Режисер серйозно хворий, і йому потрібна допомога
Доводилося читати про Володимира Кучинського, що нібито він, на відміну від багатьох інших наших митців, ніколи нічого не просив у влади. Це не зовсім так. Принаймні одного разу, літ 15 тому, він таки апелював до влади. Але вчинив це своєрідним способом. Щоб привернути увагу чиновників до фінансових проблем свого театру, Кучинський узяв цеглину й вибив шибку львівської ратуші – якраз у тому вікні, за яким ховався відділ гуманітарних проблем цього славного міста. Вчинивши цю по-школярськи наївну акцію, Кучинський не втік, а здався в руки правоохоронних органів і пояснив їм свою позицію. Йому тоді за це нічого не було – ні хорошого, ні поганого. Вирішили не ганьбитися перед Європою, бо Кучинський – то таки Кучинський.
Мені запам'яталася тодішня приватна бесіда з чиновником, чиє вікно постраждало від демаршу Кучинського. Мов на гріх, той чиновник теж був свого часу революціонером і також посягав на вікна владних кабінетів – ще радянських. Отож він не був ретроград або черствий бюрократ, нездатний зрозуміти чистого душевного пориву. Але в нашій державі, якщо ти відповідаєш за "блок гуманітарних питань", то мусиш дбати передусім про медицину, освіту й цілу армію пенсіонерів, а про театр тобі просто нема коли думати. І так воно не лише у львівській ратуші, а й у владних будівлях всеукраїнського масштабу.
Так ось, той чиновник звернувся до мене з такими словами: "У нас у театрах є немало талановитих людей, правильно? Тож поясни мені неофіційно: чому саме оцей Кучинський мав право пошкодити мою шибку, і навіть не мою, а державну?"
Між іншим, той чиновник мало ходив по театрах і мав на те серйозну причину – він був вразливий і боявся ненароком заплакати на людях, коли б артисти раптом чимось його розчулили.
Отож довелося шукати аргументів, які переконали б його не як глядача, а як чиновника – "чому Кучинський мав право". І нам довелося говорити про речі, може, трохи банальні. Дивись, казав я чиновнику, як зазвичай чинять усі наші нинішні реформатори театру. Вони приходять до тебе й кажуть: "Ви мені дайте який-небудь архаїчний театр, я вижену звідти всіх ретроградів і створю там щось таке, що всі ахнуть!" А як вчинив Кучинський? Він якраз працював у архаїчному театрі. Але нічого не брався ламати і нікого не виганяв – просто покинув той театр і створив окремо, на порожньому місці, свій, відомий у Європі. Він, звісно, не єдиний, хто так робив, бо тоді, наприкінці 1980-х, це здавалось легко. Але ті роки змінилися зовсім не ейфоричними дев'яностими – і Кучинський виявився серед тих небагатьох, чиї новаторські театри зуміли вижити. І ще одне: він – один із блискучої плеяди українських учнів знаменитого московського театрального гуру Анатолія Васильєва. Тих українських "васильєвців" є п'ять чи шість, і навіть ти знаєш їхні імена, хоч і не бачив їхніх вистав: Жолдак, Гладій, весь світ їх знає! Але вся та славна когорта шукає легшого хліба деінде, а в Україні залишився тільки один – і це Кучинський.
Отакою була наша розмова. Вона, здавалося, не завершилася нічим. Потім той чиновник перестав бути чиновником і, можливо, для нього це перестало бути актуальне. Але саме він був перший, хто повідомив, що Володя Кучинський серйозно хворий і йому потрібна допомога.
3 
35413
Коментарі