Після смерті

– Більшість моїх творів виходять зі снів, – говорить Емма Андієвська своїм читачам.

Українська письменниця, яка багато років прожила за кордоном, приїхала на декілька днів до Львова на Форум видавців.

– Як ви себе програмуєте, аби снилося? – допитуюся.

– Дитинко, не треба знати мову програмування. Досить не полінуватися, і сон тобі багато про що скаже.

Останнім часом почала бачити яскраві сни. Кажуть, восени підсвідомість працює краще. Два тижні тому приснилося, наче погано почуваюся. Бачу, як тяжко переступати поріг поліклініки. Чітко у вухах лунає спокійний голос лікаря: "Раніше від пацієнтів такі діагнози приховували. Тепер кажемо прямо", – дізнаюся, що наче хвора на рак. Жити лишилося недовго. З жахом прокидаюся. Дякую Богові, що це лиш сон.

Дурне спить – дурне снить

– Дурне спить – дурне снить, – мама відмовляється слухати.

Минулого тижня у ніч на п'ятницю бачу наступну серію – я померла. Але мене наче дві. Одна "я" лежу на столі, обличчя спотворене недугою. Над тілом схилилася заплакана мама. Поруч із нею стоїть моє друге "я". Мабуть, душа. "Мамо, не плач, я з тобою. Все гаразд, подивися, я тут", – але мої слова лишаються марними. Мама їх не чує. Іде на кухню, бо треба готувати поминки. Друге "я" чимчикує за нею. В коридорі лунає легкий сміх. Однокласники згадують, якою я була в школі. У кутку сидить тато, курить сигарету за сигаретою. Брат щось читає на ноутбуку. За столом – чоловік, їсть вареники.

"Як ти можеш?" – намагаюся кулаком вдарити по спині. Він не відчуває мого удару.

Невже я так мало в цьому житті значу? Виходить, після моєї смерті життя не зміниться ні в кого. Для чого я тоді живу?

– Мамо, де ти? Накрий лялю, – прокидаюся, коли 2-річний син Володя залазить під мою ковдру. Обіймає ручками.

Його вві сні чомусь не було. Наступного дня йду до лікаря. Аналізи – у нормі.

×