Літературознавець Віра Агеєва розмірковує, чому проросійські настрої міністра освіти не зашкодять українській культурі
Віра АГЕЄВА, 52 роки. Літературознавець, літературний критик, доктор філологічних наук. Народилася 1958-го в місті Бахмач на Чернігівщині. 1980-го закінчила Київський національний університет ім. Шевченка. 1995-1997-го працювала заступником редактора журналу "Слово і час". 1996-го здобула Шевченківську премію як співавтор підручника "Історія української літератури ХХ століття". Протягом 15 років викладає курс "Українська література ХХ століття" в Києво-Могилянській академії. Досліджує українську літературу модернізму, цікавиться феміністичною інтерпретацією текстів. Авторка книжок "Олекса Слісаренко", "Українська імпресіоністична проза", "Поетеса зламу століть", "Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму", "Поетика парадокса. Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича".14 березня в київській книгарні "Є" презентувала нову книгу "Апологія модерну: обрис ХХ віку".
Заміжня. Має сина
Чим пояснити ажіотаж навколо роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшего"?
- Ліна Костенко заслужено відома людина, яка вміє говорити правду. Від неї чекають, що авторка чесно скаже, що думає. Спрага правди у суспільстві, стомленому від суцільної брехні й подвійних стандартів, - одна з причин успіху книжки. Проте роман абсолютно непереконливий психологічно. Не вірю, що 35-літній програміст так перейматиметься двійками з української мови в сусідського хлопчика. Не вірю, що розмови про національну ідеологію можуть надати сенсу існуванню. А більше цей персонаж нічого, здається, робити не пробує. Навряд, щоб сучасного читача захопив пафос, натомість ні аналітики, ні психологічного аналізу, ні, вже зовсім просто кажучи, насолоди від тексту я не дошукалася. Фінал роману фальшивий - апофеоз помаранчевої революції, всі герої заговорили українською. Дай Бог, щоб було так, але так не є і бути не могло за жодних обставин. Культурна ситуація не міняється одним-єдиним зусиллям, навіть і хтозна-яким героїчним. За місяць не подолати й не надолужити багато десятиліть занепаду. Потрібна велика, кропітка культуртреґерська, як любив висловлюватися Микола Зеров, праця. . Та й досвід 2004-го сьогодні осмислюється неоднозначно.
Письменники не навчають, вони можуть розказати лише про себе. Якби роман Ліни Костенко був сповіддю жінки, що пережила стільки, як пережила вона, мені було б страшенно цікаво. А коли вустами програміста переконують у доволі банальних істинах і проповідують національну й державницьку ідеологію - це розраховано на підлітка. Ажіотаж навколо книжки - підлітковий синдром нашого суспільства, бажання вмить отримати відповіді на всі питання. А так не буває.
Що сьогодні модно читати?
- Ну що значить "модно"? Навряд чи є мода на жанри, є хіба складні закономірності їх зміни. Прозаїків читають значно більше. Поезія, здається, все ж для гурманів. Час багатотомних епопей минув, сучасний роман компактніший і сконденсованіший Зараз популярна есеїстика, жанр біографії - на межі художньої літератури й документалістики. Але в нас якісної есеїстики мало. Зайдіть у будь-яку книгарню західніше українського кордону - там є спеціальні полиці для життєписів. Ми ж не знаємо своєї історії, не знаємо її діячів. Уявіть добре написану біографію Мазепи, з усім, що в його житті було - історією кохання, зрадами й підкупами, спокусою влади, вигнанням. Або біографію Шевченка з сучасного погляду, без сюсюкання й пафосу. Або, коли ближче до нас, Винниченка чи Курбаса. Я прочитала би їх із задоволенням.
Як змінилися вимоги читача до тексту?
- Є класика і ми будемо її читати. До речі, в нас, мабуть, найлітературніші в світі гроші (на п'яти купюрах - письменники. - "Країна"). Український класичний канон був шевченкоцентричний. Коли почали формувати радянський український канон, виникли проблеми. Всі письменники виявилися буржуазними націоналістами. Аж до таких анекдотів у довідкових виданнях: Олена Пчілка - українська буржуазна націоналістка, а її донька Леся Українка - революційна демократка і друг робітників. Така собі барикада посеред вітальні. Найбільше на роль націоналіста підходив Тарас Шевченко. Але з канону вилучити його було неможливо, опір матеріалу тут надто великий. Антиросійські, антиімперські настрої Шевченка дуже послідовні. Одне лиш "Раби, підніжки, грязь Москви" – цитати можна множити й множити... Тоді як Пантелеймон Куліш був принаймні двоїстий - на різних етапах життя по-різному ставився до Росії і Польщі. Але Шевченко лишився в каноні, а на вакантному місці націоналіста опинився Куліш - із забороною творів, вилученням із літературного процесу.
Щодо тих змін, які сталися наприкінці 1980-х, то ми їх ще належно, може, й не оцінили. Соцреалізм став об?єктом пародіювання, і якось галасливо-весело утвердився так званий постмодернізм. Як на мене, постмодерністів у нас – може, й на добре! – нестак і багато. Нинішній читач не любить пафосу і не погоджується на роль слухняного, чемного учня, якого має навчити жити мудрий письменник. Насправді, радянський письменник мав не вчити жити, а дбати про ідеологічне виховання. І радянська література це здебільшого і робила. Коли дебютували нинішні 40-50-літні, то їхніх літературних батьків, Олеся Гончара, скажімо, дуже дратувала в текстах нецензурна лексика і, як писав у щоденнику класик, "похабщина". У покоління Сергія Жадана це вже екзистенційної кризи не викликає: якщо автор десь ужив нецензурне слово, нічого страшного не станеться. Направду тоді йшлося про припустимість використання сленґу у художньому творі. Старша ґенерація палко обстоювала чистоту так званої української літературної мови, стерильної, відполірованої і нежиттєздатної. Сьогоднішня література щиріша, ніж була 30 років тому. Письменники перестали повчати. Зникла дистанція між автором, який усе знає, і читачем, який прагне від нього остаточної великої істини. Сучасний автор веде розмову на рівних; а коли він цього не робить, по-моєму, прирікає себе на поразку.
Чому жінки почали активно писати книжки лише в 1990-х?
- У нас є дві першорядні жінки в класичному каноні - Леся Українка і Ольга Кобилянська. У літературі початку ХХ століття було дуже багато жінок-авторок: Ірина Вільде, Катря Гриневичева, Наталя Романович-Ткаченко, Наталена Королева. У радянському літературному каноні їх майже не було. Навіть Ірина Вільде, яка отримала Шевченківську премію, була на марґінесі. Література соцреалізму не потребувала приватних історій, які могли розповісти жінки. Крім того, жінки, можливо, менше зваблюються ідеологією.
Якби хтось написав роман про медсестер мовою, якою вони справді розмовляють, його було би нецікаво читати
Мова українського радянського роману - резервація, така собі прекрасна законсервована мова вчительок української літератури. Оксана Забужко першою змогла сказати про те, чого раніше ніхто не говорив, наважилася на таку міру одвертості, на яку не наважувався ніхто з письменників-чоловіків. "Польовими дослідженнями" зламала канон літературної мови радянського українського роману.
Чому чоловічі персонажі в останніх романах Забужко й Костенко непереконливі?
- Згодна з тим, що в "Музеї покинутих секретів" жінки психологічно цікавіші за чоловіків. Це неминуче. Жінка-авторка завжди правдивіше напише про жінку-героїню, а чоловік - про чоловіка-героя. Різниця є навіть у слововжитку, диханні синтаксису. Це правда, що, пишучи про інших, ми пишемо про себе. В Оксани Забужко чоловіки, можливо, надто ідеальні. Бо жінки до мужчин завжди гарно ставляться, ідеалізують їх. Ліна Костенко зробила великий прорахунок у тому, що головним героєм - при чому оповідь іде від першої особи - зробила людину іншого покоління, статі, досвіду. В його вуста вклала свій досвід, який належить до зовсім інших горизонтів.
У сучасних українських романах чоловіки виглядають тюхтіями, або ж надто тендітними й витонченими. На це вплинула жіноча проза?
- Може, вони й у житті такі? А може, якраз цей інфантильний чоловік стає проникливіший, душевнішим. Це добре. З'явилася нова жінка - войовнича маскулінність повинна змінитися. Не думаю, що сьогодні був би комусь цікавим бездоганний лицар, який уміє тільки битися. Чоловіка ХІХ століття, чия жінка просто схвалювала його вчинки і була дзеркалом, у якому він бачив себе - гарного й улюбленого, вже нема не лише в літературі, а й у житті.
Як змінилися жіночі персонажі, відколи за перо взялися жінки?
- У класичному романі ХІХ століття жінка менше здобувалася на дію і слово, виступала об'єктом палкого кохання й обожнювання. Чоловік завжди був дієвішим, жінка - пасивнішою. Недарма критики кажуть, що література того часу відбила материнський досвід дуже поверхово. Тому що його необхідно подати зсередини. Крім того, про який материнський досвід могло йтися, коли треба було про війну розказати? У літературі ХХ століття жінки стали значно достовірнішими й цікавішими, а чоловіки менше претендують на остаточну істину.
Чи згодні з думкою, що в сучасній українській літературі немає сильної прози?
- Не думаю. Врешті, як порівняти, хто кращий, а хто гірший? Нобелівська премія - це досить умовно. Забужко, Прохасько і Жадан - справді чудові прозаїки. Вони добре пишуть, мають великі тиражі, непогано продаються. Якби не було їхніх романів, ми би знали про себе значно менше, ніж знаємо. Вони резонатори нашого часу. Останні роки в Україні виходить середня добротна проза: "Дрозофіла над томом Канта" Анатолія Дністрового, "Століття Якова" Володимира Лиса. Маємо десяток добрих прозаїків, і цього достатньо. Може, в українській літературі традиційно поезія була сильнішою, але не думаю, що так є сьогодні.
Чому в Україні мало російськомовних письменників?
- Ніхто інший так не леліяв і не оберігав російську літературу в Україні, як радянська влада. Носилися з тими російськомовними письменниками, як із яєчком великоднім, але жодного першорядного автора не з'явилося.
Письменник вкладає в текст особистість, але є ще щось: культурна аура, традиція. Я боюся романтичної риторики, але є певний дух цієї землі. Захотів Гоголь світової слави - і поїхав у Петербург, Шевченко ж залишився тут. Вони зробили різний вибір, Шевченко став національним генієм. Одеситка Ганна Горенко мусила їхати в Петербург і ставати Анною Ахматовою.
Чи виглядають переконливо герої, які говорять у житті російською або суржиком, а в романах - літературною українською?
- У "Ворошиловграді" Жадана суржику достатньо. Але в "Шахматах для дибілів" Михайла Бриниха суржик вже такий, що його неможливо читати. Літературна мова відрізняється від розмовної. Якби хтось написав роман про медсестер мовою, якою вони справді розмовляють, його було би нецікаво читати. Все-таки мова роману і словник письменника значно багатші за лексичний запас пересічного лікаря.
Українська література другої половини ХІХ століття така бідна, тому що вона прирекла себе на писання про селян. Горизонт роману має бути ширшим за горизонт суто селянських уявлень.
Блоґерка Фаїна Каплан писала: "Якби міністр освіти був розумнішим - заборонив би викладати російську літературу. Тоді її читали би запоєм".
- Міністр освіти виконує ідеологічне замовлення. Замість зарубіжної фактично пропонується курс російської літератури. У вимогах до шкільної програми написано приблизно таке: українська література відбиває звичаї та історію українського народу, а російська - література, що торкається великих духовних проблем. Тим, хто це робить, здається, що вивчення російської літератури в українській середній школі зміцнить ідеологічні позиції Росії, посилить проросійські настрої і викличе любов до нашого сусіда. Я скептик і вважаю, що в ХХІ столітті вивчення літератури не допоможе. Погано собі уявляю сучасних старшокласників - не лише в Києві, а й у Москві - які масово читають "Війну і мир". Так що значної шкоди це не завдасть. Є великий опір, і не думаю, що українська культурна спільнота дозволить, щоб усе було так, як хочуть наші ідеологи.
А як бути з тим, що викладання в школі відбиває інтерес до української літератури?
- Так само, як інтерес до російської чи англійської. Програма з української літератури адекватна: проблема лише в тому, як вона викладається. Соціальний статус учителя у радянській державі був високий, сьогодні ж зведений до найнижчого рівня. Плоди цього - дуже гіркі. Суспільство пожинатиме їх ще довго. Коли мені кажуть, що до шкільної освіти треба включити основи релігії, відповідаю: буде значно гірше. Релігійне виховання потрібне, але покажіть мені фахівця, який здатний адекватно його викладати. Проте не варто бути аж такими песимістами. Є вчительки, які непогано вчать.
Письменників ніхто не плекає і не підтримує - вони самовідтворюються. Не буває так, щоб їх взагалі не було. Важливо, щоб дитина, яка хоче читати, пішла в бібліотеку, і там була книжка, яку вона шукає.
Радянська влада дуже багато зробила для того, щоб знищити українську культуру. А вона передається через учительство. Миколу Зерова виховав професор Володимир Перетц. Мене мусили би вчити аспіранти Зерова. Натомість їх усіх фізично знищили, і мені викладали люди з примітивною освітою. Епохи культурного винищення долаються дуже повільно. У нас немає гімназії, яка має 100 років доброго викладання літератури, куди поганого вчителя не візьмуть, бо не дозволяє традиція. Немає видавництва, яке існує 100 років, дбає про свою репутацію і не видасть поганої книжки. Немає літературного журналу, що виходить півстоліття, є авторитетним і всі його читають. Проте, як казала Леся Українка, навіть у пущі можна щось зробити. Ми поступово нарощуємо культурний пласт.
Чому українські видавці друкують більше перекладів з польської, ніж із російської?
- Поляки нас люблятьі не претендують на контроль над нашим культурним простором, а росіяни - навпаки. І взагалі, ми хочемо в Європу, а не в Росію, тому нам цікавіший польський досвід. Це ще й відрухова реакція на те, що зараз відбувається в політиці. Якщо офіційна ідеологія стала проросійською, то культура чинить їй опір своїми прозахідними орієнтаціями.
Українці ходять у кіно, на концерти, в клуби, а найменше грошей витрачають на книжки. Це світова тенденція, чи немає бажання читати?
- Культура була кілька століть літературоцентричною. Сьогодні вона такою не є, і це нормально. Одна з причин - візуалізація сприйняття, картинка витісняє текст. Кіно й живопис займають більше місця поруч із книжками. Ми звикли нав'язувати літературі виховну, ідеологічну роль. Коли вона втрачає цю роль - стає менш помітною в культурі. Є ще одна причина: зараз відбувається більше виставок і концертів, ніж їх було в радянські часи. Проблема в іншому - масова культура витісняє серйозну. Тут нічим, окрім як виховати свою дитину так, щоб вона вміла сприймати гарну музику, картини і вірші, не допомогти. Посилити інтерес до літератури можна лише розбивши всі телевізори.
Бажання читати з віком зникає?
- Український письменник Віктор Домонтович у вуста свого героя вклав таку фразу: після 30 років всі книжки здаються прочитаними і всі думки - передуманими. Це така втома інтелектуала. Але заберіть у нього книжки - і він просто помре.
5 
1
Комментарии
12