Тетяна КУШТЕВСЬКА видає в Німеччині книжки молодих українських письменників
– Недарма Олесь Гончар сказав: "Україна була і буде країною літератури". Повторюю це як мантру, – каже 69-річна письменниця Тетяна Куштевська.
1997-го із чоловіком, німецьким бізнесменом Дітером Карренбергом заснувала Міжнародну літературну премію імені Олеся Гончара. 10 років поспіль видають книжки молодих письменників. Куштевська з 1991-го живе в Ессені.
Ідея премії виникла після інтерв'ю з Гончарем для німецького видання. Класик розповів про стоси рукописів молодих авторів на своєму столі: "Сподіваються, що я їм чимось допоможу. Але чим я їм можу зараз допомогти?"
Із Тетяною Куштевською зустрічаємося в холі київського готелю "Салют". Сідаємо на канапу.
– Мій тато Василь Іванович працював у Середній Азії медиком. Я там і народилася, в одній з оаз пустелі Кара-Кум. За 10 років переїхали на батьківщину батька – в селище посеред донецького степу з дивною назвою Нью-Йорк. Дружина тамтешнього шахтовласника була американкою. Після Другої світової поселення перейменували в Новгородське, – розповідає про себе.
– Батька не стало торік. Останніми його словами були: "Добре, що вмираю в Україні, а не у цій жахливій ДНР". 93-річна мати зараз живе на Донеччині. За 3 кілометри від окупованої території. Не хоче полишати хату, яку з батьком побудували, і його могилу.
Чим відрізняються молоді автори в Україні та Німеччині?
– 125 українських письменників до 30 років отримали від нас гроші на видання книжки (у номінації "Проза" лауреати премії Олеса Гончара отримують 550 євро, в номінаціях "Поезія", "Мала проза" й "Публіцистика" – по 300 євро. – Країна). Це – шанс. Далі все залежить від працездатності автора, вдачі.
Останнім часом молодь хоче осмислити, що відбувається в Україні. Торік серед лауреатів був солдат, який воює на Донбасі, тепер – офіцер СБУ. Була лауреатка з Криму Ольга Смольницька, пише українською. Довго її книжка лежала в мене на нічному столику.
Молоді німці більше експериментують, як свого часу Франц Кафка. За їхніми текстами не впізнаєш епоху, місце. В українських відчувається біль нашого часу.
У великій літературі постійно тусуються ті самі імена – Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан. Взяти хоча б Лейпцизький книжковий ярмарок. А треба відкривати нові. І вони є. Ми їх перекладаємо, публікуємо в Німеччині.
Якось своїм слухачам стала усно перекладати зміст книжки киянина Руслана Найди про Майдан. Автор був його активним учасником. Про те, що українці роблять вибір між минулим і майбутнім. Німці слухали, затамувавши подих.
Легко в Німеччині видати книжку?
– Налагоджений зв'язок між автором, видавцем, рекламою і книгарнями. Книжку видають, потім посилають у газети, там друкують рецензії. Завдяки пресі про неї дізнаються і купують.
Потім книгарні й бібліотеки замовляють через видавництво автора для літературних читань. Письменники з цього живуть. Доводиться читати не лише в бібліотеках і магазинах, а всюди, де є любителі літератури. У Берліні мене запросили читати вірші в бар. Заходимо – всі п'ють пиво, тютюновий дим стовпом. За півгодини прийшла компанія полярників – льотчиків, гідрологів, метеорологів. Раз на місяць збираються і запрошують письменників, журналістів.
Інший вечір був в естетській галереї. Туди запросили, бо пишу біографії дружин великих людей, зокрема, художників. На виставці Казимира Малевича в Дюссельдорфі його біографію розписали на всю стіну. Про дружину – ні слова, хоча перша картина на виставці – її портрет. Написав в італійському стилі квадраченто. Дружина в шовках і оксамиті, з ниткою перлів. Кажу чоловікові: "Бачиш цю жінку? В цей час вона сидить у подертих черевиках. Їй холодно, вічно застуджена. Немає грошей. Заробіток від секретарської роботи витрачає на фарби для чоловіка, бо єдина вірить у його геніальність. І він малює її аристократкою на знак подяки". Так виникла ідея написати про дружин великих людей. Про невірних – цікавіше. Що напишеш про вірних? Дружина Достоєвського – янгол. Але нормальна жінка такого б не витримала. Писати про неї нудно: все пробачає, розуміє. Розділ про дружину Герцена називається "Любов утрьох". Її коханцем був німецький поет Георг Гервег. Дружина останнього з розумінням ставилася до ситуації, бо Герцен оплачував їхнє існування.
Андрухович, Забужко й Жадан – єдині відомі німцям українські автори?
– Вони дійсно талановиті й цікаві. Але треба старатися розширити цей список, вчитися контактувати з перекладачами й видавництвами. І є вже хороший приклад "Козацької кухні" Лесі Гончар і Руслана Найди. Німецькою книжка виявилася дуже популярною. Навіть з'явився курс "Граматика української їжі". Вчать, із чого починають застілля в Україні, як правильно пити горілку, як готувати борщ із пампушками.
Ми з чоловіком перекладаємо на німецьку твори наших лауреатів – і публікуємо у журналах. Нам допомагає Наталка Бьорнер – викладач української мови й літератури в Лейпцизькому університеті, та її студенти.
Як війну на Донбасі сприймають німці та емігрантські кола?
– По-різному. Є російські німці – жахливий контингент. Повернулися на історичну батьківщину за 300 років після того, як Катерина II запросила їхніх предків у Росію. Стали росіянами. Дивляться пропутінське телебачення, купують квашені огірки в магазині "Целина". Вірять потоку проплаченої брехні з телевізора. Мені – ні, хоча знають, що була на Донбасі.
Але 90 відсотків німецької публіки розуміють, що на Донбасі справжня агресія. Як можна почати переділ світу? Припустімо, Польща почала вимагати Львів, а Німеччина – Калінінград, там же їхній Кант похоронений. І що буде – світова війна?
У 1990-х, коли переїжджали до Німеччини, були представницею "найбільш читаючої нації". Тепер кажете, що найбільше у світі читають німці.
– Для радянських громадян література була, наче відчинена кватирка в душній кімнаті. А коли відчинили всі вікна, стала непотрібна.
У Німеччині завжди читали багато. У маленькому місті Фельберті, звідки родом мій чоловік, 30 хорів. Робітники й продавщиці виконують Баха.
Через інтернет продажі книжок упали. Це непогано. Може, книжка буде таким же раритетом, як у часи Леонардо да Вінчі. Тоді писали: "В Мілані є заможна людина. В неї 16 книжок".
Які больові точки Європи зараз?
– Мігранти. Працювати й вчитися не хочуть. Був судовий процес, коли один африканець зареєструвався у різних землях і обманув державу на багато тисяч євро.
Нещодавно побачила біженку-жебрачку біля супермаркету. Надворі холодно, а вона – у футболці. Я якраз вискочила в магазин по виноград у старій куртці. Вирішила віддати їй. Біля дверей квартири зрозуміла, що в кишені куртки залишила ключі. Повернулася – і знайшла їх у смітнику.
Мігрантів із Туреччини, Італії в Німеччині приймали як нову робочу силу. Вони влилися, хоч і зберегли свої традиції й побут. Можливо, і біженці з Африки колись стануть частиною суспільства. Поки що цього не видно.
2 
35413
Коментарі