– Прийшла і верещить: "Я тебе закрию!" А я сміюся, бо маю волосату руку – покровителя. Серйозний депутат за мною стоїть, – каже на початку року Остап.

Має в селі магазин. Сільрада хотіла забрати його під церкву, але Остап проплатив довгострокову оренду й віддавати приміщення відмовився. Місцеві прозвали його крамницю "Жіночі сльози". Бо продає чоловікам сурогатний алкоголь з-під прилавка, молоді – коноплю.

– Я стільки вже заробив, що це приміщення міг би й викупити. Але навіщо? Все й так практично моє, – хвалиться. – Знаєш, скільки на мене заяв у поліції і сільраді лежить? Мільйон. І толку. Нічого мені ніхто не зробить.

Нещодавно знову зустрічаємося. Остап понурий.

– Літом закриваюся. Назавжди, – говорить. – До мене в магазин пахани зі Львова приїхали. Сказали, що купують крамницю собі. Думав сперечатися. Але глянув на ті бриті голови, кілограмові золоті ланцюги, машини – і жахнувся. 1990‑ті повертаються.

– А як же твоя "волосата рука"? – питаю.

– Знайшлася ще волосатіша

×