Я – інтраверт. І ніколи ні з ким не ділився своїми страхами. У дитинстві переживав їх сам, у тузі, у сльозах. Років у 5 мав переляк, коли забіг за ріг будинку. У дворі сяяло сонце, а за будинком – страшенна чорна хмара. Я злякався і побіг назад. Ту грозу запам'ятав на все життя. Дерева падали, людей повбивало. Це був античний страх перед силами природи.

Потім був страх перед хрестом і померлими. З давніх часів могили облаштовували біля хат. Щоразу, коли прямував до трамвая по моїй харківській вулиці, пробігав повз ті могилки у дворах. Потім людей почали ховати з процесіями у відкритих машинах і з оркестрами. Я побачив там дітей і зрозумів, що це може торкнутися й мене. Охопив страх утрати – у мене ж була мама, бабуся. Але діти не довго перебувають у такому стані. Вони тим і відрізняються від дорослих, що їхній внутрішній світ не можна затьмарити надовго. Тому Христос сказав: "Будьте, як діти".

У підлітковому віці з'явився містичний страх. Я побачив церкву. У радянські часи це було не так просто. А ще пройти повз храм, побачити відчинені двері, ікони, лампадки. Я співвідніс хрест на могилі та хрест на куполі й зрозумів, що церкві відома таємниця смерті. Боявся переступити поріг місця, де все знають про смерть. Зробив це значно пізніше.

Я не вважаю себе сміливцем. Як казав батько, який був на фронті під Сталінградом: "На війні не боїться лише божевільний. Ти маєш долати свій страх". Але боязнь перед хуліганами подолати легше, ніж острах соціально-політичного характеру. Це знають фахівці з історії. Вони розповідають, як хоробрі генерали, що на війні не знали переляку, боялися можновладців – бо це була соціальна залежність.

Ми відчували інерцію страху сталінських часів у доросліших людях. Не такою мірою, як у них, але ми його запозичили. ­Антон Чехов сказав: "Я все життя вичавлював із себе раба". От і я все своє життя вичавлюю з себе оці соціальні страхи. Страх перед системою.

Щоб усвідомити, що таке страх і яку жахливу роль він грає у житті людини, треба почати його якимось чином долати. ­Добре пам'ятаю той момент, коли я наважився на щось. У Києві відбувалася революція на граніті. Я знав, що частина студентів нашого факультету стоять на мітингу, тримають гасла. Сказав решті: "Я нікого не можу примусити це робити. Але я не можу тримати вас в аудиторії". Само собою, я теж пішов на ­мітинг і наважився там виступити. Для моїх масштабів це був громадянський вчинок. Я повністю протиставив себе системі. Реакцією був партком, де обговорювали, що я, викладач із 20-річним стажем, вивів студентів на страйк. Але я подолав свій страх. Щоб це зробити, треба наважитися.

Усе своє життя вичавлюю з себе соціальні страхи. Страх перед системою

У мене є знайома професорка, яка викладає акторську майстерність. Я прийшов до неї з питанням: "Як долати акторський зажим? Бо затискання, боязнь – це речі одного характеру. Є якісь прийоми?" Вона каже: "Треба подумати, чого ти затискаєшся, іти туди, де ти це робиш і ходити доти, доки не набридне зажиматися". Треба йти назустріч своїм тривогам, хвилюванням, страхам.

Страх – один із найсуттєвіших чинників нашої поведінки. Його лише треба зробити конструктивним. Деструктивний – кролик стрибає в пащу, бо страх його паралізує. Конструктивний – ­заєць задніми ногами розриває черево вовку. Треба обрати: "Чого саме ти хочеш?" Не віддавати себе переживанням.

Років 15 тому мені снилося, що заходжу до яскраво осяяної жовтавим світлом кімнати, здається, то – сонячне проміння. ­Посеред кімнати стоїть труна, в ній лежить Володимир Ілліч Ленін – одна з найдемонічніших істот у світі. Я здивовано підходжу ближче. Раптом якась сила притягує до нього. І ось я вже лежу на ньому й відчуваю, що мене потроху паралізує. Не можу піднятися, ворухнути рукою. Аж тут заходить донька й каже: "Молись". І я занімілими губами ледь-ледь починаю: "Отче наш…" – і мене відпускає. Це – історія всього нашого суспільства. Для того щоб нам відірватися від більшовицької нечисті, треба звернутися до Бога. Знати, що молитва, перебування в храмі лікує, рятує, захищає. Треба носити молитву в собі й за першої потреби – застосовувати.

Усе життя міркую: "Що таке любов?" Своїм розумом дійшов до того, що потім і прочитав. Якщо говорити про любов між двома особами, то усвідомив таке: я від початку неповний, я – частка. І оскільки я – частка, мені треба, щоб хтось мене доповнював. Якщо я знаходжу таку людину, ми стаємо цілим – і навколо все добре. Те саме стосується не тільки тої, яку я люблю, а й друзів, моєї справи. Коли став священиком, прийшов глибокий внутрішній спокій. Я відчув, що далі нічого не треба шукати. Дуже люблю свою філологію. І коли постало питання, щоб її покинути зовсім, бо в церкві стільки турбот, зрозумів: я, як квітка з пелюстками, кожний вимір мого життя має бути повний. І не ­покинув.

1992 року мене покликали в село під Харковом сповідати, соборувати й причастити жінку, яка мала померти. Їй було за 75, вона тихо конала в страшних муках, заживо розкладалася, навколо стояв трупний сморід. Не пам'ятаю, що вона мені розповідала, але вразила її турбота про інших. На тому ­контрасті мук і страждань мене збила з ніг її любов. Жінка була просякнута нею. Тоді я був священик-початківець. Пізніше подібне бачив неодноразово.

Протягом 20 років життя в суспільстві, де втрачені цінності, орієнтири, відсутні моральні настанови й принципи, мене ­тішить, коли приходжу ховати людину. Любов існує, це – ­реальність, яка керує нашим життям. У суєті й біганині не помічаємо, забуваємо про неї, а тут – коло труни – вона зосере­дилася. Коли людини нема, оточуючих охоплює жаль, що вони не встигли, не додали, не сказали. Смерть викликає таке явище: людина постає перед нами на весь зріст, у всій своїй красі. ­Дрібне відпадає, залишається найкраще. І на похороні від усіх іде стільки любові, що до неї можна доторкнутися.

Людина не вчиться на чужому досвіді, тому казати щось молодим сенсу немає

Для сучасної людини похорон – це можливість побувати в оазі. Так, там дуже багато горя, скорботи, там багато чого, що болюче вражає, але там є любов.

Похорони бувають теплі, бувають гарячі аж кипить, пару разів бував на байдужих, але холодних – нема. Може бути страждання, яке розриває людину навпіл. А може бути страждання, яке набирає такої краси! Як фахівець із філології можу сказати, що трагічне й прекрасне стоять на одному рівні. Одне одного підтримують і викликають.

Пам'ятаю, лежить у труні небіжчиця, років 43 – 44. Надзвичайно красива, яку я знав, і поряд – її така сама вродлива донька. Вона підходить до труни й робить щось дивне: гладить маму по волоссю, доторкається щокою щоки, тримає обличчя в долонях, цілує руки. І все це повільними рухами, без істерик, без напруження, без страху перед труною, тілом, могилою. Це була любов.

 

Дітей маю троє. Це – мало. Коли з'явилася найменша донька, відчув: "Ех шкода, що мені 44 роки, що не зможу пережити момент народження ще й ще".

Інфантильність у наш час дуже поширена, так як і безвідповідальність та лінь. І дитина – дуже вагомий чинник, щоб людина здобула повноцінну відповідальність. Вибирай: або ти відсікаєш цю відповідальність разом із дитиною, або треба нести ці тягар і ярмо. Але як сказано у Біблії : "І тягар мій легкий, і ярмо моє благо".

У моєму полі зору як священика опинилися кілька родин, де було чотири покоління: прабабуся і правнук. Нічого прекраснішого у родинному житті я не бачив. Оце і є повноцінна сім'я.

Норма життя, яка закладена і в біблійському стандарті, – це родина з дітьми. Це робить життя повноцінним. Є такий вимір, який можуть заповнити тільки діти. Хто його не заповнив, у певному ­сенсі інваліди.

Я вже оперую десятиліттями, можу сказати: "Це було 50 років тому". Пам'ятаю сталінську добу, я в ній народився і жив. Згадую його похорон, відлигу, бачив брежнєвські часи, перебудову. Про останні 20 років мовчу – це всі пам'ятають. Бачу життя в живій історичній перспективі. Саме тому спокійно ставлюся до всіх тих труднощів, які нас переслідують. 20 років на шкалі часу – це дрібниці. Є часи суспільного підйому, збудження, спаду. Це закономірно. Це було, є і буде. Я спостерігав таке не раз, а не прочитав у книжці. В цьому перевага старості.

Усі мають зробити свої помилки, впасти й підвестися. Не інакше. Людина не вчиться на чужому досвіді, тому казати щось молодим сенсу немає.

Наше життя по вертикалі й горизонталі абсолютно нестерпне. Думаю: як добре, що я – старий і мені недовго терпіти все. Я не заздрю молодим.

Наймудрішу пораду дали років у 27, коли я захворів. Прийшов на роботу і розповідаю знайомій про свій діагноз. У неї був подібний, але трохи гірший стан. Вона подивилася на мене: "Не облаштовуйте своє життя як хворий, живіть як здоровий". Я послухався. Пізніше бачив людину з таким діагнозом, але із слабшим проявом. Я жахнувся: лежить, не може підійнятися, усі довкола неї бігають. Я ж так і залишився хронічним хворим, але змінив своє ставлення до недуги. Про мене кажуть: "­Батюшка взяв жменю ліків, ковтнув і побіг правити".

Я не можу перетворити цілий світ і цілу країну. Але я можу утворити малесеньку оазу. Ну хоча б на двох із дружиною чи з другом

На прохання людей із партії Юлії Тимошенко і з благословення патріарха відслужив службу в Качанівській колонії. У мене в парафії є судді. Вони казали: "Там підстав для засудження – нуль. Справа, яку вів Кірєєв, розсипається, не тримається купи". Таку саму інформацію дають правозахисники. Весь світ знає, що це – вибіркове правосуддя, тільки одна політична сила цього не знає. Я таки з цілим світом, а не з тією політичною силою, яка не відає про кричущу несправедливість. Я не політичну підтримку надаю, а духовну. Не займаюся політикою, церква поза нею. Але церква не може бути поза суспільством.

Для мене дуже важлива внутрішня гармонія людини, світло, чистота. Той, у кого є надлишок любові, буде нею ділитися, бо вона вихлюпується назовні. Я не можу перетворити цілий світ і цілу країну. Але я можу утворити малесеньку оазу. Ну хоча б на двох із дружиною чи з другом. Як я це зроблю – світ зміниться. І не тільки для мене.

×