Моє єдине хобі – електроніка. Я люблю все, що її стосується. Роздивлятися ці пристрої, порівнювати їх, читати чутки про новинки. Обирати їх у магазинах – і, звісно, купувати. Поліетиленова обгортка з бульбашками, запах нового ґаджета й мить, коли вперше пропускаєш через нього електричний струм, – це моє.
Ізпоміж усієї електроніки у світі я найбільше люблю ту, що випускає компанія Apple. Я її фанат, партизан і євангеліст. Щоб зрозуміти, яке місце я посідаю в ієрархії "яблучників", – знайте: інколи, щоб розслабитися після важкого дня, я розбираю свій ноутбук MacBook Pro на його 43 деталі, прочищаю їх стисненим повітрям і збираю знов. І це саме те, чого потребую в той момент.
Одного дня я відпочивав в інтернеті. Це означає "читав сайти новин про Apple". На одному з них натрапив на повідомлення: хтось купив iPhone, у пам'яті якого була інформація з фабрики. Кілька фото з виробничого цеху, які забули стерти. Сайт виклав ці знімки. Я подивився їх – і в мене перехопило подих.
Ці фото не були гарними – просто перевіряли камеру в телефоні. На першому був стос дерев'яних ящиків. На другому – край конвеєрної стрічки. На третій світлині, на повен розфокус, величезний простір цеху. І на четвертій фотографії була жінка. Вона не знала, що її знімають. Дивиться кудись убік. У робочому костюмі, на обличчі – жодного виразу.
Я дивився на ці знімки ще і ще. Зберіг їх у окрему папку на робочому столі комп'ютера. І в наступні тижні та місяці ловив себе на тому, що мимоволі знов і знов повертаюся до них. Я дивився фото й думав: хто ці люди? Я – дилетант у електроніці, але серйозний. І дуже добре знаю, що робить комп'ютерне залізо і як ним управляють програми. Але жодного разу не замислювався, як усе це зробили. Раніше я думав, що складають роботи. Такі, як на японських автомобільних заводах, тільки менші. Але той телефон мав чотири тестові знімки, зроблені живою людиною. Так само й на кожному іншому iPhone у світі було зроблено чотири тестові знімки. Вручну. Я почав думати. А це завжди проблема для будьякої релігії.
Шеньчжень – місто без історії. Якісь 30 років тому це було містечко з ґрунтовими дорогами. Чоловіки там зранку рибалили, а по обіді відпочивали. І, кажуть, їм було добре. Сьогодні Шеньчжень – місто на 14 мільйонів людей. Більше за НьюЙорк. Воно третє за кількістю населення в Китаї. І саме звідси походять майже всі наші електронні штуки.
Що найбільше вражає – майже ніхто з нас не знає його назви. А я в ньому – спускаюсь ліфтом у хол готелю, щоб зустріти свою перекладачку Кеті.
Вона місцева. Маленька, має худющі плечі. Окуляри завеликі для її обличчя. Вони сповзають, тож дівчина час від часу їх поправляє. А ще Кеті має звичку нахилятися до вас, коли слухає. Здається, якщо говорити з нею довго – вона, зрештою, впаде вам на груди.
Ми ловимо таксі й виїздимо на вулиці центрального Шеньчженя. Фантасти 1960х були б тут щасливі. Море світлофорів і неонових вивісок. Із 15 поверхових відеостін ллється сповнена несмаку китайська реклама – з неї добре видно, яке буде наше близьке майбутнє. 30 років тому головний їхній комуніст Ден Сяопін червоним чорнилом позначив Шеньчжень на мапі як спеціальну економічну зону. І сказав корпораціям: "Використовуйте наших людей. Робіть із ними що хочете. Тільки дайте нам модерний Китай". Бізнесмени пристали на цю пропозицію.
Ми виїздимо в зону фабрик. Небо над нами сріблясте, як і повітря у Шеньчжені. Наче тобі на груди тисне нога в черевику. Дивно, до чого тільки можуть звикнути людські істоти. Бо минає кілька днів, і ти цього практично не помічаєш.
Повз миготять величезні будівлі. Кеті обертається до мене з переднього сидіння, поправляє окуляри й каже:
– Перепрошую, та я не думаю, що наш план спрацює.
Я переконую її, що все буде гаразд, – але, чесно кажучи, і сам не певен у цьому. Та й усі, з ким я говорив у Гонконгу, робили паузу, щоб потім якомога коректніше пояснити, наскільки непродуманий мій план.
А план такий. Ми приїздимо на таксі у фабричний район. Знаходимо Foxconn – компанію, що випускає величезну кількість приладів нашого повсякденного вжитку. Вона виробляє техніку для Apple, Dell, Nokia, Panasonic, HP, Samsung, Sony, Lenovo – третину всієї електроніки у світі. Наближаємося до головного входу фабрики, виходимо з таксі й говоримо з будьким, хто схоче поспілкуватися. Мені казали, що в Китаї трохи не такий підхід до справ, але я не знав інших шляхів. Зрештою, я – товстий білий американець у гавайській сорочці. Хто в Китаї скаже мені офіційно щось серйозне? Отже, ми зупиняємось перед центральним входом.
Сказати, що я в цей момент приголомшений, – применшити мої відчуття. Це просто неймовірних розмірів будинок.
У Foxconn більш як 800 тисяч працівників, а в цьому районі – 430 тисяч. Легше зрозуміти масштаб підприємства через кафетерії. Їх на фабриці понад 20. Як мені сказали, вони можуть одночасно обслуговувати 10 тисяч людей. Тому просто уявіть їдальню на 10 тисяч місць.
Дивлюсь повз охорону і ґрати на ці величезні будівлі – по краях кожної з них бачу сітки. На Foxconn якраз прокотилася хвиля самогубств. Працівник за працівником видиралися на дахи гуртожитків й кидалися донизу, вбиваючи себе публічно, у брутальний для Китаю спосіб. Важко виміряти шкоду, завдану репутації Foxconn. Після місяців суїцидів керівництво компанії придумало вихід: натягнули сітки.
Перезмінка. Працівники починають виходити повз охорону. Кеті підбігає до першого, хапає його й тягне до нас. Починаємо розмову, і дуже скоро не можемо впоратися з потоком людей. Спочатку своєї черги чекала одна людина, тоді двоє… Охоронці починають гаркати, ми відходимо подалі від фабрики – а черга все довшає. Кожен хоче поговорити.
Я ставлю прості запитання: "З якого села ви родом? Чи давно працюєте в Foxconn? Що саме робите? Як знайшли цю роботу? Що змінили б у компанії, якби могли?" Останнє спантеличує, наче бджола раптово влітає їм в обличчя. Відповідь Кеті щоразу перекладає однаково: "Ніколи не думав про це раніше". Ніхто з них.
Одна дівчина, яка працює на лінії з виробництва iPhone, протирає екрани телефонів. Тисячі й тисячі екранів щодня, вручну.
– Ви, мабуть, могли протирати й екран цього телефона, – я дістаю свій iPhone.
– Чому "мабуть"? – вона блискавично вихоплює мій апарат і витирає його об костюм. – Ось, я протерла його ще раз.
– Ви молода. Скільки вам років?
– 13.
– Важко було отримати в такому віці роботу в Foxconn?
– Та ні, вони не перевіряють вік.
Держава має свої інспекції, але у Foxconn завжди знають про заплановану перевірку. І навіть тоді про вік ніхто не питає. Просто на конвеєрі, куди прийдуть контролери, збирають найстарших робітників.
Я не знаю ні чорта про китайське життя, не знаю мови, і взагалі – вперше в цій країні. Але за перші 2 години в перший день біля заводу зустрів працівників 14, 13 і 12 років. Невже Apple про це не знає? Та ця компанія уважна до найменших дрібниць – відтінків кольорів піктограм і товщини рамок довкола них.
Окрилений успіхом біля Foxconn, розширюю свій план.
– Ти працювала з багатьма американськими бізнесменами, – кажу Кеті. – Подзвони на фабрики, з якими мала контакти, і скажи, що я хочу купити їхній товар.
– Але ж ви не бізнесмен і не збираєтеся купувати їхні товари.
– Так, це правда.
– То ви їм збрешете.
– Так, я збираюсь набрехати купі людей.
– Тоді вам треба надрукувати дуже багато візитівок.
За два дні ми вирушаємо по фабриках. Кеті щоразу коротко розповідає, як називається підприємство і що саме я планую купувати. Фабрики виробляють різні речі, але між собою багато в чому подібні: брами, охорона, зелені плюшеві доріжки, якими ніхто ніколи не ходить. І величезні холи. Безлюдні – лише маленький стіл із ресепшеністкою в самому кінці. Коли підходиш до нього, спускаються керівники. Завжди групками і без упину про щось говорячи китайською. Піднімаємося в конференц залу на презентацію. Потім спускаємося у виробничі приміщення. У кожному з них працюють 20, 25, 30 тисяч осіб. індустріалізація таких масштабів має свою красу. Велика кількість людей, порядок, менеджери шепочуть на вухо втішну виробничу статистику – мрія сталініста.
На всіх фабриках одразу зауважуєш одне: суцільну тишу. На Foxconn, щойно заговориш під час роботи на конвеєрі, тебе звільнять. І на всіх фабриках, де я був, ніхто не говорив за роботою. Але ця тиша глибша за просто мовчанку. Я очікував, що фабрика з виробництва електроніки буде сповнена гудінням машин. Але там, де вартість робочої сили наближається до нуля, все, що можна зробити руками, робиться вручну. Хоч би який складний ваш пристрій, його зібрали тисячі маленьких пальчиків, що працюють у злагодженому ритмі в цих неймовірних приміщеннях. Я бачив, як люди з'єднували руками частинки, тонші за людську волосину. Одну за одною, одну за одною. І єдиний звук у цих залах – це звук тіл, що безперервно рухаються.
Цей звук безкінечний. Бо люди там працюють за китайськими годинами. А в китайській годині 60 китайських хвилин, у кожній з яких – 60 китайських секунд. У нашій годині скільки хвилин, під 46? Із перервами на каву, цигарку, розминку. А там цього нема й близько. І кожен вчиться рухатися так швидко, як це тільки можливо. Бо якщо хтось відстає, всі інші на конвеєрі дивитимуться на нього. Як і камери відеонагляду. Тому рухи відточені до досконалості.
Офіційно робочий день у Китаї триває 8 годин. Але жоден працівник не говорив про таку тривалість зміни. Найчастіше – 12. Але й цю межу часто перевищують. Часом, коли ринок чекає на "гарячу" новинку, – всі працюють по 16 годин на день, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, – без вихідних.
Я просив показати гуртожитки. Як цінного потенційного клієнта, мене слухали. Всюди це кімнатки на 14 квадратних метрів. У них по 13–14 ліжок, під саму стелю – як у дешевому вагоні поїзда. І відеокамери – у кімнатах, коридорах.
Я сиджу з Кеті в їдальні. Викинув із кишень усі папірці з телефонними номерами, електронними адресами та іншими важливими записами. Стер усе на ноутбуці, а що не зміг стерти – помістив у закодований розділ зі, сподіваюсь, надійним паролем. Я зробив це все, бо в кафе у мене зустріч із лідерами профспілки. Не офіційної профспілки за комуністів – а однієї зі справжніх, зацікавлених у зміні правил ринку праці. Їх називають таємними профспілками, бо якщо виявлять ваш зв'язок з такою організацією, то роботу вам знайти буде важко. Імовірніше, потрапите в тюрму на багато років.
Під час кожної зустрічі з людьми з профспілок намагався довести: "Я не зроблю нічого злого. Просто хочу почути, що ви маєте розповісти". Спочатку вони були дуже скуті, але невдовзі розговорювалися. І виявилось, що під спокійною поверхнею в Південному Китаї відбувається стільки всього цікавого. Розповіли про страйки на двох заводах Honda на півночі провінції, і я подумав: що має підштовхнути людей до страйків у країні, де навіть членство у профспілці карається тюрмою? Що довело їх до цієї межі?
Потім почали приходити звичайні працівники. По двоє, по троє, протягом усього дня – і я говорив із кожним із них. Так, були люди, які розповіли про речовину нгексан. Її використовують для прочищення екранів iPhone. Вона випаровується трішки швидше за алкоголь – і це означає, що конвеєр можна ще більше прискорити. Та проблема в тому, що нгексан – нейротоксин. У людей, які відчули на собі його дію, неконтрольовано тряслися руки. Більшість із них не могли навіть підняти склянку. Я говорив із тими, в яких деградували зв'язки на руках – бо вони, працюючи на конвеєрі, повторювали той самий рух сотні й сотні тисяч разів. А цього ж легко уникнути! Якби була щомісячна ротація людей між конвеєрами, цього б не сталося. Але треба, щоб хтось у Foxconn цим опікувався. Щоб виділили окрему людину. Щоб цим перейнялися Apple, Dell та інші клієнти компанії. Але ніхто в цій екосистемі не зацікавлений у змінах.
Коли починаєш працювати у 15–16 років – у 27 твої руки зруйновані. Буквально. Ними вже нічого не можна зробити. А як ми чинимо з дефектним механізмом? Викидаємо. Так, як викинули чоловіка, що одного дня сів переді мною. Його руку розбив металевий прес на Foxconn. Жодної медичної допомоги він не отримав, намагався вилікувати травму сам. А коли виявилося, що він занадто повільний, – звільнили. Тепер працює на деревообробному підприємстві. Каже, там краще: люди добріші, а робочі години прийнятніші. Всього 70 годин на тиждень.
Геть виснажений, я збираюся йти. Раптом, без жодного приводу, Кеті питає:
– Вам не здається, що ці люди розумово хворі? Як можна терпіти такі знущання й потім реагувати ось так?
Я дивлюся на неї і ніби вперше бачу. Посуті, вона – мій китайський робітник. Я плачу їй і не думаю про неї як про людину взагалі. Лише тепер я уважно подивився на дівчину.
Вона – те, про що мріють усі робітники, з якими я говорив. Вони мріють, що їхні діти матимуть таку долю, як у неї – добре вивчаться й гідно житимуть у центрі Шеньчженя.
– Ти думаєш – у них не все гаразд із мізками?
Кеті знімає окуляри, тре перенісся й відповідає:
– Ні. Я не думаю, що вони хворі. Я чула про це раніше. Але ніколи не припускала, що цього буде так багато. Цього надто багато.
Я протягую руки через стіл, торкаюся її долонь – це перший і останній наш дотик. Я так і не дізнався її справжнє ім'я – не те, що вигадане для зручності іноземців.
Комментарии
29