Уперше колядувати я впросився взимку 1976 року. Вчителька Діна Дем'янівна перед зимовими канікулами суворо попереджала нас, другокласників:

— Не здумайте колядувати чи посівати! Вулицями ходитимуть бригади вчителів і ловитимуть порушників.

Про вчителів, які мали вийти на стежку війни з колядниками, я знав не з чуток.

— Якщо хочеш, увечері пройдешся зі мною, — сказала мати-вчителька.

Але більше, ніж ловити порушників, я хотів сам стати ним. Ми з сусідом Ігорем довго просилися в матерів. Зрештою, йому дозволили колядувати в мене, а мені — в Ігоря. Бонусом були сусіди — Полякови й Блейваси. У кожній хаті мені дали по рублю — страшенні гроші на той час.

Пізніше на вулиці, під час каральної операції, я впізнав одного з колядників, що втікали — Володьку. Але короткозорій матері про це не сказав.

Уже вдома вона натопила грубку, а я, всівшись у нове крісло, дивився хокей. За океаном ЦСКА зустрічався з "Монреаль Канадієнс". Коментатор розповів, що "Монреаль" — найлегендарніший хокейний клуб. Називав невідомі мені прізвища зірок — Гі Лефлера й Сержа Савара.

Там ніколи не було українців, а лише місцеві франкомовні. Але моє серце було з "Монреалем".

Погано тільки, що зірка "Канадієнс" згасала. За останні 28 років клуб жодного разу не грав у фіналі. Вже дорослим я міг і не згадати про них.

А цього року, зовсім без причини, все повернулося. У дні матчів Кубка Стенлі прокидаюся о 5:45. "Канадці" мене не підводять. Днями вони вийшли в фінал. Натовп у місті так святкував, що розтрощив магазини. Признатися, якби я був у Монреалі, я теж трощив би.

Бо таке відчуття, ніби з успіхами ­команди може повернутися моє дитинство. Щастя від трьох рублів. Радість від першої купленої хокейної ключки. Гордість від того, що не продав Володьку.

От тільки сам Володька вже не повернеться. Його знайдуть повішеним у посадці у травні 1978-го. Якраз тоді, коли "Монреаль" вигравав один з останніх своїх Кубків Стенлі.

×