шукає справедливості й намагається перемогти корупцію, проте не помічає, як стає її частиною, за сюжетом.

 

Про фільм розповідає режисерка Крістіна Тинькевич, 30 років

– Вирішила перетворити на повний метр свою короткометражку "Солатіум" 2016 року. 11-хвилинна стрічка розповідала про лікарку швидкої допомоги, яка їде на виклик до пацієнта із серцевим нападом. Впізнає в ньому чоловіка, який кілька років тому п'яним за кермом вбив її дочку і завдяки зв'язкам уникнув відповідальності. Не вколює йому потрібного засобу й дає померти. Після цього через докори сумління вирішує сповідатись у церкві. Проте, коли настає її черга до священника, розвертається й іде геть. Не відчуває провини за те, що зробила.

Ідея сюжету виникла від ситуації, про яку прочитала в газеті. Лікарка приїхала на виклик і мала врятувати чоловіка, який раніше її зґвалтував. Ця історія мене вразила. Почала думати, а що я зробила б на її місці. Відповідала собі, що, звісно, допомогла б. Коли почала працювати над короткометражкою, з цікавості запитувала різних людей, що вони зробили б, якби мали можливість помститися за смерть дитини. Була впевнена, що більшість не наважилася б на вбивство. Але половина сказала, що зробила б це. Це здивувало й наштовхнуло на думки про те, на що взагалі люди здатні.

Я змінила контекст злочину зі зґвалтування на ДТП. Адже, крім моральної дилеми героїні, важливо було розказати не відірвану від реальності історію. Відбувається в сучасному Києві. Важить соціальний контекст навколо. Передусім це проблеми з корупцією та безкарністю. Не брала прямих референсів зі свого життя, але багато читала про такі випадки. Зокрема, про Олену Зайцеву з Харкова, яка п'яною проїхала "Лексусом" на червоне світло й убила кількох людей на автобусній зупинці. Якби придумувати такий сюжет із нуля, здавалося б, що створюєш максимально карикатурного персонажа. Але це дійсність.

Можна говорити, що моє кіно – про переживання горя й помсту. Але для мене основне тут – процес намагання зрозуміти, в яких життєвих обставинах я переступлю через свої моральні принципи. Нам здається, що знаємо себе і свою поведінку в кожній ситуації. Однак, коли обставини змінюються, іноді людина перестає себе впізнавати.

Під час повномасштабної війни це також актуально. Бо, коли життя змінюється кардинально і ставить тебе в такі жорсткі рамки, часто треба приймати складні рішення й іти на компроміси, на які за нормальних умов ти не був готовий наважитися.

 

Дві третини стрічки – це людина проти системи. В останній третині, після того як Анна не справляється, вона переходить у режим помсти. Навіть не усвідомлений. Не контролює цього, але на різних рівнях починає осмислювати цю ідею. Починається протистояння між матір'ю та винуват­цем трагедії. Коли героїня вирішує йти незаконним шляхом, відбувається її моральне падіння.

Головну роль, як і в короткому метрі, зіграла Анастасія Карпенко. Анну створювала за її образом. Побачила в короткому метрі Тетяни Симон "Хлам". Зовсім інша роль, але мені сподобалося, як вона там зіграла – і я запросила її у свій проєкт.

Люблю працювати в парі з актором, щоб він був також творцем. Настя виконувала багато домашньої роботи. Ми на репетиціях проговорювали весь бекграунд, контекст, емоційні стани героїні.

Анна – мати-одиначка. Ми не знаємо, що сталося з батьком і де він. Це класична історія сильної жінки. Вона – парамедик. Працює ночами на складній роботі. Живуть учотирьох у квартирі: крім неї з донькою, мати і старша сестра. На екрані постає абсолютно жіночий світ. Для мене звичний, бо в дитинстві знала багато таких жіночих сімей. Анна – годувальниця, забезпечує весь цей матріархат.

Героїня любить свою дитину й роботу. Але ми розуміємо, як живе парамедик в Україні. Незважаючи на брак грошей, намагається забезпечити краще сьогодення й майбутнє для Каті. У першій сцені приводить дівчинку на нову квартиру, яку взяла у кредит. Там ще нічого немає, голі стіни. Це нібито мрія про власний рай на Землі.

Моральних принципів Анни не виносимо на передній план. Факт, що вона є лікаркою "швидкої", говорить багато. Особливі люди йдуть у цю складну та специфічну професію. З багатьма з них спілкувалася під час підготовки до фільму. Навіть проводила декілька днів, перебуваючи з ними в машині "швидкої". Це фанати своєї роботи. Зазвичай це навіть фізично важко й виснажливо.

Ми весь фільм із головною героїнею. Немає жодної сцени, в якій ми не бачили би світу її очима. Занурюємося в історію максимально через її досвід, розділяємо її суб'єктивну точку зору.

Кожна сцена знята одним кадром. Усередині немає монтажу. Досить амбітна концепція. Технічно складно зробити. Як зняв сцену – така вона й буде.

У нас ручна камера, яка постійно рухається з персонажами. Є кілька сцен, де герої просто входять і виходять у кілька різних просторів. Це досить складно зробити з точки зору звуку і світла. Але всі в команді були вмотивовані, тому це був цікавий виклик. Однопланові епізоди надають набагато більше відчуття присутності й реальності того, що відбувається на екрані. Їх складніше зробити, але якщо вдається, то воно того варте. Є справді довгі сцени – по 6–7 хвилин одного плану.

На кожну сцену йшло 15–20 дублів. Усі мої найкращі дублі – останні або передостанні. З їх великою кількістю працює трюк, який знають усі режисери. Якщо в тебе щось не виходить, то можна довго мучити актора. У певний момент він перестає перегравати і розслабляється, бо втомився. Тоді отримаєш те, що тобі треба.

Одна з найскладніших семихвилинних сцен у нас була – 21 дубль. Основне протистояння у стрічці розгортається між Анною та Іриною – матір'ю дівчини, яка була за кермом. Кожна з них бореться за життя своєї дитини і має свою правду. У ключовій сцені ближче до кінця фільму вони вперше зустрічаються й досить чесно говорять. Після останнього дубля партнерка Насті по сцені Ірина Веренич-Островська подивилася на плейбек і сказала "Боже, так я ж тут у кадрі нічого не роблю". Я кажу: "Так у тому то й річ, що ти не граєш".

Доньку героїні втілила 14-річна Катерина Козлова. Вона з творчої родини – з п'яти дітей у сім'ї четверо – актори. Її мати – лікарка швидкої допомоги. Була в нас на майданчику консультанткою.

Катя була для мене очевидним вибором, одним із найлегших серед усього кастингу. З дітьми працювати – це специфічна робота. Не всі це люблять і вміють. Треба розуміти, що дитина ще не має навичок, як у професіоналів. Працює більше на імпровізації. Інші діти, які приходили на проби, були більш затиснуті, дуже слухняні, готувалися й вивчили текст, але не жили в кадрі. Катя більше хуліганка. Погано пам'ятала текст, але не боялася камери і вражала харизмою. Мені не потрібно було, щоб вона ідеально знала діалоги. Тим паче, вони в мене схематичні. Ми вже – іноді на репетиціях, іноді на майданчику – разом фіналізували репліки, щоб звучали натурально.

Режисеру-дебютанту знайти фінансування й реалізувати свій проєкт нелегко, але треба наполегливо працювати й іти до мети. Я багато років провела за кордоном. Навчалась у Великій Британії, працювала у Франції. Так от, в Україні умови – серед найкращих для дебютантів у повному метрі. Ми мало не єдина країна в Європі, де держава надає на перший фільм 100 відсотків фінансування. Європейські фонди здебільшого виділяють частину грошей, решту потрібно самостійно знайти за кордоном. Це набагато важче, ніж коли вдома вже отримав бюджет і можеш починати працювати. Це не надто великі гроші – ліміт до 12 млн грн. Не вдасться зняти все, що хочеш, але вкластися точно можеш.

Наш фільм не воєнний. Ми розробляли його до повномасштабної агресії Росії. Важливо було показати ту частину України, яка тоді була не у війні. Продемонструвати, що в нас є й інше життя. Хотілося поговорити про мирний Київ, який він у нас був до 24 лютого. Хай і не райдужний і щасливий, а з багатьма проблемами.

Тішить, що на міжнародному майданчику покажемо, що в нас є ще ця сторона дійсності. Бо вже тепер чую, як багато закордонних професіоналів говорить про те, що Україна починає впадати в пастку певного кліше. Коли з однієї країни постійно виходять фільми тільки про війну, як наприклад, свого часу це відбулося з колишньою Югославією. Якщо світ звикає сприймати тебе в певному ключі, важко змінити ставлення до себе.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×