"Українці голосували за незалежність як за добробут, а не як демократію"

 

Про те, як останні 20 років використала кожна з пострадянських країн, розмірковує публіцист Віталій Портніков

Які з пострадянських країн найдальше відійшли від точки, в якій кожна з них була 1991 року?

– Процеси, що відбувалися в тому чи іншому суспільстві, у момент зустрічі з більшовиками були "заморожені". У Росії це сталося в жовтні 1917 року. Тоді там вирувало енергійне політичне життя, але без уявлень про демократію, рівноправність економічних можливостей громадян.

У країнах Кавказу політичні процеси зупинилися в 1920­х – у момент окупації більшовицькою Росією. Це були агресивні націоналістичні режими, що воювали один з одним за кожен клаптик території.

Країни Балтії на момент окупації Радян­ським Союзом були авторитарними режимами, в яких знищили демократію й заборонили товариства національних ­меншин. Це були національні диктатури.

Із розвалом Союзу суспільні процеси повернулися до цих відправних точок.

А в країнах Центральної Азії?

– Там узагалі раніше не існувало поняття державності. Це були міста­ханства, і держави там з'явилися внаслідок постанови ­Компартії про розмежування країн Південної Азії. Існували кочові племена і зародки фео­дальних держав – і це відновилося. ­Зараз це країни етнічної тиранії – окрім хіба що Казахстану. Але там усе тримається на Нурсултані Назарбаєві, а він уже хворий ­чоловік. Ці країни можуть розвиватися в напрямку Пакистану. Взагалі величезне ­питання: що вийде в радянських людей, які живуть у мусульманському суспільстві й ­будують державу з чистого аркуша? Може, ­Афганістан?

Не було поняття державності й у Молдові. Одна її частина раніше належала Румунії, що на той момент була національною диктатурою, друга ж була автономією у складі Радянської України. І тепер ці частини живуть за правилами, що були до моменту їхнього з'єднання.

Головна проблема в тому, що в 1990­х під 90 відсотків радянських людей не мали ­політичних поглядів. СРСР робив усе можливе, щоб їх і не виникало. У балтійських державах, де політична культура була й де політичні партії діяли навіть в еміграції, – вдалося ці погляди відновити. ­Принаймні у рамках еліт. У Прибалтиці теж є олігархи, які впливають на політичні процеси. Але саме ці країни використали останні 20 років найбільш плідно.

А якщо говорити про Грузію?

– Коли говорять про Грузію, забувають одну важливу обставину. Що ця країна не контро­лює величезну частину своєї території. І люди, які жили в Абхазії та Південній ­Осетії й становили більшість її населення, перебуваючи зараз у Грузії, вважають себе не жителями її основної частини, а біжен­цями. Причому території, які вони вважають рідними, під контролем режимів, що вже вважають себе доконаними державами. У Грузії можуть відбуватись успішні економічні реформи. Але відповіді на головне запитання це не дає.

Зрозуміло, що Грузія розвивається саме так тому, що ізольована величезна частина населення, яка мала на увазі інший розвиток. Ця частина дружня до Росії, вважає її гарантом свого національного існування. І що відбудеться, якщо Грузія й Абхазія ­раптом возз'єднаються? Уявімо, що громадяни ­об'єд­наної Грузії підуть голосувати на парла­мент­ські вибори – яким буде цей парламент? Або інша ситуація, більш для мене ймовірна: Тбілісі визнає незалежність Абхазії та, можливо, Південної Осетії. І це повністю змінить політичну карту Грузії. Бо сили, що до того часу робили свій авторитет на національних гаслах – а це і влада, і опозиція – будуть змушені поступитися владою тим, хто говоритиме про необхідність гармонійного розвитку в регіоні й хороших стосунків з усіма. Уявити це зараз неможливо.

Недавно у Грузії ухвалили закон, що надавав рівні права всім національним церковним громадам. Він відповідає європейським нормам. І тоді почалися масові виступи, протести Грузинської православної церкви. Врешті­решт цей закон президенту Саакашвілі довелося скасувати. Бо більшість релігійних об'єктів мають повернутись її справжньому власнику – Вірменській апостольській церкві. А грузинське суспільство не бажає поступатися навіть тим, що йому не належить. І в місцевих ЗМІ чути такі антивірменські висловлювання, які в будь­якій цивілізованій країні Європи схарактеризували б як повернення до 1930­х. Бо грузинське суспільство наелектризоване втратою території, поразкою у війні. Воно досі розвиває свою країну фактично як національну, а не як європейський проект.

Час зможе залікувати територіальні питання?

– Невідомо, на яких засадах. Кіпр розділився на дві частини 1970 року. І коли недавно одна держава фактично проголосувала за возз'єднання з іншою – і це була саме сепаратистська, турецька частина – легітимна держава цього не визнала. Грецька частина продовжує вимагати територіальної цілісності – але на своїх умовах. І для того, щоб об'єднати Кіпр на цих умовах, треба задовольнити права власності греків на турецькій частині острова. Те ж стосується й Абхазії. Це питання таке ж складне, як і близькосхідне.

У Білорусі сформувався запит на більшу ­свободу?

– Звісно, там буде більше свободи. Але ж Білорусь досі живе в Радянському Союзі, туди ще умовний Горбачов не прийшов. Там досі не закрито союзні підприємства, не знищено розподіл після інституту. І тривати це може доки не скінчаться російські гроші. ­Закінчаться гроші – закінчиться й модель.

Росія в 1990­х розвивалася краще, ніж за ­Путіна?

– Питання не в ньому. Недавно я згадав свій прогноз державного розвитку Росії. Ось його фрагмент: "Постане держава, в якій влада спиратиметься не на ентузіазм активної частини суспільства – як Єльцин на початку 1990­х – а на спецслужби та армійську верхівку. У цій державі буде згуртована еліта – і політична, й економічна. Опозиція вітатиме принципові рішення влади, критикуючи окремі деталі чи методи, якими влада втілюватиме ці рішення. Сепаратизм на якийсь час стане історичним явищем. Більшість населення віритиме, що будує сильну Росію, яка зможе покінчити з тероризмом, корупцією та економічною кризою. Про демократію часів перебудови згадуватимуть як про час суцільних розчарувань – але влада стверджуватиме, що саме в той час було закладено фундамент нової, сильної Росії". Це написано в листопаді 1999 року, за сто днів після призначення Путіна прем'єр­міністром. Ніхто не знав, чи залишиться він іще за місяць. Це був текст не про Путіна.

Про потреби російського суспільства?

– Так. Бо ж ніяких інших потреб і не було. А російське керівництво чітко ­уявляло, що союзна держава знову буде зібрана. Співдружність незалежних держав ­вважали ­зародком нової федеративної держави, ­президентом якої буде Борис Єльцин. А коли цього не сталося, усі відчули себе ошуканими й почали будувати Радянський Союз на своїй території – щоб потім приєднати в тому чи іншому вигляді її околиці. От зараз і йде будівництво історичної Росії, якою її уявляє собі більшість суспільства.

Прогноз розвитку Росії, написаний тепер, ­істотно відрізнявся б?

– Помітно чіткі ознаки того, що система управління, яка сформувалася на пострадянському просторі, вичерпується. Скільки це триватиме в Росії – 10, 15 чи 20 років – не знаю. Але це малий історичний період.

Дозріває суспільство?

– Закінчуються ресурси, а потім дозріває суспільство.

Щодо України така сама ситуація?

– Так. Українці голосували за незалежність як за добробут, а не як демократію. Хоча б тому, що ніхто не знав, що таке демократія. І досі не до кінця усвідомлюють, що це таке. Українці шукають собі якогось поводиря. Для когось це Віктор Ющенко, для когось – Степан Бандера, для когось – новий Вацлав Ґавел. Але інші народи Європи не поводиря шукають у ХХІ столітті. ­Колись шукали – Наполеона, Гітлера, генерала Франко. Вони стали поводирями саме тому, що їх шукали, а не тому, що були такими за своєю сутністю.

Тепер на арену вийшли самі люди. "Солідарність" у Польщі, демократичні рухи в Угорщині й Чехії, "арабська весна". Врешті­решт, рух окупації Волл­Стріт. Це не рухи вождистського типу – самі люди беруть ініціативу в свої руки. На пострадянському просторі нічого подібного не було.

Люди, які зібралися на Майдані 2004 року, кричали: "Ющенко, Ющенко!" Хоч би як вони собі пояснювали, що виходили за вільні вибори, щоб "донецькі" не прийшли до влади, насправді це був рух на підтримку фюрера. Хорошого, демократичного, "нашого" – але фюрера. В сучасних умовах це закінчується лише поразкою.

Однак інтелігенція стурбована, що нема за ким піти.

– Європейській політиці потрібні професіонали, які вирішуватимуть економічні завдання. Такі, як нові прем'єр­міністри Греції та Італії. Це не візіонери. Сільвіо Берлусконі – візіонер, його Італія в жахливому економічному стані. Візіонери були потрібні, щоб вирішити фактично нерозв'язні історичні завдання. Де Ґолль був потрібний тоді, коли Франція відмовилася від Алжиру. Якщо Росія вирішить відмовитися від Кавказу – їй буде потрібен візіонер. Чеському суспільству був потрібен Ґавел, коли воно здійснило революцію й хотіло визначити якимось моральним чинником сутність своїх змін. А економічні реформи Ґавел не ­проводив – цим займався уряд економістів.

Можна уявити, що наша розмова відбува­ється після Другої світової війни десь під ­Парижем, і ми говоримо про Західну ­Європу?

– Ні, бо там на той момент уже давно було те, чого нам досі бракує – культура праці. Польський публіцист Єжі Стемпковський у своїх щоденниках про післявоєнні Мюнхен та інші міста Німеччини, розповідав про бібліотеки й букіністичні магазини у підвалах. Люди продавали рідкісні видання книжок не для того, щоб вижити, а тому така література навіть тоді була затребувана. Суспільство з таким високим рівнем культури й попиту в думці може розбудувати нову країну, бо люди одразу починають виробляти власний погляд на те, як країна розвиватиметься. І цей момент, мені здається, був вирішальний для розбудови Західної Європи в той час.

Українське майбутнє значно відрізняється від описаного вами 1999 року щодо Росії?

– Там є постскриптум про Україну. Я писав: якщо Росія нагадуватиме пізньофранкістську Іспанію, Україна буде подібною до салазарівської Португалії. Безбарвний, консервативний, провінційний режим багатої еліти й бідного народу. Дружній до Заходу та економічно залежний від великого сусіда. Все сходиться. Інша річ, що так не триватиме довго, бо наявні моделі існування суспільства вичерпують себе. Але скільки це триватиме, сказати не можу, бо люди не можуть надурити історію.

І в Росії, і в Україні була ідея обману ­історії. У Росії в серпні 1991­го: якщо певна кількість людей вийшли до Білого дому "захис­тити демократію", то вони нібито ­надурили історію й утворили з Росії Польщу чи ­Чехію. У нас така ж ідея була пізніше. ­Події 2004 року – це повторення російського 1991­го із запізненням на 13 років. Увесь цей час ми продовжували жити в Радянському Союзі. Кучма грав роль такого собі Брежнєва. Потім з'явився кастинг на роль Горбачова. Ним став Ющенко. Він також був раннім Єльци­ним. А тепер типовий пізній Єльцин – "сім'я", засилля певної групи осіб у керівництві. Абсолютна віра у свою велич за відсутності ресурсів – адже в Єльцина не було ресурсів, ціни на нафту тоді були ­жалюгідні.

Янукович, відповідно, погіршена версія ­Путіна?

– Можливо, Путіним стане Юлія Тимо­шенко – якщо буде президентом.

Проблема не в керівниках, а в запиті, який ще треба формувати. У 1990­х я казав ровесникам – нам тоді було по 25: "Усе ваше життя пройде в бідному авторитарному суспільстві. Якщо вам це не подобається – виїжджайте. Знаходьте собі місце в демократичному світі. Якщо ж хочете, щоб ваша країна стала демократичною – ­будуйте її. Інакше вона нею ніколи не стане".

Те ж можна сказати й зараз. Усе життя сучасних молодих людей у наступні 20–25 років пройде в бідному, кризовому і, здебільшого, авторитарному суспільстві. 50­річчя вони зустрічатимуть у приблизно таких же умовах, як зараз. Нормальній людині це подобатися не може. І вона має зробити вибір: або ­виїжджає з країни, або ж бере участь в еволюції. ­Результат цієї роботи відчують уже її діти або онуки. Суспільства взагалі будують заради дітей. В історії для себе не можна нічого збудувати.

1991 року ми не могли сподіватися, що виникне незалежна Україна. Для цього не було ніяких зовнішніх умов – окрім розпаду радянської імперії. Те, що держава виникла внаслідок національного руху – неправда. Це був рух абсолютної меншості населення, яку більшість вважали божевіль­ною. Вони їх не поважали, і ще й досі не поважають – Бандеру, Шухевича, Дзюбу, Сверстюка. Більшість населення вважають їх за міських ідіотів, вони маргінали. Так не може бути в країні, що хоче бути незалежною. У нормальній спільноті ці люди мали б бути якщо не героями, то об'єктами поваги більшості.

Із чого треба починати?

– Зі змін у суспільстві, насамперед соціальних. Знаходження того спільного, що об'єднує людей у цій країні. Щоб у них виникло бажання побудувати її. Щоб не було антагонізму між культурними частинами населення. Українці мають виховуватися, як європейці.

×