Юрій Іллєнко, 74 роки, український кінооператор, режисер, сценарист
Мій мозок - це цвинтар думок. Цвинтар переважно чужих думок, замордованих мною в процесі навчання. Коли мені фартило злапати чиюсь думку на гарячому, я її додумував, доки вона не давала дуба.
"Хочешь сладких слюней?" - у дівчини було дивне ім'я - Сталіна. Вона смоктала цукерку. Кращого освідчення в коханні вже ніколи в житті я більше не мав. І більш солодкого. Кожне своє освідчення починав саме так. Чомусь у коханок це викликало огиду. В яких не викликало - ставали дружинами.
Параджанов жартував: якщо Іллєнкові вночі, коли він спить, вставити в дупу електричні дроти і під'єднати до електромережі, то він може освітити Карпати від Вижниці до Яремчі. А якщо вдень, то може замінити собою Дніпрогес. Тоді ще не було Чорнобильської атомної електростанції.
Жити я почав не після народження, а під час зйомок фільму "Тіні забутих предків". Потім раптово помер. Потім знову почав жити в зворотному напрямку, намагаючись зрозуміти, як я дійшов до жизні такой. Потім ще раз умер, вже після фільму "Криниця для спраглих". Тобто мене вбили. Після "Вечора напередодні Івана Купала" почав думати, як жити, щоб не вмирати на регулярній основі.
Знаю, що рай мені не світить. Та й не прошуся туди. Я вже якось тут, на землі, призвичаївся до пекла.
Пам'ять - не коханка, щоб зраджувати. Не зраджує, курва, ніколи. Дещо конче хотілося б забути. Тому доводиться самому зраджувати пам'ять.
Євтушенкові ми одного разу навісили три фінгали, коли він з'явився до однієї зі своїх перших жон - Белли Ахмадуліної - серед ночі й без попередження. А в неї вже було зайнято. Один фінгал ішов за два, бо був двокольоровий - синьо-жовтий. Моя робота.
Життя - це і є рекламна пауза, вщерть наповнена всім, що трапилося Господу під руку.
Параджанов мені казав, і остання дружина каже щоранку, що маю дуже еротичні вуха. У профіль. У мене в лівому вусі є мускусна залоза. У людей такої залози немає, є в деяких тварин. Її функція - виділяти мускус під час тічки. Любов приманюється на запах - щоб ви не сумнівалися.
Бувають фільми-відкриття, а бувають фільми-закриття. Схоже, що я закрив у "Тінях" цілий напрям в операторському мистецтві. Принаймні мені самому в операторстві вже не було чого робити після "Тіней". У кожному наступному фільмі повторювати ту недосяжну ноту? Нахєра?
У мене в голові є рояль. Є і сортир. Торік зробив у своїй голові євроремонт.
Я ніколи не промовляю довгих сюжетних молитов. Молюсь до Бога дуже просто, кажу: "Спасибі, Господи".
Майдан, що розкраяний на дві половини Хрещатиком - символ розірваної навпіл України.
Єдине, чому я навчився в Параджанова - готувати курчата-табака.
Ленініаною я називав зарплату, коли її видавали червінцями, на яких було зображено червоного Ілліча - ніби індіанського вождя.
Мене й мій ювілей (70-річчя. - "Країна") скасували десь там нагорі - вирішили, що він сраний. Не видали сім моїх найкращих фільмів на DVD - хоч обіцяли. Не надрукували книжку - хоч обіцяли. Не видали каталог моїх живописних, графічних робіт і 500 розкадровок до 12 фільмів - хоч усе було підготовлено до друку. Не дозволили проводити ювілейного вечора - хоча планувався в Українському домі й навіть затвердили бюджет. Навіть не поздоровили телеграмою на жоден із моїх двох днів народження (народився 9 травня, записали 18 липня - "Країна"). Ані міністерства, ані рідна студія, ані інститут, де я 12 років сіяв розумне, добре, вічне.
"Криниця для спраглих" реабілітована через 22 роки. У Сан-Франциско мене вітали стоячи бурхливими оплесками. Але що мені з того? 22 роки тому цей фільм зірвав би дах зі світового кіно. А тепер він - експонат кунсткамери. Кажуть, у мене хєровий характер. Правильно кажуть.
Живу на окупованій ворогом моїй етнічній інформаційній території. Головний інструмент геноциду проти мене - дезінформація. Ми - єдина незалежна держава в світі, в якої немає власного інформаційного національного простору.
Коли Boeing пролітає десь там за хмарами над, скажімо, Люксембургом, то власник літака сплачує Люксембургу за спалений над його територією озон. Коли перекупка виставляє на прилавок Бессарабки свиняче рило, то вона відстьобує зі свого навару власникові базару. Хочеш працювати російською - будь-ласка, як на Бессарабці, або в повітрі Люксембургу - плати.
У ХХ-му столітті найбільша втрата України - це передчасна смерть Івана Миколайчука.
Мені часто казали: "Пиши! Тобі є що розповісти". Виросло покоління, яке нічого не знає про український кінематограф. Одні "Тіні забутих предків" мають 150 номінацій. Навіть у Тарантіно стільки нагород не було. Переживав, чи будуть мене читати. Але заспокоївся, бо один читач уже був - апостол Петро, який сидить із ключами й чекає на кожного з нас.
Коли дружина була в кадрі, за сином Павлом доглядав я. Садовив його на коліна, кричав: "Увага, приготуватися, мотор!". Коли гукав "Стоп!", до Павла підбігала мати. "Стоп" - перше слово, яке він навчився вимовляти. Якось гукаю: "Мотор!", а син моїм голосом у відповідь: "Стоп". То він хотів, щоб підійшла мама.
Після заборони фільму я пив до нестями. Вирішив покінчити з життям. Шукав пістолет, бо вішатися не хотів - неестетично.
Дитиною я не вимовляв дзвінкого російського "ґ". І за це місцеві хлопці мене били регулярно. Коли ж одного разу я прийшов додому без ока, з відірваним вухом і без трьох зубів, мама сказала: "Юрку, скільки ти будеш боятися?". Я знайшов цеглу, обгорнув її в газету "Правда", прийшов до школи й написав усім кривдникам по записочці: "Стыкнёмся". Хвилини за три сімох відправили до лікарні. А мене - до міліції. Щоправда, міліціонер дорогою відпустив, бо був такий же "битий". Закінчилося все тим, що мене обрали "преседателем совета дружины". Із сильними краще дружити. Тоді я вперше почув за спиною слово "Мазепа".
Люблю думки додумувати до кінця. Особливо вночі, коли безсоння.
Син подивився "Лебедине озеро. Зона" і сказав: "Батьку, ти зробив фільм про Ахметова, про Зону, де він виріс".
Батько мене напучував: "Якщо перед тобою проблема і є вже десять рішень, не вважай, що вони найкращі - пошукай ще одне, може, воно краще".
Я збирав відгуки про фільм. Зібрав від "Цього маразматика треба на нари" і "На нари не можна - він зіпсує зеків" до "Іллєнко зняв фільми всіх часів і народів". І мені не все одно, хоч я вже битий чоловік. Але вчасно зрозумів, що такі "відгуки" можуть довести до того, що почнеш різати або когось під мостом, або жили на собі. Тому якою б не була чиясь думка, ставитися до неї треба скептично.
Постійно хотілося довести, що я - українець. Що не просто українець, а українець один із найкращих.
Із дванадцяти фільмів, які мені пощастило зняти, заборонені сім. Три стрічки я зняв, щоб просто не зупинитися, не зневіритися, не втратити ремесло. Щоб довести собі й усім, що я ще не вмер. Цих фільмів я не хочу згадувати.
Нас усе життя навчали, що маємо "зрозуміти" твір мистецтва. Це помилка! Ну як можна зрозуміти Венеру Мілоську?
Коли незалежність впала на нашу голову, я зрозумів, що дитину нам у колисці підмінили. Думаю, що настане момент усвідомлення, що всіх нас добряче надурили. Але й ми самі винні. Як у Хемінґвея: якщо хоч одна жінка в світі спить сама, то винний у цьому і я особисто.
Моя улюблена лекція для студентів: твір можна зробити так, як зробив Лев Толстой - написати 2 мільйони 562 слова в саме такому порядку, говорити безперервно 10 годин і викласти ідею досконало. А можна зробити це саме, коли тебе страчують, уже накинули зашморг на шию й кажуть: у тебе одна хвилина. Скажи те саме, але за хвилину.
Ми всі - діти бароко. Український менталітет звідти виростає. Для України бароко - це те, що для Західної Європи був Ренесанс. Ця культура знищувалася, і нас переводили на зовсім інший культурний рівень, що має "лейбл" шароварів і стріхи. Залишили тільки пісенність. Цього замало для культури, яка хоче інтегруватися до Європи.
Якось у шостому класі випадково зазирнув у підручник із математики і здивувався: у самому кінці книжки були відповіді на всі запитання, на всі задачки. Вивчив їх напам'ять, і мені стало нецікаво жити далі. Бо я знав відповідь ще до того, як життя поставило мені питання.
Подзвонив голова Секретаріату президента Віктор Іванович Балога: "Приїздіть до мене в п'ятницю 20-го о десятій ранку". Коли я з'явився в бюро перепусток Секретаріату на Банковій, мене ввічливо запитали, хто я такий, і чому намагаюся прорватися в кабінет голови Секретаріату. Я натурально ох*їв.
Я знайшов цеглу, обгорнув її в газету "Правда", прийшов до школи і написав усім кривдникам по записочці: "Стыкнёмся". Хвилини за три сімох відправили до лікарні. А мене - до міліції
Коли бачу олівці - не можу не вкрасти хоча б одного. У Секретаріаті президента я вкрав чотири.
Будь-який випадковий обшук - і сидіти мені не пересидіти. Я добре пам'ятав, як шмонали квартиру Параджанова й рилися в наших головах у пошуках компроматів. Як три дні добивалися від мене зізнання, що Параджанов схиляв мене до анального сексу.
Досвід не передається. Мій досвід умре разом зі мною.
На звання заслуженого діяча мистецтв мої документи подавали 17 разів упродовж 23 років.
У мене є аудіокасета, на яку я записав розповідь Параджанова про його життя в зоні під Комунарськом. Записано епізод про те, як Сергій, за рішенням авторитетів, "опускає" непокірного, причому замість вазеліну авторитети наказують вжити гуталін. Той, кого "опускає" Параджанов, бухгалтер якогось санаторію з Карпат, втішає Сергія тим, що не тримає на нього зла, бо розуміє, що той лише виконує чужу волю.
І вдень і вночі мене маніакально переслідує рядок із вірша Коротича: "Переведи мене через Майдан!" Ми всі застряли на Майдані. Ми поставили там намети і сортири ніби навіки.
Ви колись бачили, як горить мазанка під стріхою? Я бачив. Стріха зникає за 10 хвилин. Крокви горять трохи довше. Двері, одвірок, вікна до кінця майже ніколи не згоряють. Піч залишається неушкодженою. Тільки-но можна зайти на згарище - став баняк у піч і вари борщ. Підлога стає лише міцнішою, бо вона з глини - як і перша людина Адам. Через день можна збирати толоку, і до вечора хата буде стояти як нова.
"Якби не я, ти був би ніким!" - сказала Кадочнікова (перша дружина Іллєнка. - "Країна") і кинула мені в обличчя стакан. Було за що. Я був сурйозно бухой і буяв. Ішов шостий місяць року стаканів, які летять в обличчя.
P.S. cтавлять після закінчення тексту, якщо чогось не встигли встругнути. Я про всяк випадок ставлю P.S. наприкінці життя, бо дечого не встиг, нічого не встиг.
3 
1
Комментарии