Мені подобається писати. Я люблю писати. Але роблю це лише заради себе, заради власного задоволення.
Я обладнав робоче місце на свій смак, тому воно дуже зручне. Але я не хочу про нього розповідати. Не хочу, щоб люди туди лізли, заглядали у вікна.
Писати й не видаватися - це дивовижний спокій, тиша.
Коли опублікували двотомне зібрання коротких оповідань, у мене неначе щось украли. Уявіть, що ви мали кофту, яка вам дуже подобалася, а хтось заліз до вас у шафу і вкрав її. Я написав ці історії дуже давно й ніколи не збирався друкувати їх. Я не приховував своєї юнацької незграбності. Просто хотів, щоб ці оповідання померли своєю смертю.
Мене не обов"язково друкувати посмертно.
Люди вважають мене дивним, відлюдькуватим. Але я лише намагаюся захистити себе і свою працю.
Я хотів би, щоб мене не чіпали. Я достатньо всього пережив.
Коли закінчив писати "Над прірвою у житі", відчув полегшення. Моє дитинство було дуже подібним до дитячих років героя книжки, і я наче зняв із себе тягар, розповівши людям про нього.
Давати автографи - безглуздий жест. Підписуватися можуть актори, бо ім"я й обличчя - це, власне, все, що вони можуть дати. Жоден письменник, який хоч трохи себе поважає, не роздаватиме автографів.
Мені байдуже до політиків. У нас із ними немає нічого спільного. Вони намагаються звузити наші обрії. Я намагаюся їх розширити.
Я працював конферансьє на кораблі "Канґсголм".
Розмовляю французькою та німецькою, але не вельми добре. Знаю декілька фраз польською.
Коли вирішив друкуватися, просто не міг передбачити, що потім розпочнеться - я такого не очікував, не хотів. Це означало, що я більше не зможу нормально жити. Довелося встановити нагляд за районом, де я мешкаю. Від цього почали страждати мої діти.
Мабуть, я був би щасливішим, як би мене ніколи не надрукували.
Інфляція, безробіття, енергія - усе це особисто мене не хвилює. Це просто не моя сфера. Я не знаюся на таких речах.
Не знаю, чому хочу, щоб мені дали спокій. Я відчував те саме й у початковій школі, і в академії, і до, і після військової служби.
Вірю в те, що називають "американською мрією". У мене вона своя. Вважаю за краще не говорити про неї.
Не люблю розмовляти з незнайомцями. Взагалі не люблю говорити з будь-ким. Я - письменник. Якщо хочете, пишіть мені листи. Але приходити, будь ласка, не треба.
Пишу щодня.
Коли пишу, я сам свій найбільший шанувальник. Але коли закінчую, мені соромно дивитися на текст.
Спробуйте почитати листи, які ви писали 46 років тому. Це дуже болюче читання.
Зазвичай, мої поштові співрозмовники не здатні зв"язати і двох слів.
Багатієм навряд чи помру, тому все частіше замислююся над тим, щоб передати права на свої роботи дружині й доньці. Але мене безмежно тішить, що я, судячи з усього, не побачу результатів цієї угоди.
Роман "Над прірвою в житі" - дуже літературний. Там є готові "кіносцени", але для мене цінність цієї книги - саме в голосі оповідача і його численних тонкощах. Найважливішою є його розбірливість у своїх читачах і слухачах. Дуже важливі його відступи, присвячені бензиновим райдугам у калюжах, його світогляд, його ставлення до валіз із волової шкіри і до порожніх коробок із-під зубної пасти. Його не можна розлучити з розповіддю від першої особи. Навіть якщо зробити це примусово, матеріалу, який залишиться після цього, вистачило б на так званий "цікавий вечір у кіношці". От тільки мені ця ідея здається мало не мерзенною. Принаймні, вона достатньо огидна, щоб я не продавав права на екранізацію.
Ґолдена Колфілда зіграти неможливо у принципі. Не вистачить просто чуттєвого, розумного, талановитого юного актора у двосторонньому пальті. Для цього потрібна людина загадкова. А якщо якийсь хлопець і має в душі загадку, то він, напевно, не знає, як нею розпорядитися. І жоден режисер йому в цьому не допоможе.
Продовження "Над прірвою в житі" не пародіює, не коментує й не продовжує роман. Це просто плагіат.
Коли я вже розходжуся з людиною, то це назавжди.
Джером Дейвід Селінджер не закінчив жодного вищого навчального закладу. Упродовж року слухав лекції з короткого оповідання в Колумбійському університеті, пізніше пішов в армію. Там навчався у школі зв"язку. 1944-го у складі американської контррозвідки його відправили до Нормандії. Працював із військовополоненими, брав участь у звільненні в"язнів кількох концтаборів. 1951-го вийшов його єдиний роман "Над прірвою в житі".Через 15 років Селінджер відмовився друкуватися, перевидавати свої ранні оповідання й листи. Захопився дзен-буддизмом, нетрадиційною медициною. Звів навколо свого будинку в місті Корніш, штат Нью-Гемпшир, високий паркан. Своїй першій дружині й обом дітям не дозволяв звертатися до лікарів. Намагався сам лікувати їх голковколюванням. 2000-го вийшли мемуари його старшої доньки Маргарет. Вона написала про стосунки з батьком, зазначила, що він має з десяток неопублікованих творів. На них позначено: "опублікувати після моєї смерті без редактури" або "опублікувати після моєї смерті, відредагувавши". Розповіла, що бачила спальню й кабінет батька двічі в житті. Після виходу книжки Селінджер перестав із донькою розмовляти.
Про неопубліковані твори згадувала й колишня коханка письменника Джойс Мейнард. Казала: наприкінці 1970-х він закінчував роботу над двома романами.
Востаннє Селінджер дав знати про себе торік улітку. Він подав до суду на шведського письменника Фредріка Колдінґа за плагіат. Той опублікував роман "60 років по тому: йдучи крізь жито". У ньому розповів про життя старого Ґолдена Колфілда.
Письменник дав лише три інтерв"ю. Перше, 1953-го, - 16-річній школярці місцевого коледжу. Два наступних загалом тривали не більш як 30 хвилин.
Щоденник Джерома Селінджера підготовлено за матеріалами його останнього інтерв"ю 1981 року, а також спогадів його доньки Маргарет.
3 
1
Комментарии